За матеріалами роботи "Великокам΄янка: від минулого
 до сучасного" вихованців 
краєзнавчого гуртка «Пошук»
 Великокам’янської ЗОШ І-ІІ ступенів
м. Ровеньки
Керівник:  Лебедєва  О. Ю.


с.Великокам'янка

Великокам΄янка одне із багатьох селищ України.  З одного боку це типове українське село, з іншого -  унікальне за своїм розташуванням, ландшафтом, місцевістю. Тут можна побачити печери, балки, вкриті різноманітними рідкісними рослинами, ліс, джерела, річку тощо. Але найцікавіше – це історія селища, яка своїми коріннями уходить у далеке ХІХ ст.
Перша письмова згадка про Великокам΄янку датується 1801 роком. Із «Клировых ведомостей» за 1801 рік  відомо,  що  це поселення складалося з 44 дворів на яких проживало 150 душ чоловічої статі та 111 – жіночої. В цьому документі зазначено і місце  його розташування:  « … Поселок Больше Каменский, он же Апполоновский (Позднеев) – при б. Большой Медвежей и устьях балок  - Бондаревой и Заповедной. В 1820 году поселок этот принадлежал подполковнику Иосифу Васильевичу Позднееву. Вероятно он и был основателем его…».
Але у матеріалах, які зберігаються в шкільному музеї   є припущення, що датою заснування селища може бути 1693 рік. В цей час відбувалися Азовські походи Петра І. В одному із походів відзначився штаб-офіцер Василь Познєєв (батько Йосипа Познєєва). За це цар подарував йому ці землі. Нажаль письмового підтвердження цих подій  ми не знайшли.  Достовірний  час заснування селища невідомий.
Архівні документи свідчать, що разом з родиною на ці землі пан привіз 20 сімей зі станиці Мечетенської Краснодарського краю. Це були: Кицийови, Коновалови, Титаренко, Тертиченко, Біловольченко, Земляненко, Данилевські, Олейніченко, Коваленко, Бугрименко, Бессарабенко, Парченко, Берестенко, Колесникови, Каймакови, Лозові, Сиротенко, Проценко, Овчарови, Левченки. Ці  прізвища і зараз дуже поширені в селищі.
 Територія селища була в два рази менше від сучасної. Родина пана О.Познєєва складалась з п’яти осіб: пан, його дружина, два сина – Апполон та Олександр, і донька Тетяна. Коли діти виросли, пан розділив свою власність на три частини. Скелю було віддано сину Апполону, передгір’я – Тетяні, а права частина маєтку від річки дісталась Олександру. На Олександровій землі було 20-30 дворів, стільки ж у Апполона, а у Тетяни було 6 дворів. Тетяна вийшла заміж за полковника - козака по прізвищу Костівський, тому цю частину села стали називати Костівською (ця назва зберігається і зараз). У 1851 році пан Костівський за 10 років до реформи звільнив своїх селян від кріпосної залежності. Цим селянам було дано по 10 десятин землі на душу чоловічої статі.
Приблизно у 60-70-х р.р. ХІХ ст. починається активне заселення земель біля Познєєвки. Цей факт був пов’язаний з будівництвом по донбаському "розлому” залізниці "Дебальцево – Зверєво”.  Починається капіталізація села.
В кінці 60 р. ХІХ ст. землі селища перейшли у громаду.  Подальша доля нащадків пана Познєєва нам невідома.
Десь у 1870 р.  землі біля Познєєвки купує пан Зацепін (сучасна вулиця Крупської), приблизно в цей час до села приїжджають вихідці з Таврії, яких в народі прозвали "пани-тавреки”.
У 1880 р. землі (сучасна вулиця Карла Маркса) купує пан Коробко Г.П. (і зараз цей хутір має назву Коробкіне). За паном на ці землі приїжджають родини селян: Кияни, Селіванови, Бабченки, Мірошниченки, Козаченки.
З 1900 до 1905 року землі навколо селища скуповують пани. Першими панами були: Коробко, Лапін, Деркач, Теплинський, Марченко. Земля в цей час коштувала дорого. З архівних документів ми дізналися, що земля Деркача коштувала 10 карбованців за десятину, а Марченка – 7-8 карбованців.
Після 1905 року землі Деркача була віддана в оренду пану Лебедєву, який почав сіяти на цій землі соняшник. Для обробки цієї землі пан наймав батраків. За роботу платив найманцям: чоловікам – 50 коп.; жінкам – 45 коп.; підліткам – 15 коп. у день. Життєві умови були дуже важкими до початку розвитку в селищі промисловості.
Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. біля  Великокам’янки почали відкривати шахти. Так, у 1913 р. на Костівській частині села була відкрита шахта пана Добріна (у районі сучасного цвинтаря). У цьому ж році відкрив шахту єврей Шекман на Тетянівській частині. У 1914 р. на землі поблизу хутора Коробкіне відкрив шахту Дубинін.
Приблизно у 1907 р. почала працювати шахта пана Деркача (сучасна територія шахти 2-Дар’ївської). З відкриттям цієї шахти почалося заселення земель Хоминовки (назва походить від прізвища господаря цієї землі Хоминова). До цього часу тут люди не селились  через плавуни: (ім’я пана залишилось у назві ставка – Деркач).    
Неподалік від Скелі землі придбав пан Круглик (ім’я цього пана збереглося у назві ставка).

Значні для селища історичні події

У 1914 році почалась перша світова війна, багато великокам’янців покинули роботу і пішли на фронт, багатьом не судилось повернутись додому.
 Після лютневої революції 1917 року шахти стали на консервацію, тому що не було ринку збита товару.
Не обминула селище і громадянська війна. З документів (спогадів старожилів селища), які ще в 40-х роках почав збирати Снєжко Олексій Кузмич,  ми дізналися, що під час цієї війни в селі діяли партизанські загони (січень-лютий 1919 р.) під керівництвом Щербини Михайла Івановича і Писаревського Терентія Івановича. Ці загони боролись з бандами білогвардійців. Активними учасниками партизанської боротьби були: Кондрюков Андрій Нікіфорович, Титаренко Іларіон Терентійович, Овчаров Іван Степанович, Лозовий Пилип Кузьмич, Берестенко Іван Тимофійович, Данилевський Андрій Іванович та інші.
В пам’ять про керівника партизанського загону Щербину М.І. названо одне із джерел селища – Щербинка.
 Після революції змінилася назва селища. Воно стало називатись Великокам’янка. Цю назву село отримало завдяки місцевому ландшафту (багато кам’яного ґрунту).
20-30-ті роки ХХ ст. були дуже  складними для становлення радянської держави, не винятком стала і Великокам’янка.
Перший удар пролетаріату зазнали пани. Ті, що були хитріші й мудріші, подарували свої землі радянській владі. Наприклад,(зі спогадів Кицийова В.І.), пан Коробко Г.Т. свою землю з маєтком (сучасна територія хутора Коробкіно) та будинок (нині це будинок № 245 по вул. Карла Маркса у м. Ровеньки) подарував радянській владі, а сам виїхав до міста Ростова де жив до 1938 р., там і помер.
А тих панів, які не хотіли співпрацювати з радянською владою, поступово влада знищувала. Така доля була у родини пана Теплинського, який відмовився віддавати землю та будинок, який знаходився (як стверджує Кицийов В.І.) в районі центральної аптеки м. Ровеньки.
Після панів радянська влада почала "розкулачувати” заможних селян. У тих, хто добровільно не здавав своє майно до колгоспів (комун), забирали все, а їх з сім’ями вивозили за колишні землі пана Круглика.  Ось як про це згадує очевидець тих подій Мірошниченко (Бугрименко) Марія Федорівна (на той час їй було 8 років):  «Ми з родиною жили в селі Красноталовка (під Луганськом). Коли у 1928 році нас розкулачили, то усю родину ( в родині було троє дітей)  і не тільки нас на підводах, які були загружені людьми, вивезли за землі пана Круглика у балку, де ми в землянці прожили два роки».
І зараз, на спогад про ті страшні часи, у цій балці ростуть груші, яблуні, бузок, посаджені переселенцями. Не дивлячись на важкі 20-30-ті роки, великокам’янці продовжували жити, будувати. Так, у 1927 році почали будівництво нової школи в селі по вулиці Виїзна. А стара школа була побудована ще у 1914 році на "кручі” (зараз це вулиця Радянська, 21). Це була невеличка дерев’яна хата, крита соломою. Всередині хати була перегородка, яку можна було прибрати. Грамоті селянських дітей вчив дяк, який приходив з сусіднього села Медвежанка. Заняття у школі починались тоді, коли закінчувались польові осінні роботи.  Дітей у школі було мало. Недалеко від школи жив  куркуль - Берестенко Тимофій Федорович. Після смерті в його хаті була відкрита сільрада, на жаль цей будинок не зберігся, але залишився з тих часів колодязь.
У селі було три колгоспи: на Скелі - колгосп "Червоний плугар”, на горі - колгосп "Червоний партизан”, на хуторі Коробкіне - колгосп   ім. Карла Маркса. Селяни Великокам’янки, у кого були коні, бики, зводили їх до колгоспу і на них працювали. Зерно здавали державі за планом, залишали тільки на посів та на трудодні. Колгосп ім. Карла Маркса був більший, і тому на хуторі  була школа (лікбез). Вчителі, які працювали у школі, жили на квартирах, колгосп надавав їм продукти. Поруч з вул. Виїзною були шахтарські казарми й баня. Саме тут, на бугрі, було вирішено побудувати нову школу (додаток №7). Будували за рахунок сільської громади. Почали звозити сюди на подводах каміння. Будували школу своїми силами. Зарплатню нікому не платили. Активну участь у будівництві приймали комсомольці. На той час у селищі була і велика організація піонерів. Першою піонервожатою була Кондрюкова Євгенія Нікіфорівна. Комсомольці проводили по вечорах заняття у лікбезі, разом з піонерами організовували концерти, заняття драмгуртка.
У 1928 р. нова школа була побудована і чекала перших учнів, але у серпні того року в школі трапилася пожежа. І тільки в 1929 році школа почала працювати. Першими  її учнями були:  Бугрименко В.Є., Данилевський І.Г., Мірошниченко М.Ф. (але її зі школи було виключено, тому що вона належала до родини "розкулачених”) та інші.
Зі спогадів Бугрименка Василя Єгоровича:   "Це була не просто школа, для нас це був палац. Класи були  просторі, у кожному була піч”.
Біля школи були посаджені дерева, побудована невеличка їдальня, поруч - сарай для вугілля.
 Першим директором школи була  Контарєва Ганна Іванівна, а першими вчителями -  Голп’янський Дмитро Фанфатович, Дроздов Василь Єгорович, Олефіренко Ганна Василівна, Сидоренко Єфим Дмитрович, Униченко Федір Арсентійович.
Час ішов. Село поступово налагоджувало життя, як раптом нова велика біда. Війна…
Велика Вітчизняна війна була трагедією усієї радянської держави. Була вона і трагедією Великокам’янки. 192 великокам’янці так і не повернулись додому.
18 липня 1942 року Великокам’янка була окупована фашистами.
Якими були часи окупації для великокам’янців?  Про ці часи нам
розповіли Кицийов В.І., Бугрименко В.Є.: "Німці в селі бували рідко, з’являться, награбують та йдуть. В основному панували  місцеві  поліцаї. Для контролю обирався староста села. Старосту обрали 10 вересня 1942 року на площі біля комендатури” (сучасна вулиця Леніна, район пам’ятника воїну-визволителю).
Чи була у селищі підпільна організація, ніхто із старожилів не пам’ятає. Але збереглися спогади про двоюрідних братів Василя та Івана Олейніченків (додаток№8). "Бойові хлопці були”, - так каже про них, мешканка селища, їх однолітка,  Бугрименко Клариса Антонівна, - двоюрідні брати Василь та Іван Олейніченки виділялися з когорти юнаків: Василя за його спритність та сміливість Чапаєм називали”.
Коли прийшла Велика Вітчизняна війна, хлопці не відсиджувалися, а діяли. Брати збирали зброю, що лишалася на місцях боїв, а потім ховали її
в старому сараї. Сюди Василь та Іван приносили гармати, автомати, патрони,  і тримали це все в секреті.
Зовсім неподалік був Краснодон, у якому йшли жорстокі бої. Від братів в селищі одержували інформацію про те, що діялося на фронті. Однією з перших про новини з фронту дізнавалася Т.С.Олейніченко, сестра Василя та Івана Олейніченко. Вона розповідає: "Як тільки хлопці довідувалися про щось нове з фронту, одразу писали про це листівки, йшли в глухі села: Калинівку, Гайовку, і там їх розповсюджували. Текст листівки простий: "Не коритися окупантам!”
Йшла друга половина 42-го року.  Під Сталінградом розгорнулись жорстокі бої. Через Великокам’янку вдень і вночі літали ворожі літаки. І, звісно, це дратувало хлопців. Примостивши на дереві ПТР, вони все ж таки пальнули по одному з літаків…  А через деякий час у село нагрянули
гестапівці. Василя, Івана та інших хлопців  заарештували.
Більше всіх допитували гестапівці братів Олейніченків. На допитах вони мовчали і нікого не видали. В той раз вони вирвалися з рук фашистів, але за ними постійно шпигували. І коли під Ровеньками в повітря злетів склад з боєзапасами, брати були заарештовані вторинне. Під час обшуку в них була знайдена зброя.
Рідні і друзі загиблих розповідали, що Іван і Василь могли сховатися. Але брати знали: якщо вони підуть, то буде розстріляна вся родина.
У лютому 1943 року гітлерівці розстріляли їх у Гримучому лісі разом з молодогвардійцями. Поховані брати на сільському кладовищі.
16 лютого 1943 року Великокам’янку було звільнено 23 танковим корпусом ІІІ Гвардійської Армії під керівництвом генерала-лейтенанта Є.Г.Пушкіна.
Зразу після звільнення селища у 1943 році почала працювати школа.
На шахтах, які у той час діяли біля села (ш. Шекмана) працювали жінки, підлітки.
Кожен, як міг, наближав жаданий День Перемоги. Війна закінчилась. Селище продовжило своє життя і розбудову.
Післявоєнні часи були дуже важкі. Треба було відновлювати колгоспи, які на той час були майже зруйновані. Не вистачало техніки, людей. На допомогу колгоспам прийшли школярі (це був 1946 р., директором школи був Сулятицький Михайло Петрович).
У 1953 році в результаті об’єднання колгоспів "Червоний плугар” та "Червоний партизан” утворилось ІІІ відділення радгоспу "Ровеньківський”.
У 1953р. поблизу Великокам’янки було побудовано ш/у 2-3 "Дар’ївська” (нині шахта ім. Космонавтів).
У 1971 році в селищі з’явився довгоочікуваний сільський клуб ім. Т.Г.Шевченка (був побудован на місці старого клубу), який разом зі школою став культурним осередком села. У клубі є гарна бібліотека, просторий зал. В його будівництві приймали участь майже всі великокам’янці.
Селище розросталося, були побудовані крамниці, пошта, ощадкаса.
Населення селища теж збільшувалося. І перед великокам’янцями стало гостре питання будівництва нової школи, тому що стара вже не вміщувала в своїх стінах усіх учнів.
І такий день настав. У 1990 р. нове двоповерхове приміщення школи прийняло своїх нових учнів. Це були онуки тих дівчат та хлопчиків, які у далекому  1929 р. прийшли вчитись у стару школу.



Просмотреть увеличенную карту