За матеріалами роботи «Історія міст і сіл України»
учнів Оборотнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Сватівського району


Оборотнівка

ЗАСНУВАННЯ СЕЛА

На північному заході Луганської області, на південних острогах Середньоруської височини, в долині річки Кобилки, яка є притокою річки Красної, розташоване село Оборотнівка. Село знаходиться в 30 км від районного центру – м. Сватове, в десяти кілометрах від залізничної станції Південної залізниці – Куземівки і десяти кілометрах від автостради Харків – Луганськ.
Місцевість рівнинна, порізана балками, ярами. Є такі ліси: Свинарний, Довгенький, Лахмітьків, Чернецький, Барків, Довбешки, Гаврилків. Назва кожного лісу пов’язана з ім’ям його власника, розмірами і густотою. В лісах водяться такі звірі: вовки, лисиці, дикі кабани, лосі, косулі, зайці. Птахи: коршуни, сови, шпаки, горобці, синиці, ластівки, дикі гуси і качки.
Розташоване село на території колишніх сіл Рубанівка і Михайлівна. Після подій 1917 року в політичній, соціальній, економічній, культурній діяльності селян з’явилися зміни: «життя, як вони висловлювалися повернулося навпаки – в кращий для них бік», тому з 1918 року ці села назвали Оборотнівкою.
Декілька старожилів села, особливо Шевцов Михайло Архипович, впевнено стверджують, що, за переказами їх дідів і батьків, приблизно в 1795 році, виходець з Полтави, царський полковник Рубан після закінчення військової служби отримав в користування землі. Прибув він сюди з частиною кріпаків і на правому березі Кобилки заснував село, яке було назване Рубанівкою на честь пана Рубана. Переселенцями були кріпаки з Полтавщини і Сумщини. У пана дітей не було, і після його смерті землі перейшли до родича – пана Абази.
Мав пан Абаза сто пар биків, сімдесят пар коней, п’ятсот десятин землі. Було у пана восьмеро дітей: Петро, Марія, Катерина, Серафима, Вікторія, Григорій, Олександр, Віссаріон. Коли діти підросли, почали відокремлюватися від батька. Абаза наділяв їх землею.
Так, дочка Марія отримала землі, де заснований хутір, який був названий на її честь Мар’ївкою. Приблизно в 1919 році Мар’ївку почали заселяти селяни села Барвінки Донецької області. Марія, дочка Абази, володарка хутора, вийшла заміж за Клещова. Свою землю вона продала селянам. Першими поселенцями хутора були Деркачови, Білоусови, Сукови. Вони і назвали поселення НовоМар’ївкою.
Наприкінці 19 століття на землях, котрі належали Петру та Віссаріону, пан Абаза побудував церкву. Відкриття церкви відбулося в день святого Михайла. Тому хутір дістав назву Михайлівка.
За два кілометри від Михайлівки був розташований хутір Мараховка. Ці землі належали пану Єлесеєнку. Приблизно в 1850 – 1860 роках прибув пан з Ясної Поляни зі своїми слугами: Толстим Якимом Дем’яновичем, Кожушком Михайлом Григоровичем – кравцем, Кожушком Василем Григоровичем – теслею.
Раніше до складу Оборотнівської сільської ради входили: село НовоМар’ївка, Мараховка, Оборотнівка, Володимирівка, Новоселівка. З 1953 рок, коли до колгоспу імені 8 Березня було приєднано колгосп «Радянське село», до сільради ввійшли села: Софіївка, Варварівка та хутір Пилипівка, а з 1959 року – село Наугольне. У 60- х роках мешканці сіл Мараховка, Ново-Мар’ївка, Варварівка поступово переселялися до більш перспективних сіл – Оборотнівки і Софіївки.
 На сьогоднішній день до Оборотнівської сільської ради входять села: Оборотнівка, Наугольне, Софіївка і хутір Пилипівка. А села Володимирівка та Новоселівка приєдналися в 1967 році до Куземівської сільської ради.

ПОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД
(1861-1917 р. р. )
Селяни з самого початку займалися землеробством. Найбільш поширеною системою землеробства була парова з трипільною сівозміною. Земля ділилася на три частини. Одна відводилася під озимі культури, друга – під ярові, третя залишалася під пар, використовувалася протягом весняно-літнього сезону як пасовисько. Наступного року пасовисько з осені засівалося озиминою.
Збирали зернові серпом та косою. Косу точили мантачкою, клепали її молотком на спеціальній на ковальні – бабці. При в’язанні снопів жінки застосовували цурку та граблі.
Головним знаряддям молотьби був ціп. У панському маєтку була косарка, молотарка, віялка. При роботі на току, складанні скирт селяни користувалися вилами.
Поряд із землеробством селяни займалися різноманітними промислами. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовували такі знаряддя: терлиці, прядки, снівниці, стави, кросна. У селі були бондарі, теслярі – Несховайко Юхим Петрович, Носач Іван Олександрович; швець – Запотилько Яків. А взагалі з Уразово приїздили кушніри та шевці, які обмінювали кожухи, свити, чемерки на продукти харчування. У кожному селі була своя кузня – шановна серед селян споруда. У коваля можна було замовити серп, ніж, підкувати коня, почути свіжі новини. Ковалем на селі в 20-30 рр. ХХ століття був Семененко Микола.
Важливою складовою частиною життя нашого краю було селянське подвір’я. Центром була хата, побудована з дерева (дуба або верби). Дах покривався соломою або очеретом.
Внутрішній кут хати з одного боку, від вхідних дверей, займала українська піч і була обернена своїм отвором до фасадної стіни, в якій були вікна. По діагоналі від печі влаштовували покуть, де розміщали ікони, прикрашені вишиваними рушниками. Під іконою, уздовж стіни, ставили стіл. Біля столу, попід тильною стіною розміщували довгу дерев’яну лаву.
З боку від столу розміщувалася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев’яним настилом (піл), який удень використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. Упродовж чільної та причілкової стіни наглухо встановлювали лави, які на свято прикрашали саморобними ряднами, а в заможних сім’ях – килимами, у кутку, біля дверей, розміщували дерев’яні полички (мисник) для посуду.
Долівка була глиняною. Стеля підтримувалася поздовжнім або поперечними балками – сволоками.
Двір огороджували плетеним з лози тином. У дворі споруджували хлів, де утримували корів, волів; стайню для коней; саж для свиней; курник для птиці. Зерно зберігали в коморі; сіно, солому, полову – в клуні. Для зберігання реманенту слугувала повітка.
Тяжким і безрадісним було життя селян. Про культурне життя не варто було і говорити. Єдиним джерелом «культури» на селі була церква. Селяни до церкви приходили не тільки з нагоди релігійних свят, а й через свої сімейні потреби – народження дитини, весілля, хворобу чи смерть когось із рідних. Церкву відвідували всі – і багаті, і бідні. Тут влаштовувалися загальносільскі молебні, звідси починалися процесії навколо села. На цвинтарі відбувалися колективні обіди під час храмових свят. «Під церкву» збиралися послухати мандрівних богомольців. Часто біля церкви проводили громадянські сходи з різних питань.
Напередодні подій 1917 року лише троє мешканців вміли читати і писати. Ні про навчання дітей, ні про медичне обслуговування не могло бути й мови.
Поряд з тяжким і безрадісним життям поміщики вели розгульне життя. Постійно можна було чути пісні, музику із садиб поміщиків.
Так, у пана Абази були артисти, які веселили гостей на балах; домашній театр. Тяжке становище селян не могло не вплинути на організацію їхньої боротьби проти поневолювачів. Далеко луною котилися події 1905-1907 рр. Жителі хутора Мараховки в цей час вийшли на косовицю трав на панській землі для свого господарства. Інших виступів проти поміщиків старожили не пам’ятають.
Прізвища в селі були різні. В залежності від того, чим людина займалася: якщо гончарством – то Гончар, Гончаренко, якщо господарством – Господарьов.

РЕВОЛЮЦІЯ І ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА.
ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА.
Великі війни для зміни для села принесла революція 1917року. Селяни відкрито виступили проти поміщиків, розгромили їх господи.
 Настали тяжкі роки громадянської війни. Населення було охоплене жахом перед бандитами – Винниченком Волковим, які займалися розбоєм на території сільської ради. В 1920році збулася споконвічна мрія селянина: селяни отримали землю і стали вести одноосібне господарство.
 В 1930 році розпочалася колективізація. Першими до колгоспу вступили Семененко Степан Опанасович, Анікеєв Іларіон. Перший колгосп «Нове життя» був створений в 1930 році, в березні місяці, в селах Рубанівка і Ново-Мар’ївка. Першим головою був Журба Петро Данилович. Визначну роль в організації колгоспу відіграли активісти села: Тищенко Андрій Андрійович, голова комбіду Семененко Степан Опанасович.
 В проведенні колективізації брали участь представники робітничого класу – двадцятип’ятитисячник Журавльов і Зюкін.
Старшим сільвиконавцем був Семененко Єгор Васильович.
В червні 1930року під керівництвом Олексія Петровича Семененко, Андрія Васильовича Семененко та Сендецького Петра Єлисєєвича, деякі колгоспники подали заяви про вихід з колгоспу, розподілили колгоспне майно, але активу вдалося відновити колгосп через п’ять днів.
На території села Михайлівка в 1933 році був створений колгосп імені 8 березня. Перший голова колгоспу – Карманов Федір Іванович. В 1929 році було утворено партосередок, до якого ввійшли Толстой Павло Васильович, Клименко Захар Леонтійович і Пономаренко Терентій Михайлович.
В 1928році в селі з’явилося перше радіо, яке активісти привезли з району.
Перші два колгоспи нараховували 113 сільських хат, котрі були вкриті очеретом або соломою, невелику кількість биків і коней та декілька кінних плугів і борін. Головним знаряддям обробітку землі залишався плуг. Землі давали дуже низькі урожаї.
В селі Михайлівці в 20-х роках існувала початкова школа. Розміщувалась вона у приміщенні, в якому раніше жив священик. Наприкінці 20-х років за парти сіли мешканці села всіх поколінь. Діти навчалися вдень, а дорослі – ввечері.

ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА
1941 рік… У перші роки війни більшість населення пішло на фронт. Для потреб армії з колгоспів були відправлені всі автомобілі, кінні вози, верхові коні.
Жителі села Оборотнівка брали активну участь у проведенні недільників. Зароблені кошти були перераховані на будівництво літака «Комсомолець Ворошиловграда». Проводилася велика роз’яснювальна робота по залученню населення до будівництва оборонних споруд. Так взимку 1942 року група молоді брала участь у будівництві військового аеродрому в селищі Нижня Дуванка, а в травні 1942 року копали протитанкові окопи в районі села Колмаківка. На полях працювали лише жінки та діти.
В кінці червня – на початку липня 1942 року німецькі війська стрімко просувалися на схід. Починається евакуація колгоспної худоби подалі від фронту на Міллерово. Під Міллеровим німці перерізали шлях. Супроводжувачі разом з худобою потрапили в оточення й змушені були повертатися додому. Майже вся худоба залишилася в ворога.
Дев’ятого липня, напередодні жнив, село Оборотнівка було окуповане італійськими та німецькими військовими частинами. Німецькі окупаційні війська почали встановлювати свій «новий порядок». Були створені окупаційні органи влади: управа, поліція.
Головною метою «нових» органів влади було економічне пограбування села. Тому окупанти та їх прибічники з перших днів окупації почали відбирати у населення продукти харчування, зерно, худобу, теплий одяг і все, що потрапляло під руки.
Школа була закрита. З шостої години вечора до шостої години ранку було встановлено комендантський час. Багатьох дівчат 16-18 років вивезено на роботу до Німеччини. Там вони працювали на фабриках, заводах, по господарству.
Звільнено село Оборотнівка було ввечері 31 січня 1943 року, першим батальйоном 106 ОСБР.
72 жителя села Оборотнівки віддали своє життя, захищаючи свою Вітчизну. Багатьох було нагороджено орденами і медалями.
В центрі села Оборотнівки, на території середньої школи, височить монументальна споруда воїна-визволителя, який завмер у тривожному мовчанні, оберігаючи пам’ять тих, хто віддав своє життя за визволення сіл Софіївки, Оборотнівки та Наугольного від німецько-фашистських загарбників у 1942-1943 роках. У братській могилі спочивають останки воїнів, що раніше були поховані в чотирьох могилах.
Та, на жаль, до нас не дійшли їх імена. Лише одне прізвище відоме жителям села – це Шевчук Микола Леонтійович. Він брав участь у звільненні с.Софіївки від фашистських загарбників і загинув при виконанні бойового завдання під час переправи через став у1943 році. Поховано його було в лісі біля Софіївсьої школи.
В 1968 році останки загиблих воїнів було перевезено до братської могили села Оборотнівки.
Піонери школи в 1965 році відшукали рідних Миколи Леонтійовича. З того часу школярі вели переписку з ними. В листопаді 1979року в гості приїздив брат загиблого – Тимофій Леонтійович. Це була хвилююча зустріч і для піонерів, і для нього самого.
Біля пам’ятника встановлені меморіальні дошки, на яких викарбовано 211 прізвищ жителів сіл сільської Ради, які загинули у Великій вітчизняній війні.



Просмотреть увеличенную карту