За матеріалами роботи "Історія селища Георгіївка" учнів Георгіївської ЗОШ  №1

с. Георгіївка

Любов до рідної землі, інтерес до її славного минулого та вболівання за невідоме майбутнє – це вічні теми.
Рідний край... Знайомі до болю місця... Для кожної людини Батьківщина починається з рідної вулиці,села,домівки,де пройшли незабутні роки дитинства. У кожного вона своя:маленька й велика, далека і близька...
Кожен по-своєму любить свою Батьківщину-свою маленьку Україну.
Георгіївка - селище міського типу,розташоване у південній частині Луганської області, Лутугинського району. 3 км від районного центру, на берегах річок Вільхової та Сухої.
На окраїнах селища знайдено мезолітичну стоянку,курган,2 курганних могильника з 10 курганами.(карта №1)
Історичний розвиток нашого краю до XVIII ст. багато в чому залежав від географічного положення.
Ці землі є складовою частиною великого поясу південних степів що простягнулися від Карпатських гір на заході до вершин Тянь-Шаню на сході. Цей степовий коридор з'єднував Європу та Азію,сприяв з одного боку,обміну ідеями,культурними цінностями народів Заходу та Сходу, а з іншого - був джерелом постійної загрози з боку частих переселень кочових народів. Тому на протязі десятків віків численні спроби створення державності в цьому районі терпіли поразку.
Землі Луганщини в первісну та феодальні епохи були заселені різноплемінними народами, що розмовляли індоіранською та тюркськими мовами, але лише потемкам східних слов’ян після тривалого протистояння тюркському кочовому світу вдалося закласти основи осілої цивілізації.
Назва селища: антропогенного походження, виникла від імені землевласника Георгія Шевича. Селище засновано у II половині XVIII ст. на правах рангової дачі.
До середини 18 ст. на правому березі Сіверського Дінця між річками Бахмутом та Луганью поселень не було (2 переписи (ревізії) 1719 та 1745 року Бахмутської провінції).
В січні 1745 р. був підписаний указ, по якому слов’яни, що перейшли на російську службу, одержували землі, хлібну та грошову винагороду в залежності від чину.
В 1745 році виходу в Росію у австрійського уряду запросив генерал-майор Іван Георгієвич ПІевич з синами.(див.Список именной)
В указах імператриці Лизавети Петрівни від 29 березня та 1 квітня предписувалось: "Шевича й Прерадовича с выходящими с ними определенных наций народами селить от конца линии и поселения ландмилиции с донецкой стороны, то есть, то Бахмута через вершину речки Сенжаровка и к вершинам рек Миуса и Белой. А от оных по назначенной в ландкарте красной линии и до Лугани не выпуская их по сю сторону Донца, где донских казаков земля до Бахмута простирается... селение им начать одному от Бахмута, а другому от Лугани по общему их совместно с инженер-полковником Бибиковым положению».
На сході знаходився полк Івана Шевича. На півночі та північному сході його територія граничила з землями Прерадовича, а на сході з землями Війська Донського. На 1 вересня 1757 року населення Слав'яносербії складало 1068 чоловік (два полки).В кожному полку була своя нумерація рот. Роти наділялися землею.
Кожна з них обзаводилась житловими та господарськими будівлями, вели своє господарство. Роти дали початок новим населеним пунктам. Сам генерал-майор Іван Шевич оселився в нижній течії річки Лугані на позиціях 2-ї роти, там, де потім виникло село Вергунка. Син Петро оселився на землях дав назву поселенню Петровське.
Другий син, підполковник Іван Іванович Шевич оселився в нижній течії р.Ольхової де знаходилась 3-я рота. На честь свого сина Георгія дав назву поселенню – Георгіївка.
Паралельна назва – Конопляновка апеллятивного походження, утворена від найменування балки – -„Конопляна", назва якої флоронимічна, створена від назви рослини: конопля.
Інша назва селища пов'язана з назвою пташки, коноплянівки. Біля річки в низині були заболочені землі, які зарослі очеретом, де водилося багато водоплаваючої птиці.
Життя перших поселенців Слав'якосербії було тяжким. Огородини і зелені для їжі в перший рік не було ні у кого. Поки розвели, харчувались диким часником, цибулею, травами. Весною розпочали сіяти хліб,сади,городи,обзавелись худобою, птицею. Виручало полювання на диких кіз, зайців.
В кінці XVIII ст. в поселенні проживало 154 чоловіка, 126 жінок, територія заселена сербами,хорватами,волохами, а також біглими від кріпосного права селянами з Центральних губерній Росії, Правобережної України.
Селище Коноплянівка складалося з двох громад: Георгіївської та Богородицької.
Богородицька громада отримала свою назву по повір'ю; одного разу на правій стороні села з'явився образ Пресвятої Богородиці, котра своїм омофоном, начебто зігрівши прикрила селище. Після того довгий час були добрі врожаї, дебелі скакуни, люди майже не хворіли.
Під час царювання Катерини II, сюди висилали непокірних селян на каторжні роботи з Курська, Орла. Поселенці висушували болота, на звільнених землях сіяли коноплі,які потім використовували для виробництва пеньки, що становила прибуткову частину російського експорту.
Таким чином селище Георгіївка належало до державної автономної одиниці під назвою Слав'яносербія, що була підпорядкована Сенату та Військової колегії. Після скасування автономії входила до складу Бахмутського,Донецького(до 1797 року). Після смерті Катерини II її син. Новий Імператор Павло І ліквідував Донецьку волость,включивши всі землі до Бахмутської волості Катеринославської губернії.
В 1889 р. в селищі з'являються перші переселенці з Таврії (Запорізька область). Місце свого нового поселення вони назвали Минчикур на згадку про своє рідне село. В 1890 році переселенці починають будівництво, а в 1908 році приїздять всі переселенці виконуючи наказ Столипіна. Частина земель коноплянівців була забрана і передана в володіння переселенцям.
Цей факт є початком боротьби жителів селища Георгіївки, лише радянська влада змогла припинити ворожнечу.
Протягом часу мінялися власники земель,про багатьох не залишалось і згадки,пам5ять про інших збереглась в назвах. В XIX сторіччі генерал Бутков збудував свою садибу під горою. Перед оселею розташовані квітники,басейн,на правому березі р.Вільхової знаходився сад.
Незадовго до революції генерал помер. Так як нащадків у нього не було, маєток був куплений у вдови поміщиком Поповим Г.К.Багаті поклади корисних копалин приваблювали сюди іноземних і місцевих капіталістів.В1896 р. Бельгійське акціонерне товариство в районі теперішнього міста Лутугино, поблизу сіл Коноплянівки та Успенка почало будівництво першого в Росії спеціалізованого чавуноливарного заводу по виробництву валків,закінчилось в 1897р. Штат інженерно-технічного персоналу заводу укомплектовано іноземними спеціалістами: бельгійцями, французами, німцями.
В 1908 році Бельгійське вугільне товариство розпочало будівництво вугільної ділянки № 1 на чолі з інженером Хетцером.
Товариство збанкрутіло і його будівництво викупив Мелковський, Який його не завершив. В І910 році це будівництво викупив поміщик Попов. Оселився Попов Григорій Кирилович в купленому маєтку генерала Буткова. Повз будинок проходила вузьколійна залізниця, що підходила до шахти. Ініціатором будівництва залізниці був князь Козловський, якому належали землі сучасного селища „Челюскікців". Він у 1898 році в співдружності з Ольховським металургійним товариством вніс кошти на будівництво дороги. Будували її під керівництвом Азарова та Афанасія Пономарьова.
Після революції поміщик Попов в 1918 році виїхав за кордон.
Його маток перебудовувався новими власниками,міняв своє призначення. Це й комори Б 20-30-її роки, це й клуб „Гірник" в 50-60-її роки, холодокомбінат.
Буремний 1917 рік не пройшов повз Георгіївки. Тут був створений волосний ісполком та загін народної міліції. Але в 1918 австрійсько-німецькі війська захопили всю Україну і встановили гетьмансько-поміщицьску владу. По всій Лутанщині пройшли повстання проти загарбників в грудні 1918 року. В кінці грудня 1918 в Георгіївкі був створений невеликий повстанський загін, керували яким Іван Ломов та Зорин Іван. В цей час до селища з Курську прибув нелегально Акименко О.З. для підготовки повстання. В день він ховався шахті, де працював його старший брат Яків, та його друг Сергій Старовик. Вони приносили харчі, інформували про справи на селі. Вночі Акіменко О.З. виходив із шахти, разом з Ломовим Іваном займався підготовкою загону. Цей загін мав свій арсенал - 27 гвинтівок, з невеликим запасом патронів. Гвинтівки знаходились в різних місцях. Так три гвинтівки були закопані на подвір'ї Акіменко, сім гвинтівок заховані були у клуні Петра Квітковського, частина зброї в саду Ломова. Повстанці мали 7 наганів та 13 гранат.
Загальне керівництво повстанським загоном здійснював Успенський підпільний комітет більшовиків та військово-революційний комітет на чолі з шахтарем-більшовиків Афанасієм Герасимовичем Стрижаченко. В ніч з 19 на 20 січня і 919 року загін піднявся на повстання. Спочатку успенці частиною своїх сил під керівництвом Федора Буцького знищили поліцію та козаків на шахті "Аліса" та Ольховському коксохімічному заводі. Загін зібрався біля чавунно-літейного заводу і знищив загін білогвардійців, що військовим ешелоном стояв на станції Шмітовка (сучасне Лутугино).
В ніч з 20 на 21 січня загін прийшов на допомогу робітникам Луганська, захопили владу в місті, розгромили білогвардійській Донський полк і разом з 4-й українською дивізією остаточно добили білих.
На території селища в період колективізації був створений колгосп "Вільний Хлібороб", головою колгоспу обрано Чижика Івана Тихоновича. Активи членами колективізації були Григорій Крохмальов, Костянтин Легеня, Омельян Акименко, Юхим Пелюшенко, Федір Золотухін. В цей час в селищі була своя комсомольська організація. Комсомольці допомагали міліції в охороні колгоспі майна, в боротьбі з кулаками, з хуліганами, створена бригада по догляді тваринами, організовувались суботники для очистки посівного зерна. Ввечері комсомольці вчились в школі лікбезу, в політгуртках, на курсах підготовки! вищих навчальних закладів. Павло Старовик та Кушкарьов Іван закінчили інститут сільського господарства. Микола Кулаков, Пелюшенко Юхим вступили до партійної школи.
В роки Великої Вітчизняної війни на фронтах воювали 568 вихідців з Георгіївки із них загинуло 435 чоловік. За півроку окупації тільки з селища Георгіївка в'язнями фашистських концтаборів стали 160 чоловік. В пам'ять про мужність воїнів в нашому селищі встановлений пам'ятник.
Солдат стоїть у центрі селища. Його фігура на весь зріст вилічена з каменю правій руці солдата - прапор. Він низько схилив голову, ніби дивиться на бета плиту, що лежить біля ніг і читає імена своїх загиблих друзів. В цій братській могилі поховані воїни, які захищали селище Георгіївку.
Раніше на цьому місці стояв бюст В.І.Леніну. він був встановлений ще в р колективізації. З цим пам'ятником пов'язана героїчна сторінка односельців.
Під час війни, коли фашисти захопили селище, то відразу почали глумитися бюстом: стріляли в нього, а під вечір обв'язали мотузками і стягли з постаменту.
Наступного дня, коли вранці фашисти прийшли у сквер до пам'ятника, його не було, де не шукали - не могли знайти.
Після визволення селища прийшов глухонімий мешканець Мельников у сіль Раду і жестами позвав за собою односельчан. Після того з'ясували, що Мельни вночі сам відтягнув бюст у куширі, закопав і присипав листям. Мешканці с відкопали його і поставили на місце. Ось чому так дорога пам'ять каш односельчанам про цей випадок.
Георгіївська селищна рада була організована в 1920 році. За час свого існування в адміністративному підпорядкуванні входила до складу: з 1920 по вересень 1959р. — Успенського району, з 1959 по вересень 1962 р. -Олександрівського району, з вересня 1962р. до січня 1965р.-Станично-Луганського району, з 1965р. по цей час - Лутугинського району.
Георгіївська рада своєї назви з 1920 року не змінювала. Статус селища міського типу Георгіївка одержала в 1938 році. Територія населеного пункту - 12200 га. У 8 ті-роки XX ст. населення становило 11 тис. чоловік.
У складі Георгіївської селищної ради залишилось село Переможне. Назва села: апелятивного походження з прозорою етимологією, утворено від слова перемога. На території села були невеликі поселення німецьких колоніст засновані в кінці XVIII століття - Шмідта, ім. Карла Маркса, Енгельса, ім. Кар Лібкнехта. Німецькі колоністи були виселені з усієї території, всі поселення в 19 році були об'єднані в село під назвою Переможне, в честь перемоги у Великій Вітчизняній війні. Територія була заселена переселенцями з Західної України.




Просмотреть увеличенную карту