За матеріалами роботи "Історія заселення й розвитку міста Алчевська на початку ХХ століття. Брикетна фабрика та селище Адміністративне" Волкова Ігоря, Шишко Сергія, учнів Алчевської української гуманітарної гімназії, учасників дослідницької групи музею «Берегиня» Керівник Шишко І. В.

м. Алчевськ

Історія Алчевська починається з 1896 року, коли поблизу селища Василівка почали будувати завод ДЮМС – Донецько – Юріївської металургійної спілки. Нам же стало цікаво, як виникло Адміністративне – робітниче селище Алчевська. Коли ми розмовляли зі старожилами селища, то виявилось,що є люди, які добре знають історію його виникнення. Майже зпочатку 20 століття живе тут родина Шевченко, після революції тут оселилися Пєтєліни,Євко. У 1926 році приїхали Губанови. У 1933 році сюди,рятуючись від голоду, приїхали сім’ї Ігнатенко, Мрихіних, Сухорукових, Горобців,Татаринових. Потомки цих сімей живуть тут і до сього часу. Вони і розказали нам те,що збереглося у пам’яті про історію рідного селища. Декілька поколінь місцевої дітвори у своїх мандрах добирались і бавились на руїнах так званої Брикетної фабрики, що колись випускала брикети для топок пароплавів. Саме з її будівництва наприкінці ХІХ століття почалася історія нашого селища. Жилловська спілка кам’яно-вугільних копалин На південно-західній околиці нашого міста розташоване селище Горького. Це сучасна назва Жилловки, як до сього часу називають його місцеві жителі. До 1900 року це були землі, які належали поміщику Жилло – потомку французького солдата, який залишився у Росії після Вітчизняної війни 1812 року. У 1900 році маєток Жилло придбала Жилловська спілка кам’яновугільних копалин та рудників. На початку ХХ століття у степу, в 6-8 км. від заводу ДЮМС , за розпорядженням управителя Жилловською спілкою Літтауєра була побудована брикетна фабрика. За історичною довідкою, наданою Алчевським історичним музеєм про організацію брикетного виробництва, відомо: «Наприкінці 19 – п. 20 століть заводу ДЮМС належали великі копалини Павловська, Юмашевська, рудники Жилловської спілки кам’яновугільних копалин та рудників… Жилловське Суспільство к/в копалин та рудників заснувалось у 1900 році. Основний капітал 1 500 000 карбованців… Управляючий - гірський інженер Станіслав Іванович Літтауер, гірський технік – Олександр Олександрович Родигін… Головна власність рудника – велике брикетне виробництво до 18 млн пудів на рік… Це був перший та єдиний рудник, який веде таке велике брикетне виробництво…». Саме відкриття цього виробництва спричинило будівництво робітничого та адміністративного поселень. Таким чином, датою виникнення Адміністративного селища можна вважати 1900 рік. До речі,саме ця дата кольоровим камінням була викладена над входом до клубу,який було знищено пожежею усередині 80-х років 20 століття. У цьому приміщенні, як пригадує зі слів свого батька Достова Т.Л., до революції 1917 року була контора Брикетної фабрики. Посаду управителя фабрики займав гірський інженер Станіслав Іванович Літтауер, а з1917 року - Олександр Олександрович Родигін, який приїхав до Алчевська у 1910 році і був призначений на посаду головного інженера брикетної фабрики. Олександра Родигіна, який нещодавно закінчив Петербурзький технологічний інститут, запросив до Алчевська його рідний брат Микола, що був видним геологом, очолював геологічну партію у Донбасі та займався розробкою вугільних пластів. Після навчання в Петербурзі Олександр Родигін пройшов стажування у Фрайберзькій хімічній академії (Німеччина). Брикетна фабрика. Основні цехи брикетної фабрики розмістили у триповерховому виробничому корпусі. Поряд були розташовані декілька допоміжних одно- і двоповерхових споруд. Найпомітнішою спорудою була фабрична труба з червоного і світлого каменя – висока, міцна. Для робітників фабрики поряд побудували робітниче селище. Кожна сім’я мала окремий будиночок із присадибною ділянкою чи відокремлену половину будинку. Будувалися будинки зі сланцевого каменя донецького кряжу. Жилловський рудник мав на той час величезне брикетне виробництво – до 18 млн пудів на рік. У виробництві брикетів використовувалися 3 компресори та 4 установки. Вугільні брикети вироблялись для пароплавів, які ходили по Волзі та Чорному морі. Брикетна фабрика випускала брикети з вуглів низьких сортів(практично вугільного пилу) за спеціальною технологією у вигляді цеглинок або овальних шматків. Методи брикетування було розроблено в середні віки у Німеччині (містечко Фрайберг) Поряд з фабрикою до сього часу існує село Кам’янка. Свою назву це селище отримало від струмка, що пробивається через кам’яну гряду Донецького кряжа і тече далі у степ. Одночасно з будівництвом фабрики навколо закладались шахти. Більшість із них були горизонтальними: прямо з землі починався вхід до підземелля – тунель, що під нахилом ішов униз. Ці шахти з’єднувались із брикетною фабрикою рельсами, по яких їздив маленький паровозик «кукушка», що доправляв вугілля на Брикетну. Під час Громадянської війни шахти було затоплено. Прабабуся Ігоря Волкова, Токарева Марія Іонівна, що жила в селищі Кам’янка поблизу Брикетної, розповідала, що у них в городі була своя копанка. Її батько, прапрадід Ігоря, видобував там вугілля, яке вона підводою доправляла до фабрики, де і продавала. Адміністративна колонія. Для інженерно – технічного персоналу в трьох кілометрах від фабрики було побудовано Адміністративну колонію. Як свідчать жительки Адміністративного селища Ігнатенко Марія Павлівна та Достова Таісія Леонідівна, спеціалістів було запрошено з Бельгії, тому для них треба було скласти умови, які б відповідали вимогам європейських стандартів життя. Будинки для керівного складу Брикетної фабрики збудували великими, просторими, з високими стелями. До кожного з будинків вела доріжка, вимощена червоною цеглою. Навколо них висаджено кущі бузку. Той бузок квітує і до сьогодні. У кожному будинку був водопровід, парове опалення. На той час це було надзвичайним явищем. Були побудовані лікарня, навіть ресторан. Будівля ресторану зберіглася до сього часу, зберігся навіть комин. Більшість з цих осель збереглися до сього часу на вулицях Піонерська та Адміністративна, а також на території Обласного дитячого протитуберкульозного санаторію, ставши його корпусами. До речі, один із корпусів – будинок управляючого брикетною фабрикою – Олександра Олександровича Родигіна. Незвичним для початку ХХ століття в Російській імперії було те, що в маленькій Адміністративній колонії була своя гребля з електростанцією, яка постачала електроенергію на фабрику, всі шахти, та три селища:Адміністративне, робітниче та Кам’янку. Було відкрито початкову – чотирирічну школу, в якій працювали жінка – Олександра Євлампієвна та сестра Олександра Родигіна – Марія Олександрівна. Обов’язки директора виконувала Олена Петрівна Агафонова. Таким чином, датою виникнення Адміністративного селища можна вважати 1900 рік. У 1927 -1929 роках вийшла постанова уряду про закриття фабрики, її демонтаж й перебазування у Мосьпіно (околиця Донецька). На сьогоднішній день від корпусів фабрики залишився тільки остов -триповерхова будівля. Якщо роздивитися ближче, то можна зробити висновок про високу якість виконання будівельних робіт на початку ХХ століття. Будівлю не змогли зруйнувати навіть вибухи, до яких вдавались «шукачі металу». Навколо фабрики існує декілька териконів, які нагадують про існування рудників. На території маєтку управляючого фабрикою після революції деякий час знаходився дитячий будинок, після війни там почали лікувати захворювання, пов’язані з туберкульозом. Зараз там знаходиться Обласний дитячий протитуберкульозний санаторій. Висновки. Таким чином, було досліджено передумови виникнення селища Адміністративне та Брикетної фабрики. Практично було досліджено, як будувалися будинки для робітників та керівництва Брикетної фабрики, які споруди знаходились на території фабрики та селища Адміністративне. На місці робітничого поселення неподалік руїн Брикетної фабрики знаходиться тепер дачне товариство. А селище, побудоване для адміністрації фабрики, частково збереглося в первинному вигляді, розрослося і носить назву Адміністративного. Сучасний стан. Нині Адміністративне селище - невеличка оаза в степу, в якій проживає 1300 жителів: 800 дорослих і 500 дітей. Воно налічує 200 власних подвір’ів та 3 п’ятиповерхові будинки. Є тут і дитячий садочок. Видатні постаті нашого селища Сестра Миколи та Олександра Родигіних- Марія Олександрівна залишила в історії нашого селища добру пам’ять. Родина Родигіних була з купечого стану. За розповідями Коваленко Ганни , приїхала Марія Олександрівна у наше селище в 1912 році,залишилась тут жити. Будучи юною дівчиною, навчала дітей у школі Адміністративно- Брикетної колонії, а пізніше працювала у селі Кам’ янка Перевальського району , жила в будинку вчителя, який знаходився при школі. Під час війни у школі знаходився шпиталь, а у будинку вчителя жили німці. Коли радянські війська відступали, Марія Олександрівна взяла шкільний прапор і сховала його у сараї. Про те, що вона сховала прапор, Родигіна довірилась лише одній людині-вчительці Чернишевській. І вони з Чернишевською переховували прапор всю окупацію. Коли радянські війська визволили села Кам’янка та Брикетна, був мітинг на честь визволення і Марія Олександрівна принесла цей прапор на мітинг. Для людей того часу була велика радість бачити врятований прапор своєї Батьківщини! Подвиг врятування знамена було помічено. Вирішили, що цей вчинок заслуговує винагороди, та, на жаль, орден було вручено лише Чернишевській, через те, що знайшлися «добрі люди», які донесли, що Марію Олександрівну через добре знання німецької мови фашисти декілька разів використовували як перекладача. Саме через це Родигіна не отримала нагороди. Після війни Марія Олександрівна продовжувала працювати в тій самій школі вчителем німецької мови. Відзначена званням Заслужений учитель УРСР. Родигіна М. О. дожила до глибокої старості і померла в 1961році, похована на Алчевському міському кладовищі. Її брат, Олександр Родигін, головний інженер Брикетної фабрики, помер від голоду під час окупації у 1942 році. Похований на тому ж кладовищі. Знамено, врятоване Марією Олександрівною Родигіною ще 10 років знаходилося у школі села Кам’янка, пізніше було передано до Алчевського міського музею. Війна залишила свій гіркий слід в багатьох родинах Адміністративного… . На фронт із селища пішли: Анікеєв Василь Петрович Букасов Борис Олімпієвич (загинув у 1943) Датченко Андрій Іванович Євко Олександр Якович -прадід Шишка Сергія, автора роботи Жабко Сергій Лук’янович Жуков Яков Трифонович (загинув у червні 1943) Ігнатенко Степен Павлович Кулішов Іван Іванович Літвінов Іван Захарович(загинув у квітні 1943) Меренков Іван Іванович Мрихін Петро Іванович Найденський Леонід Олексійович Павлусенко Михайло Іванович Пожидаєв Іван Іванович Прохоров Василь Олексійович Резніков Олексій Єфимович (загинув у травні 1942) Сащенко Володимир Ігнатович(загинув у жовтні 1943) Сащенко Гнат Григорович Сиряченко Єгор Іванович Слєпко Володимир Володимирович Сурженко Роман Романович Юрченко Семен Филлипович (загинув 20 травня 1945) - прадід Шишка Сергія,автора роботи. Серед жителів Адміністративно-Брикетного селища, що захищали Батьківщину були: Авілов Іван Олександрович Гончаров Олександр Микитович Горшенін Микола Тимофійович Горшеніна Зоя Михайлівна Коваленко Анна Іванівна Куркін Микола Семенович (прадід Шишка Сергія,автора роботи.) Мартюхін Олексій Кузьмич (син полку) Матус Яков Григорович Остапенко ВасилійМакарович Парафін Оверьян Микитович Рєзніков Костянтин Єфимовия Ромашкін Лаврентій Сергійович Токарев Іван Кирилович (прадід Волкова Ігоря, автора роботи) Шахворостов Іван Андрійович Шуліка Петро Єфимович Славиться наша земля й трудовими подвигами земляків: Кашен Юрій Михайлович- Заслужений металург СРСР Нікульнікова Ольга Семенівна, бабуся ШишкаСергія, - Заслужений робітник АМК Решетов Геннадій Іванович- Заслужений металург СРСР Старовойтов Анатолій Володимирович – кавалер Ордена Знак Пошани, Ордена Трудової слави ІІІ ступеня Степаненко О. Т.- заслужений металург України Шуліка В. П. – кавалер Ордена Червоної Зірки Спогади старійшин Адміністративного та Кам’янки Записано со слов Игнатенко (Токаревой) Марии Павловны До революции и некоторое время после школа находилась на Брикетно-Административной колонии сначала на современной улице Пионерской, а потом в здании клуба, который сгорел. На клубе над входом была выложена дата - 1900. Мария Родыгина была в ней учительницей. Потом школа была в Камянке. Она работала и жила там. Родыгина имела дворянское воспитание, происходила из купеческого рода, который вел торговлю на Волге, Вятке. Говорила: «Что вы так часто меняете платье? Мы носили костюм несколько лет, а к нему было много блуз. И как можно в шелковых чулках ходить каждый день? Это роскошь». Директором школы после Агафоновой, которая уехала в Харьков, был Баско Алексей Викторович. Его жена Баско Ольга Константиновна долго жила в Ростове. Сестра Агафоновой была врачом. Старшая сестра Агафоновой умерла здесь. Сама Агафонова вела русский язык. Семья Школьник запомнилась активной общественной работой. Они были очень активными, вели в клубе самодеятельность. Администрация фабрики жила на Брикетно-Административной колонии, во всех домах был водопровод, электричество. До сих пор кое-где сохранились трубы парового отопления, лепка, камин. Были проложены дорожки из красного кирпича, аккуратные заборчики. Возле каждого дома росли огромные кусты сирени. В балке рос лес. Брикетная была рабочим поселком. С заводом наша фабрика связана не была. Когда Мария Родыгина заболела, ей выделили квартиру в городе, но пожить там она не успела, только гроб перед похоронами успел постоять в этой квартире. Похоронена Родыгина на городском кладбище. Хоронил ее Баско. Записано со слов Остапенко Надежды Ивановны: В особняке жил, кажется, Литтауєр, потом заехали Родыгины. Дом потом сгорел. На пересечении улиц Пионерская и Административная у администрации было кафе. На брикетной уголь прес совали, а брикеты отправляли во Францию. Когда особняк стал санаторием, главврачом был Руман Павел Осипович. Немцы зашли в поселок со стороны Криворожья. Ехали на тяжеловозах, сытые, чистые. Перед их приходом 3 дня было безвластие. По вокзалу масло постное лилось рекой. А когда возвращались наши, то тяжело шли, усталые. Сентябрь, а на них шинели в скатке, пулеметы на себе тащили, котелки. Немного от дохнули, только поесть приготовили им, а тут приказ двигаться, они и пошли. Взрослые им показывают, где дорога, а они: «Нам по дороге нельзя». Так и пошли через степь по бездорожью, по огородам и бурьянам. Настя Сашилина(в девичестве Пенкина) была коммунисткой, депутатом Горсрвета. Так Иван-сосед, полицай, хотел ее арестовать. Семья прятала ее на чердаке. А там места мало, сонце печет, жара страшная. Как она терпела:все время лежать надо было. Только ночью брат мог ей воды и еды передать. Полицай каждый день ее искал, все на велосипеде ездил. Если бы нашли, то сожгли бы в той яме, что на Карла Маркса. После войны нам было по 10-12 лет. Мы были раздетые, босые. Ходили в школу, она тогда была уже в Камянке, в здании больницы Брикетного рудника. С Камянки нас вели на завод. Там мы разбирали по кирпичику завалы целый день, голодные и холодные. А потом так-же нас вели обратно: сначала в Камянку, а потом мы возвращались на поселок. На бараке, который был на месте детсада, была дата – 1870. И кирпич нашли, когда разбирали барак, где был старый клуб по Административной,9. На нем тоже дата – 1870. Записано со слов Коваленко Анны Александровны, учительницы восьмилетней школы № 4. До войны Нестеренко Елена Павловна вела украинский язык, Чернышев Всеволод Трофимович – физик, Родыгина пре подавала немецкий . Баско Ольга Константиновна была директором начальной школы № 11, что через дорогу от 8 школы была.

Просмотреть Алчевск на карте большего размера