За матеріалами роботи "Селище Селезнівка"
Перепелиця Антона,Соловйова Дениса - гуртківців
ДЮЦТЕК м. Алчевська
Керівник Чумак Л. М.


с.Селезнівка

                                                        
Майже кожне село, селище або місто має свою цікаву історію заснування. А якщо історія починається в давні часи і передається з вуст у вуста від старшого покоління молодшому кілька десятків років і навіть століть, вона стає легендою. Про наші села, Селезнівка, Уткіне та Ящиківка які знаходяться неподалік, ходить ось така легенда:


                                            
Одного разу дві роззяви
На продаж повезли товари
Між тих товарів – два птахи,
Яких у ящику везли.

А на дорозі скрізь грязюка,
І здоровенна каменюка
Там, на узбабіччі, лежить.
А кінь не баче тай біжить.

І аж тоді він зупинився,
Як у калюжу віз звалився,
В багнюці плавають роззяви,
А разом з ними – всі товари

Поки коняку витягали,
Поки візок ремонтували,

Поки зібрали всі товари –
Надворі вже темненько стало.

І ящик з птахами лишився,
Та тільки трішечки надбився.
Два птахи – селезень та вутка
Злетіли звідти в небо хутко,

А ящик довго там лежав,

Аж поки видатним не став.
Замість грязюки там – бруківка,
Село ж назвали Ящиківка.
А що ж з птахами тими сталось?

І як пригода розв’язалась?
Вони летіли височенько,
Але не дуже далеченько.
Присіли трішки відпочити,
Щоб з ранку далі вже летіти.

На ранок селезень звернувсь до вутки:
"Як хочеш, лети і далі прудко,
Але моя ось тут домівка… ”
Так заснувалась Селезнівка.

На місці вутка не сиділа,

Невдовзі далі полетіла,
Щоб десь, не близько, не далечко
Чудовеньке знайти містечко.
Знайшла ж таки, і, як казали,
Село те Уткіним назвали.



Записано зі слів місцевих жителів
                                            
Так було діло на справді, чи ні, вже ніхто не пам’ятає. Але те, що  селище має досить цікаву історію - сумнівів немає , бо на це маються достовірні докази.
Перші відомості про неї зустрічаються в церковних книгах за 1868 рік, але корені заходять в сиву давнину. І свою назву воно отримало скоріш за все від річки Селезень, яка бере початок саме там, де починаються землі селища.
Згідно розповідям старожилів, в т.13 УРЕ зазначено, що селище Селезнівка засновано в  ХVІІ сторіччі. Його власниками були пани Теплов та Графов. Маєток Графова займав територію сучасних вулиць Шкільна, Дубенко, Кірова, Совєтська і мав назву Графовка. Землі ж сучасних вулиць Шевченко і Леніна належали поміщику Теплову, тому й називались в народі Тепловка.
Спочатку основним заняттям населення селища було сільське господарство. На полях за селом на родючих чорноземах вирощували зернові: озиму пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох, просо, кукурудзу. Садили багато цукрового і кормового буряка та гарбузів, сіяли соняшник. В долинах річок Селезень, Вутка, Біла, та на пологих схилах бугрів розташовувались сінокоси. Все це було необхідним, бо в господарстві поміщиків було багато худоби, кіз та овець.     
Доволі велика кількість мешканців Селезнівки працювала в кар’єрах по видобутку будівельного каменю вапняка та піщаника. Використовувались і родовища глини. Бо саме з неї виготовляли саман. Більшість будинків були збудовані саме з саману та каменю. Відомостей про те, як жилося біднякам у поміщиків немає, але існує легенда про те, що декілька сімей було виміняно на мисливських собак. Також відомо, що до революції 1917 року поміщики займали 500 – 600 десятин землі, кулаки 10 – 20 десятин, середняки від 2 до 5 десятин, бідняки 0,5 – 1 десятини на сім’ю.
На початку ХVІІІ сторіччя почався процес відкриття кам’яного вугілля в Донбасі. В 1721 році Микитою Вепрейським і Семеном Чирковим вперше в Донецькому басейні було знайдено родовище вугілля в балці Скелеватій, біля Бахмута  та на річці Білій (в ті часи Біленькій), що недалеко від Селезнівки.
Пізніше, в 1724 – 1725 роках це родовище було досліджене експедицією Йогана Ніксона.  Його прогноз невдовзі підтвердився на практиці. Двома десятками років пізніше шляхами вище зазначених експедицій пройшли компанійщики Іван Морозов, Петро Кольцов і Іван Григор’єв, а разом з ними бахмутські солевари. Наявність  кам’яного вугілля в балці Скелевате і на річці Біленькій (нині Білій) було підтверджене. За проханням бахмутських солеварів та по завданню Берг-колегії, Густав Ульріх Райзер провів детальне обстеження родовищ вугілля на річці Біленькій. В цей час була запропонована ідея використання вугілля для варки солі. Працювала в наших краях кількома роками пізніше і експедиція Чорноморського флоту. До її складу війшли професор Ліванов та спеціаліст гірської справи М.Ф.Аврамов. А в 1791 – 1792 роках придворний радник Аврамов розгорнув добичу вугілля відкритим способом в с. Селезнівка на річці Білій та навколо неї.                                                    
Отже, вже в 90 роках  ХVІІІ сторіччя почалися розробки та добування вугілля для Чорноморського флоту.
З початком розробок вугільних родовищ навколо селища , сюди почали прибувати люди з різних кінців Росії.
У 1889 році селище, та 450 десятин землі, купує Казимир Людвігович Мсциховський - поляк, дворянин, вугільний промисловець, дійсний статський радник з Санкт – Петербурга, який закінчив фізико-математичний факультет при  Київському Університеті та інститут інженерів шляхів сполучення. Він, розпочинає розробку вугілля неглибокими шахтами. Вугілля доставляють гужовим транспортом до станції Юрївка (нині ст.Комунарськ) за 6 верст. Водночас ведеться розвідка вугільних пластів. У 1900 р.  промисловець заклав дві великі капітальні шахти № 1, № 2 за чотири кілометри від села, побудував колонії для робітників, з єднав рудник залізничною колією зі ст. Юр ївка.  Тут же виникає селище, яке дістало назву Селезнівський рудник (нині м. Перевальськ).
К.Л. Мсциховський купує в Селезнівці маєток у мальовничій місцевості з прекрасним парком-садом, закладеним у 1840 році поміщиком Графовим. 
Придбавши садибу, Карл Людвигович провів величезну роботу з її упорядкування, будував споруди, ремонтував, висаджував у парку рідкісні дерева та різноманітні «заморські» рослини. Алеї прикрашали скульптури та вази зроблені на замовлення у Франції та Росії.   Садівником парку у ті часи був  Хубецький Марцин Францевич. 
Мсциховський розгорнув будівництво колонії для робітників власної садиби, а також школи – церкви, в будівництво якої він сам вклав 10000 карбованців.
Для будівництва школи – церкви  було запрошено студента Імператорської Художньої Академії Л.В. Руднєва, в подальшому відомого архітектора – монументаліста.
На черговій сесії 1911 року земською управою було порушено клопотання про присвоєння Селезнівській школі – церкві найменування «Школа – церква пам’яті царя – визволителя Олександра ІІ»
В 1913 році, після закінчення будівництва, Мсциховський передає у власність Слав’яносербському повітовому земству школу – церкву, а також споруджений в її огорожі бюст – пам’ятник Олександру ІІ. Разом із школою були передані житлові приміщення для вчителів. Сама церква була освячена в пам’ять Олександра Невського, чиє ім’я носить і на сьогоднішній день.
Під час І світової війни, а саме 1 серпня 1914 року Мсциховський звернувся до земської управи з проханням про відкриття в школі лазарету для поранених на 20 ліжок. У двох класних кімнатах були розміщені ліжка, а
вчительська кімната та бібліотека - читальня були віддані під склад шпитального майна та кімнату для санітарів. Поранені доставлялись до школи із залізничної станції Овраги.
В 1917 році здійснилась Жовтнева революція. Саме ця подія сприяла відїзду  К.Л. Мсциховського за кордон.    Школа – церква продовжувала існування, але служби в ній припинились. З цього часу будівля передавалась з рук в руки , почала занепадати..  В 1920 році в маєтку Мсциховського був відкритий дитячий будинок для безпритульних дітей. Соціальний склад населення селища на цей час складався з 23% з бідняків, на 18% з середняків, на 4% з кулаків, та на 55% з робітників та службовців, більшістю з яких були шахтарі.
В 1930 році закінчилась колективізація як у державі , так і в селищі.. В цей час в Селезнівці було засновано колгосп «Селянка», в якому працювало 73 чоловіки селян. Припинила своє існування церква: в 1930 році була передана під клуб. Основною причиною закриття церкви була нібито «відсутність віруючих». Після відкриття клубу, майже всі культові прикраси були знищені: знятий та зданий на переплавку дзвін, зафарбовані фрески, спалені ікони…
По сьогоднішній день з цього приводу в селищі розповідають  легенду, ніби після закриття храму, коли в ньому вже  не служили служби,  повертаючись пізно з роботи, селяни неодноразово бачили, як хтось ходить по кімнатам та залі  храму з запаленою свічкою і плаче. Кажуть – то була Матір Божа.
В часи Великої Вітчизняної війни  кровопролитних боїв на території селища не було, але німецька окупація мала місце з 1942 року по 13 вересня 1943 року.
Захопивши селище, німці зразу почали встановлювати свою владу. Обрали собі помічників - поліцаїв з місцевих. Згодилися допомагати «новій владі» Дуднік (ім’я та прізвище не відомо) та М.Фомін. Обов’язки старости виконував Тертичний Агей Миколайович. Пізніше, після закінчення війни, місцеві жителі зустрічали його, але він вже був під іншим прізвищем. Майже всіх працездатних чоловіків та жінок відправляли в табір для примусових робіт, який знаходився у с. Штерівка. Молодь готували для вивозу в Германію, і 5 жовтня 1942 року із селища вивезли майже 80 чоловік.
В лютому 1942 року нашими військами здійснювався прорив 59 Гвардійського корпусу з метою прориву лінії оборони за напрямком залізничного вузла Дебальцеве. Частина дивізії опинилась в оточенні, з якого не змогла вийти. Солдати тимчасово переховувались в шурфах шахт навколо Селезнівки. Серед солдат були поранені. Комендатура попередила місцевих жителів, що в разі надання допомоги радянським солдатам, почнуться розправи. Але ніщо не змогло налякати людей, вимучених війною та владою окупантів. Ризикуючи своїм життям, мешканці селища ховали та лікували поранених бійців, носили їм їжу та одяг.
Війна тривала. Багато мешканців Селезнівці воювали на фронтах  Другої Світової Війни.  В селищі Селезнівка у 1921 народився Дубенко Олександр Васильович, льотчик.  У боях з 1942 року здійснив 128 бойових вилетів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.10.1944р. КОМЕСКУ 622 ШАП старшому лейтенанту А.В. Дубенко присвоєне звання   Героя Радянського Союзу. Також він нагороджений орденом Леніна, трьома орденами – Червоного Прапору, Червоної зірки та Олександра Невського.
Почав громити ворога Олександр на своєму «Іл - 2» під Сталінградом. Лише за день 08.01.1943 р. льотчик підірвав 5 німецьких танків і 11 автомашин. Штурмував ворожі аеродроми під Сальськом, на Тамані, прикривав десанти через Керченську протоку. Пізніше воював у Прибалтиці.
Після війни  26.04.1946 р. О.В. Дубенко загинув при виконанні службового завдання. Іменем цього славетного воїна названа одна з вулиць с. Селезнівка.
Також мешканці встановили пам ятник воїнам загиблим у Другій Світовій Війні.        
Після визволення населеного пункту військами Радянської Армії, населення брало активну участь в відбудовуванні шахт, що розташовані поряд з селищем та колгоспів. Почали будувати нові заклади та підприємства.
В колишній садибі Мсциховського під час війни був розташований воєнний шпиталь, а після її завершення  відкрили Ворошиловський будинок відпочинку для гірників, адже до цього спонукала приваблива місцевість та сад – парк. Для будинку відпочинку потрібен був клуб, тому в 1947 році під цей розважальний заклад знов було віддано будівлю храму. Саму ж церкву переносять на інше місце, де прихожани зруйнувавши стару халабуду, збудували молебний будинок та будинок для священика, де й проходили богослужіння. Ворошиловський будинок відпочинку проіснував майже 12 років. В 1959 році був реорганізований в туберкульозне об’єднання на 275 ліжок, потім з 1987  по  2001 рок тут розташували наркологічне відділення. Кому і на яких умовах вона належить зараз, чи дійсно там проводяться реставраційні роботи довідатись не вдалося.  Дуже сумно, що унікальний пам’ятник архітектури, який протягом стількох років служив людям - безпритульним дітям,  працелюбним гірникам,  пораненим  солдатам,  хворим, у наш час нікому не потрібен і руйнується.
В 1949 році в селищі збудували школу, спочатку для початкових класів, а через деякий час будівлю розширили, що дало змогу відкрити 5 – 8 класи.
На початку п’ятидесятих років розпочалося  будівництво шахти «Селезівська - Східна». Таку назву шахта отримала завдяки своєму географічному положенню, бо розташована саме на східній околиці селища. На будівництво шахти народ їхав з усіх кінців Радянського Союзу. Більшість з півночі
Луганської області, з прилеглих областей Росії та західних областей України. Разом з будівництвом шахти почали будувати і шахтарське селище, яке до 1962 року значилося як селище «Східне». В 1962 році з виданням наказу
президії Верховної Ради СРСР « Об отношении села Селезневка к поселку городского типа », назва робітничого селища « Східний » була анульована, через те що він увійшов до складу Селезнівки.  
В післявоєнний період до 1960 року в селищі вже було збудовано велику кількість житла: три п’ятиповерхових, три триповерхових, двадцять чотири двоповерхових, одинадцять одноповерхових на два господаря будинків, гуртожитки в шести одноповерхових будівлях, амбулаторія, аптека, спортивний зал, клуб, дитячий садочок та дитячі ясла, їдальня, магазини, обласна школа – інтернат на 400 місць для дітей з відхиленням у розвиту.
Населення Селезнівки зростало, збільшувалась і кількість дітей. Виникло питання про будування більшої школи. На вулиці Комсомольській збудували нову, більшу школу, куди перевели спочатку старші класи та надали статус середньої, а потім перевели і молодші класи. Але і ця будівля вже не вміщала всіх учнів. Навчальний процес відбувався в дві, а потім у три зміни. Виникла необхідність будування нової школи. Проект було доручено виконати Київській філії центрального інституту типових проектів. В 1969 році було затверджено проект, автором якого був Вдовенко І.С. 1 вересня 1972 року учні прийшли в нову будівлю школи, яка вже повинна була вмістити не менш як 536 учнів. Директором став Максимчук Анатолій Васильович.
В ці часи селище розквітало на очах. Вражали вдало розташовані вулиці, на яких чергуються багатоповерхові будинки, асфальтовані дороги та тротуари, зелене насадження. Особливого колориту додавало нічне освітлення вулиць. Проїжджих та гостей селища навіть вночі гостинно вітала яскрава арка при в’їзді на територію так названої «Стройки» з написом «Вас вітають Селезнівці». Вулиці приватного сектора теж мали достатнє освітлення. В літній час працювали обладнані танцювальні майданчики для молоді. Вражала своїм сучасним виглядом нова триповерхова будівля школи, біля якої зразу ж були розбиті сади: яблуневий, вишневий та абрикосовий, розкопані клумби для квітів. Все це будувалось руками односельців.
Наступні часи 70-80 років, на жаль, не були такими ж завзятими для селища, як раніш. Люди, безперечно стали жити краще, мали впевненість у майбутньому. Але з 1973 року починається «погашення» шахти «Селезнівська – Східна», і це не могло не відбитися на розвитку селища. З цих часів починається зворотній процес: велика кількість народу від’їжджає в пошуках роботи. Але в ті часи держава не залишила селище напризволяще.
Працівникам гірничих професій була надана робота на шахтах Перевальського району та м. Луганська.
Розпочали будівництво птахоферми яка в 1975 році введена в експлуатацію і була розрахована на 50 тисяч голів птиці. Починаючи з 1976 року господарство спеціалізувалось на виробництві племенного яйця курей яйценосних порід, займалося інкубацією свого яйця та реалізацією курчат.