За матеріалами роботи "Історія села Новоганнівка Краснодонського району
Луганської області" учнів, вихованців пошуково-краєзнавчого шкільного гуртка
«Слідопити» Новоганнівської ЗШ І – ІІІ ст. Краснодонського району
Керівник Головня В. Г.


с.Новоганнівка


Історія села розпочинається в І чверті ХVІІІ століття. За переказами старожилів, село з’явилося в результаті злиття кількох давніх поселень – Черкаського Броду, Ганнівки та Новоганнівки. Як це сталось? Про це згадують лише легенди (архіви шкільного музею та Новоганнівської сільради).  У результаті Булавінського бунту до нашого краю прибув козак з Новочеркаська, який вирішив оселитись на березі річки Луганчик, попередньо знайшовши найбільш мілке місце. Врешті-решт таке місце він знайшов, і на початку ХVІІІ століття заснував тут хутір, названий Черкаським Бродом. Хутір знаходився біля великої білої скелі, названої в народі Пристін, яка захищала будівлі від негоди.
У той же час на 5-6 кілометрів північніше по річці Луганчик з’явилось маленьке село Ганнівка.
За архівними даними сільради, тут оселився поміщик Вуїч і назвав поселення на честь дружини Ганни. Сім'я поміщика була заможною й володіла всіма навколишніми ланами (кілька тисяч гектарів землі). Пан побудував великий двоповерховий кам’яний будинок, де і проживав із сім’єю  (сучасний дитсадок «Топольок»). Недалеко від його будинку розташувалися малі хатинки-мазанки кріпаків. До нашого часу в селі залишаються їх нащадки: Полянські, Козлові, Семьонові. Селяни були бідні, власних господарств вони не мали. Навіть церкви не побудував  пан, і селянам кожної неділі доводилось долати 6-8 км. до храму сусіднього села Церковне. Люди були неписьменні. Про  їх неписьменність говорить документ, датований 10 квітня 1862 роком, який зберігається у Луганському  обласному краєзнавчому музеї (перша письмова згадка про Новоганнівку). Це «Умови  сільського сходу села Ганнівка і виділення земельного наділу під забудову селянину Нагорному». З цього документа видно, що на все село був лише один грамотний чоловік, сільський староста, який на прохання селян укладав договори та підписувався сам: «Калина Нагорний, сільський староста» та прикладав печатку.
Тихе й розмірене життя змінилося в кінці ХІХ століття, коли мешканці хутора Черкаський Брід перебралися жити поближче, а з Маріуполя приїхало 20 сімей заможних переселенців. Останні були негостинні та гордовиті. Вони не бажали селитись поряд із бідняками, тому побудували для себе  окрему вулицю на іншому березі річки.
Найбільш яскраво свої враження від тих подій описав у своїх листах член Спілки письменників СРСР і наш односельчанин Синельников Георгій Власович. «Ганнівка та інші деревеньки зовсім збідніли, а новоганнівці жили привольно, тому що землі, хоч вона й не вирізнялася врожайністю, було вдосталь, а господарювати вони  вміли. Новоганнівці намагались примусити працювати тих, хто чимось їм заборгував. Спільного в новоганнівців з жителями інших сіл було мало, майже нічого. У церкву, бувало, новоганнівці їдуть  через Ганнівку, а ганнівці і зарічні селяни йдуть пішки. Новоганнівці нікого не підвозили й гордо їхали на свої тачанках та лінійках» (з листа Синельникова Г. В., лютий 1984 р.).  Село Новоганнівка виникло в 1932 році в результаті злиття поселень початку ХVІІІ століття – Черкаського Броду, Ганнівки та Новоганнівки.

Село в першій чверті ХХ століття

Як і будь-який інший населений пункт, Новоганнівка є частиною великої історії України. Найвизначніші події відбулися тут в ХХ столітті, і для того, щоб встановити їх перебіг, нам  довелося працювати з даними Луганського обласного архіву, Краснодонського військкомату, Новоганнівської сільради, бібліотеки, даними сучасної періодики, шкільними архівами. Робота пошукової групи відбувалась за напрямками : «Село на початку 20 ст.», «Село в 30-і рр.», «Новоганнівка, Велика Вітчизняна війна та повоєнна відбудова» й «Відомі люди».
Минали роки, настало буремне ХХ століття, прийшла І світова війна. Кілька десятків селян відбули на фронт. А з часом селу довелося пережити німецьку окупацію та громадянську війну. У 1918 році в сусідньому селі Церковне було створено перший партійний осередок, куди увійшли й ганнівці – Руденко Антон, Скорик, Олійник Іван Єфимович (дані Луганського обласного архіву, Р-840). З часом близько 30 новоганнівців записались добровольцями до лав Червоної армії, у 1919 році брали участь у звільненні району та рідного села від військ Денікіна та білокозаків, які рухалися із залізничної станції селища Сімейкіно в напрямку міста Луганська. Завдяки даним Луганського обласного архіву ми змогли переконатись, що громадянська війна була в прямому сенсі громадянською й для новоганнівців та ганнівців,  адже на боці Червоної Армії билось 30, а на боці білогвардійців – 27 односельців. На жаль, списків їх імен не збереглося, документи загинули під час Великої Вітчизняної війни.
Архів селища Красне зберігає частково імена тих ганнівців, які брали участь у звільненні Краснодонщини (Головченко Іван Іванович (кулеметник, 1897 р. н.), Шевченко Григорій Сидорович (1897 р. н.), Ковтуненко Єгор Іванович (1893 р. н.), Ковтуненко Семен Іванович (1890 р. н.), Сербуленко Д. Ф., Рубан Ф. П., Колєсніченко Іван Данилович (1898 р. н.), Руденко С. В., Руденко І. Є., Шевченко Пантелей Сидорович (1899 р. н.), Терненко Р., Олійник І.Є.).
Минуло з тих часів майже 100 років, і часто ми, молоде покоління, питаємо себе – за що й за кого боролись ці люди? Відповідь проста – за свою країну. За своїх дітей. Кожен бачив свою майбутню державу по-різному.

30-і рр. ХХ століття

У Новоганнівці почали створювати перші СОЗи, а в 1930 році створили на базі села 3 перші колгоспи – «Червоний партизан», «Світанок» та «Червона Україна». З 1931 року вони злилися в єдиний колгосп «Світанок» (дані Луганського обласного архіву, Р-1718). Усі жителі села увійшли до складу колгоспу. Він вистояв і відродився після Великої Вітчизняної війни, і зараз це – одне з найбільших і найбагатших СТОВ Луганської області.
Але це буде потім. А 30-і роки – роки економічної розбудови та людського розбрату.
У Новоганнівському музеї зберігаються фотографії першого тракториста Краснодонщини – новоганнівця Руденка Єгора Івановича та його трактора, яким він обробляв усі навколишні землі.
«З 30-х років я на ньому працював. Орав цілими днями землю, з ранку до вечора. А потім – війна. Довелось мені разом із трактором відправлятись на фронт, підвозив снаряди. Пройшов і Сталінград, і Курську дугу, а потім з трактором повернувся додому, до колгоспу» (із спогадів Руденка Є. І.).
 Трактор цей під час колективізації був конфіскований у заможних селян, які в 20-і роки купили його у складчину для оброблення своїх ланів.
1930 рік – це рік, який розколов учорашніх односельців на 2 ворогуючі табори, учорашніх друзів зробив непримиренними ворогами. Це рік масового розкуркулення селян.
Почався період націоналізації. Більшість заможного селянства на початку ХХ століття зникла з села, а в 1932 році села Ганнівка та Новоганнівка були об’єднані в одне село – Новоганнівка (з 1939 року – село Ново-Ганнівка Новосвітлівського району Ворошиловградської області).
Старожили згадують, що вулиця колишніх заможних переселенців довго пустувала, у будинках ніхто не жив.
Намагаючись дослідити ці «білі плями» історії нашого села, ми провели пошукову роботу в фондах Луганського обласного архіву.
 Збереглося більше сотні справ щодо людей, які підлягали розкуркуленню. Перші  засідання датовані 06. 02. 1930 роком.
За архівними даними, суди відбувалися в приміщенні сільради, де були присутні  4–5 представники влади, які і вирішували долю заможних селян. Головою сільради на той час був Рубан Й. Засідання продовжувалось лише кілька хвилин. 
За даними архіву, першими розкуркуленими стали Ярославський Герасим Григорович, Осацький Герасим  Ілліч, Ромась Іван Семенович, Савченко Іван Васильович, Єрохін Михайло Григорович, Єрохін Іван Матвійович та Єрохін Петро Михайлович. Кожному з тих, хто підпадав під звинувачення в куркульстві, давали вичерпну характеристику. Ось, наприклад, уривок з протоколу засідання суддів у справі Савченка Івана Васильовича: «…Мав землі 220 десятин, 18 коней, 10 корів, 85 овець. Мав 18 робітників: 6 постійних і 12 сезонних. Хлібо-фуражний баланс не виконав. Своє зерно перемелював і продавав за спекулятивною ціною. Ночами ходить по бідняках і проводить агітацію проти колективізації. Загальні збори постановили протокольно про висилку за межі села».
23. 10. 1930 року було проведено наступні збори, де постановили виселити 12 осіб: «Виселити без обговорення як класових ворогів – куркулів та непотрібний елемент, щоб не затримували рух колгоспу та нового будівництва колгоспу «Світанок».
 Усього, за офіційними даними, було розкуркулено близько 140 осіб.

Новоганнівка під час Великої Вітчизняної війни та повоєнної відбудови

Світить сонце чи ллє дощ, віє легкий вітерець чи падає сніг – стоїть на високому постаменті солдат, вилитий із бронзи. На плечах його – плащ-палатка, у руках – приспущений стяг. Він береже вічний сон загиблих, які заснули в братській могилі. Це місце – не просто данина минулому. Це – пам'ять теперішнього й совість майбутнього.  Багато років минуло з того часу, а він стоїть, як спогад про жорстокі бої та гіркі сльози, людську гідність та відвагу й мужність.
Пекельний 1941 рік. Більше сотні новоганнівців іде на фронт.
Пекельний 1942 рік. Село Новоганнівка захоплене німцями. Запалали стріхи. По вулицях загуркотіли ворожі танки. Найстарішу будівлю села, стару школу (1898 р.) німці зайняли під госпіталь. Багатьох жителів просто вигнали на вулиці з домівок.
Пекельний 1943 рік. Починається визволення села. Після важких боїв 3 – 4 лютого 1943 року під селом Білескелювате війська 279-ї стрілецької дивізії 3 -ї гвардійської армії (командуючий генерал-лейтенант Кузнєцов,  командир дивізії Мухін) увійшли до нашого села й звільнили Новоганнівку (архівні фонди Новоганнівського шкільного музею).
У лютому 1943 року в будівлі нової школи (1925 р.) розташувався радянський госпіталь, який отримав назву «48 медичний санітарний батальйон» і проічнував тут до весни 1943 року (останній інвентар вивезли 26 квітня). Місцеві жінки приходили до госпіталю, щоб допомогти пораненим. Померлих солдат ховали на подвір’ї колишньої школи, де й було встановлений пам’ятник Бронзовому солдату.
Протягом кількох десятиліть було відомо лише 19 імен похованих у Братській могилі солдат. Але протягом 2008-2009 років члени нашого пошукового шкільного гуртка «Слідопити» в результаті аналізу Книг Пам’яті та переписки з Краснодонським військкоматом змогли встановити ще 19 імен загиблих.  Також були проаналізовані дані Книг Пам’яті і встановлено 116 імен новоганнівців, які загинули під час Великої Вітчизняної війни.
Результатом цих досліджень та пошукової роботи у 2010 році стало встановлення «Дощок пам’яті» з новими іменами загиблих новоганнівців біля Червоної Зірки (імена односельців) та біля Братської могили.
Після остаточного визволення Новоганнівки розпочався період розбудови. У перші ж дні голова колгоспу «Світанок» Агонов Олексій Андрійович почав економічне й культурне відродження села. Була відкрита школа, і школярі продовжили навчання. За даними архівних фондів Луганського обласного архіву, чоловіки (а їх залишилось на все село 15 чоловік) перебрали знищену техніку та змогли дещо відремонтувати. У квітні 1943 року почали засіювати поля, збирати тварин для ферми.
Була відкрита пошта, медпункт та дитсадок, а на місці колишнього німецького госпіталю в 1948 році заснували сільський клуб.
50-і роки ознаменувались появою ще одного колгоспу (колгосп імені Сталіна), у 1952 році була прокладена перша асфальтована дорога, а в 1955 році закінчилась повна електрифікація села.
У 60-х роках в селі були відкриті районні «Сільгосптехніка» та «Сільгоспхімія». Село перетворилось на маленький промисловий центр. Більшість новоганнівців працювали в рідному селі.
70-80-і роки стали роками реорганізації села. Почали будуватися нові вулиці, у 1985 році була відкрита нова двоповерхова школа.
У 90-х роках у селі було відкрито 7 магазинів (5 продуктових і 2 – господарські). Модернізована сільська бібліотека, дитсадок «Топольок», банківський відділ «Промінвестбанку».

Відомі люди

Не місце красить  людину, а людина місце. Цю істину ми знаємо давно. Наше село не стало винятком, воно здавна славилось людьми, які стали відомі далеко за межі малої Батьківщини.
Видатних людей в нашому селі було і є багато. Це й учасники громадянської війни, і ветерани Великої Вітчизняної війни, і чорнобильці (Миронович Юрій і Статешний Сергій),   афганці (Кохан Антон).
Не розчаровує нас і молоде покоління. Садовнича Дарина, учениця 10 класу, стала золотим призером конкурсу юних талантів у м. Донецьку за одну з найкращих художніх робіт дітей України «Веселі пінгвіни». А Удодова Юлія, Кривохата Андрій та Ворочек Максим ставали багаторазовими лауреатами вокальних конкурсів не тільки в районному чи обласному, а й загальноукраїнському масштабі.
Найчастіше ми згадуємо двох людей, які стали відомі далеко за межами не тільки рідного села, району чи області, а й України.  Це – письменник Синельников Георгій Власович та спортсмен-чемпіон Морозов Сергій Володимирович.
Синельников Георгій Власович - учасник громадянської війни та  Великої Вітчизняної війни,  людина, яка за своє життя багато  побачила й пережила.
 Народився Георгій Синельников 22 січня 1898 року в селі Ганнівка  на Луганщині в сім’ї  сільського коваля. Дитячі роки  пройшли в батьківській кузні.  Закінчив 2  класи земської школи. У пошуках роботи обійшов увесь Донбас. З 13 років пішов по наймах, працював колісником.   У 1919 році вступив добровольцем до лав Червоної Армії. Був  нагороджений орденом Червоної Зірки. Після громадянської війни почав  навчатися на робітфаці.
У рідному селі Ганнівка працював завкультпросвітнім відділом при волосному виконкомі, а потім – головою Новоганнівської сільської ради.  3 роки був учителем. Вступив до  Луганського інституту народної освіти (педінститут) на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1932 році. Після цього був викладачем математики. У 1944 році після звільнення Чернівців переїхав туди працювати, був викладачем математики до виходу на пенсію (1958). За успіхи в роботі на педагогічній ниві отримав орден «Знак Пошани» і медаль «За трудову відзнаку». Ще викладаючи, Г. Синельников почав писати оповідання про шкільне життя.  Перші його твори друкувались у педагогічних газетах. Перша повість  «Друзі – товариші» була видана в Ужгороді у 1956 році окремою книгою. Критика високо оцінила цю повість. У 1958 році Г. Синельников став членом Спілки письменників СРСР. Повість «В одній школі» автор спочатку опублікував  російською мовою в журналі «Радянська Україна» (1958, №5-6), а потім переклав на  українську мову і в новій  редакції видав у 1961 році в Станіславі (тепер – Івано-Франківськ) окремою книгою. Пізніше написав ще одну повість «З літопису лихоліття».
З часом Синельников  почав писати повісті. Вийшли вони 3 збірками – «Люди, скажіть…» (1967), «У трикутнику» (1972) та «Бузок цвіте» (1978). Критика оцінила їх позитивно.  Його оповідання: «Зустріч з минулим», «Під Гострою Могилою», «Щастя», «Золота середина», «Співак», «Курняк», «Дністрові кручі», «Марійка», «Бузок цвіте», «Дідусь», «Галю, вернись», «Сергійко», «У заметіль», «Ми з Даньком», «Перемога», «Влітку».
Георгій Синельников написав також вірш, присвячений рідному краю, де він народився і виріс.
Одним із найвідоміших випускників Новоганнівської школи став Морозов Сергій Володимирович, 1976 року народження. Він проживав у сусідньому селі Красне та навчався  у 8-річній Новоганнівській школі. Після цього навчався в СПТУ-113 у смт. Новосвітлівка, де почав займатися в секції карате. У лавах Військово-Повітряних Сил почав цікавитися  армреслінгом. Після демобілізації починає в місті Луганську займатися  боротьбою на руках під керівництвом В. Івакіна. Часто брав участь у змаганнях. У 1998 році завоював срібну медаль на чемпіонаті Європи в Одесі та золоту  медаль на відкритому чемпіонаті Білорусії.
У 1999 році він виграв бій у п’ятикратного чемпіона світу італійця Маріо Монтразіо у суперважкій ваговій категорії. Таким чином, до титулу чемпіона Євразії Морозов додав і пояс переможця Європейського чемпіонату. У 1999 році Морозов (єдиний борець з міста Луганська) у складі збірної команди України став переможцем міжнародного турніру, який прирівнювався до світового чемпіонату у Бангкокі (Таїланд).
Жителі села із вдячністю згадують імена тих, хто прославив наш рідний край, пам’ятають героїв та свято їх шанують.