За матеріалами роботи «Карпати. Земля батьків – земля дітей»
учениці Карпатської ЗОШ І-ІІ ст. № 16 Перевальського району Жлоба Анастасії.
Керівник – Фатєєва Олена Михайлівна


с.Карпати

Історія будь-якого населеного пункту нерозривно пов'язана з історією розвитку краю, держави, району, з його економічними та політичними,культурними подіями, які у сукупності рухають життя вперед.
У цьому плані наше село Карпати не є виключенням. Щоб правильно висвітлити історію виникнення нашого села, треба заглянути в історію населених пунктів, які його оточують і є старшими за віком. Це місто Алчевськ, яке всього в 5 км від села Карпати.
До 1879 року землі, на яких розташовано місто, належали поміщику Гладкову, а відповідно, йому належали землі, на яких розташоване зараз село Карпати. Він заклав ці землі у Харківському банку у зв'язку з банкрутством. У 1880 році їх викупило Олексіївське гірничопромислове підприємство, головну роль у якому відігравав А.К.Алчевський. Як населений пункт, він виник в 1895 році у зв'язку з будівництвом металургійного заводу. В цьому ж році за ініціативою Алчевського було створено Донецько-Юр'ївське металургійне товариство (ДЮМТ). Ця подія, звичайно, наклала відбиток і на подальший розвиток села Карпати. Місто Алчевськ знаходиться на південному заході від села Карпати, а ось на південному сході - його сусід - селище Михайлівка. Воно розташоване на річці Білій. Назва селища походить від найменування храму святого Михайла Архангела. Територія селища - старожитна запорізька власність. Поселення засноване в XVII столітті українськими козаками.
Відповідно, землі села Карпати в XVII столітті були теж власністю запорожців.
Вихідною прямою села є Церковний роз'їзд, який розташований на заході Карпат. Коли ж він виник та дав поштовх до виникнення села?
Із будівництвом Алчевського металургійного заводу та розвитком Алчевської та Луганської промисловості Донбас стає найпотужнішим промисловим центром на півдні великої Російської імперії. Треба було зв'язати цей центр з центром держави. Але скрізь «... Перед глазами ехавших расстилалась уже широкая бесконечная равнина, перехваченная цепью холмов. Теснясь и выглядывая друг из-за друга, зти холмы сливаются в возвышенность, которая тянется вправо от дороги до самого горизонта и исчезает в лиловой дали; едешь и едешь, и никак не разберешь, где она начинается и где она кончается». Так у широковідомій повісті «Степ» милувався безмежними просторами Дикого поля Антон Павлович Чехов, який не раз проїжджав ними на бричці або в тарантасі.
І Покорити простори історія доручила залізничній дорозі, яка поклала  край старовинному чумацькому промислу. Після поразки царизму у Кримській війні будівництво залізничної дороги стало першочерговим завданням потенціалу Імперії, економічні інтереси казни та приватного капіталу вимагали найшвидшого об'єднання розрізнених кінців гігантської за своїми розмірами держави при допомозі сітки залізничних доріг. Сталеві траси повинні були зв'язати центр Європейської Росії з Донбасом та примикаючим до нього Азовським морем.
5 травня 1866 року почалось будівництво Курсько-Харківсько-Азовської залізничної дороги. Відкрита вона у 1869 році. Тоді ж виник Церковний роз'їзд. Назву він одержав від того, що землі, де його було засновано, належали Михайлівській церкві. А щоб людям було легше до неї добиратися, зробили зупинку «Церковний роз'їзд».
'
;
Села Карпати ще не було. На просторах від залізничної колії до околиць села Михайлівка, від Алчевська до Громова були поля, на яких колосилося жито, овес, кукурудза, соняшник. Село почало виникати у 20-х роках XX століття. Спочатку нічого схожого на село тут не було. У 20-х роках у Громовому була заснована комуна, а потім був утворений радгосп. У ньому розвивалися дві галузі: тваринництво та землеробство. Вирощувалися вівці, поросята, були воли, які допомагали у господарстві перевозити вантаж. Отари овець паслися на землях майбутнього села Карпати. А щоб не ганяти овець щодня в Громове, їх залишали на нічліг, а потім і на зимівлю, роблячи їм кошари. Чабанам треба було десь жити. То викопували землянки, а місце вибирали біля джерела, щоб вода була завжди поруч та на схилах ярків під деревами. Так і виникли перші поселення, які дали початок майбутньому селу.
У 1924 - 1928 роках у селі Карпати були побудовані перші бараки: кам'яний, солом'яний та дерев'яний, де розмістилися медичний пункт, їдальня та магазин, а також жили люди, яких переселяли із землянок.
Населення села почало поповнюватись особливо у 1931 - 1933 роках через те, що в Україні був голод. Люди тікали з сіл, щоб вижити, бо на шахтах та заводах Донбасу давали пайок. Так з'явилися переселенці з Одеської області (Д'яченки, Розовенки), з Краснодарського краю (Лиманські, Кряки, Рогачови, Мірошниченки, Васильченки). Їхали з Курської, Орловської, Вороніжської областей на будівництво шахт. На території села теж була побудована шахта, яка відносилася до Михайлівського шахтоуправління «Ворошиловградвугілля», дільниця 5/66. Шахта добувала вугілля в основному для населення та для Алчевського металургійного заводу. Відкриття шахти було подією для села, тому що з'явилися нові місця роботи. На шахті працювали люди з Лотікова, Михайлівки. Після війни, у 1954 році, за рахунок шахти, було прокладено дорогу до села, яка була вимощена з місцевого каміння, яке добувалося у кам'яному кар'єрі, відкритому біля Попової балки (2 км від с.Карпати).
Документально встановлено (за записами в трудових книжках робітників-старожилів та довідками, які були їм видані при нарахуванні робочого стажу, інші архівні документи не збереглися), що село Карпати у 1924-1941 роках було третім Михайлівським відділенням радгоспу ім. Громова Ворошиловградського тресту пригородних радгоспів, директорам був Спасителев.

ІЗ СПОГАДІВ ОДНОСЕЛЬЦІВ:
(Лиманська Дар'я Трохимівна 1912 р.н.)
«Переїхали ми на Луганщину в 1915 році у Новопсковський район, село Закутня до батьків мого батька. З 1926 по 1930 роки я була нянькою у луганську. Там на базарі я зустріла землячку, яка розповіла мені, що знає, де моя старша сестра Марія (на той час ми не знали її адреси). Я покинула Луганськ і приїхала поїздом на Карпати, точніше на Церковний роз'їзд. Там жив дід Іван Мірошник, який показав дорогу, що вела через балку прямо на тік (він і зараз там знаходиться), а потім до кринички (де зараз колодязь). Там було декілька землянок. Скрізь же була суцільна пустош. Я знайшла свою сестру, і стала працювати свинаркою, а з 1935 року пішла на курси трактористів. З 1936 по 1939 роки працювала на тракторі. Через травму руки перейшла працювати стрілочницею на Церковний роз'їзд. Через деякий час вийшла заміж, народила доньку. Життя було дуже тяжким: весь час треба було працювати в радгоспі, вдома. Ніяких житлових умов не було, але ми були молоді і не звертали на це увагу. З кожним роком життя кращало. Були побудовані бараки, в які поступово переїздили наші сім'ї.
Коли я приїхала до села, мене дуже зацікавила його назва. У мене виникло питання, чому ж воно так названо? Одного разу я почула, що колись тут був бригадир на прізвище Карпатський чи Кирпатий. Після його смерті так стали називати село. Ось така легенда довгий час існувала серед мешканців села».
Мабуть, це дійсно схоже на правду, щодо походження назви села, ніж те, що воно назване за схожістю рельєфу Карпатських гір. Опитування старожилів підтверджуючих результатів не дали. Наші пращури зовсім не знали, чому село так називається: якщо брати за переселенцями з Карпат, то їх зовсім немає. Найбільше приїхало з Росії та Одеської області. Тільки у 60-х роках, коли село вже давно мало назву Карпати, з'являються емігранти із західної України (з Тернопільщини ти Хмельниччини). Але в книзі Висоцького В.І. «Історичні аспекти топонімів Луганщини» знаходимо:
« …Селище Карпати, на околицях села виявлено 1 курган, 2 курганних могильника з 9 курганами.
Назва селища: апелятивного походження, утвореного дублюванням без змін найменування гір Карпати. Вибір утворюваного слова мотивується рельєфом місцевості. Селище засноване в кінці XIX століття у зв'язку з будівництвом залізничної дороги».
З усього вищезазначеного випливає, що ще не точно визначена історія назви села. Ця легенда доповнить можливі варіанти виникнення назви.
Старожили уточнюють, що через усе село Карпати, починаючи з Церковного роз’їзду і до села Михайлівка, простягалась балка. Вона ділилась на дві частини: Садикова (названа на честь сім'ї Садикових, що жили в цій балці у землянці з 1935 по 1957 роки) та Попова. Від Садикової балки сьогодні залишилися лише великі поодинокі кущі терну, а от Попова балка збереглася значно краще. Вона і сьогодні схожа на балку. Метрів 500 від цієї балки зберігся фундамент попівського дому, де жив церковний священик, тому і назву балка отримала - Попова. А на деяких садибах сучасних мешканців села і досі зберігаються залишки підсобних будівель та погребу попа. Але й досі не встановлено дату будівництва цих споруд. Одне є безперечним: недарма так названий Церковний роз'їзд, бо ці землі дійсно належали церкві.
У 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. Вона зачепила своїм чорним крилом і наше село. Багато наших односельців пішла на фронт. Але не всі вони повернулися до своїх садиб. Ті ж хто повернувся почали відбудовувати зруйноване війною господарство. Вони робили все, щоб нам сьогодні жилося краще і світліше А роботи вистачало на всіх, були б руки. На жаль, багатьох з тих людей вже немає з нами, але наша школа, наші учні ніколи їх не забувають. Вони завжди приходили до школи, ділилися своїми спогадами, розповідали різні фронтові історії, вчили дітей бути чесними, працьовитими. Тим більше, що і їх онуки вчилися в нашій школі, слухали розповіді дідусів та раділи за них, пишалися ними. Сьогодні імена наших односельців Лиманського О.К. та Сукача А. занесені до книги пам'яті.
Хочеться окремо розповісти про ветерана Великої Вітчизняної війни, директора Карпатської НСШ№16з 1973 по 1978 роки Плаксія Андрія Михайловича. Він не був родом з Карпат, але народився і жив поруч - у селищі Білому. Коли почалася війна, йому було 16 років. На фронт, навіть добровольцем, не брали, бо в господарстві не залишилося чоловіків. Він зі своїм другом працював на тракторі, орав та сіяв, поки фашисти не зайняли селище. Вісім місяців окупації були суцільною темрявою, але після звільнення від фашистів, він з товаришем знову пішов в поле - розміновувати, звільняти поля від мін та снарядів. А ця робота любить терплячих, спокійних, рішучих та впевнених, бо помилка сапера - це смерть. І так до кінця 1943 року. А потім фронт. Війну закінчив у Берліні. Мав багато нагород, неодноразово був поранений, контужений. Після війни ж вибрав найбільш мирну професію -вчителя історії. Він все своє серце віддавав дітям, але наслідки війни не пройшли даремно - у 1978 році його, нажаль, не стало. ІЗ СПОГАДІВ ОДНОСЕЛЬЦІВ: ( Волкова Тетяна Петрівна, 1922 р.н.) « Я працювала у Карпатах з 1933 року. У 1941 році почалася війна і нас забрали рити окопи у селище Магаменівку. Там ми були недовго, потім повернулися до дому. Німці вступили у село Карпати в червні 1942 року з боку міста Алчевська йшли на Михайлівку через наше село.
Розташувалися ж німці за Церковним роз'їздом і в селі постійно не стояли. Село часто бомбили, ми ховалися в ярках, у землянках. Потім всіх мешканців вигнали із села і погнали у Михайлівку. З відти ми повертали крадькома, аби фашисти не побачили. Німці позабирали з кожного двору корів, поросят, курей. Німецький польовий штаб містився в Садиковій балці. Село кілька разів переходило з одних рук в інші. Одного разу в селі з'явилися гестаповці. Ось коли всім стало страшно. Люди ховалися хто куди, аби не потрапити гестапівцям на вічі. Остаточно село було звільнено у вересні 1943 року».
Зі східної сторони села вздовж балки в 1943 році були вириті окопи, коли наступали наші війська. А перед Плоскою балкою були дзоти. Вони збереглися і зараз. Ветеранами війни стали наші односельці: Бусуйок В.Р., Васильченко Г.С, Рогачов В.В., Копнін І.П. Вони пройшли шляхами війни від її початку і до кінця, пролили свою кров за перемогу.
Хоч і важко жилося людям після війни, але думалося про майбутнє. У 1947 році в Карпатах з'являється перший будинок. Його побудував агроном Михайлівського відділення № 3 підсобного господарства заводу ім.Ворошилова Білоусов Іван Федорович. Це стало початком вулиці Пархоменка. Так поступово почало забудовуватися село.
У 1957 році виникла вулиця Щорса, з 1959 по 1960 роки - вулиця Гагаріна, з 1962 року з'являються двоповерхові будинки провулка Гагаріна. А в часи розвитку господарства - у 80-ті роки - виросли двоповерхові котеджі на вулиці Ворошилова. До 40-річчя Перемоги над німецькими фашистами (у 1985 році) була побудована вулиця, яка має відповідну назву.