За матеріалами роботи "О! Хороше!…" членів гуртка
СЮТур м.Антрациту – Піщуліної Дар'ї, Чередніченко Юлії.
Керівники: Щибря А.А.,Чередніченко Л.М.


Село Хороше

    Степи між Дніпром і Доном… Величезна, майже не заселена територія, яка отримала історичну назву Дике поле, відділяла російську державу від кримського ханства. Через неї по трьох дорогах Кальміуському, Муравському і Ізюмському шляхах татари здійснювали грабіжницькі походи на руські та українські землі.
Наприкінці XVст. початку XVI ст. почалось освоєння Дикого поля українськими і російськими селянами-біженцями. Йшли сюди і селяни, і городяни, йшли запорізькі та донські козаки. А з середини XVIІІ століття, з дозволу імператриці Єлизавети оселилися ще й біженці з Балкан – болгари, хорвати, угорці.
     Поселення Сербського полку на території Донбасу відноситься до першої половини XVIІІ століття. Ідея залучення полку на російську службу належала Петру I. У 1723 році він видав сербському майорові Албонезу грамоту, згідно якої останній повинен був на добровільних засадах вивести з Австрії сербів і сформувати в Україні декілька полків. Росія повинна була тримати в цих краях військові частини, аби захищати кордони. На початку XVIІІ століття в районі Донбасу були дислоковані Ізюмський, Харківський, Острогожський і інші слобідські козачі полки. На ці полки був покладений обов'язок по захисту Донецьких земель у війні з Туреччиною.
Восени 1735 року російське командування зосередило драгунські і піхотні полки по лівому берегу Дінця.
     У 1731-1748 рр. була побудована Українська оборонна лінія від Дінця (Родзинок) до Дніпра (гирла річки Орелі). Її протяжність складала 385 верст. Потім настав час створити заслін проти кочівників на правих берегах річок Сіверський Дінець і Дніпро. Таким чином вирішувалися два завдання: запобігти можливості їх проникнення углиб українських і російських земель і створити умови для просування на південь. І така можливість з'явилася.
    Російська імператриця Єлизавета Петрівна 21 грудня 1751 року підписала Указ ««О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в Россию и служить особыми полками, о назначении на границе со стороны турецкой выходных мест к поселению». А рік потому Іван Шевич зі своєю командою в кількості 168 чоловік і Райко Депрерадович, з яким були 24 чоловіки і 4 жінки, прибули до місця поселення – на територію від річки Бахмут до Лугані, яка тягнулася на сто верст і отримала назву Слов'яносербія. Вона не відносилася ні до провінції, ні до губернії, а підкорялася безпосередньо Військовій колегії і Сенату. Для організації поселення полків і управління ними по лінії військового відомства була створена Слов'яносербська комісія, яка до 1764 року знаходилася у Бахмуті. Окрім охорони кордону Росії слов'яносербських поселенців чекало освоєння землі, яка ніколи не оброблялась. Нелегка їм випала доля: не вистачало їжі, ліс для будівництва, навіть простого житла, завозили здалеку, та ще й небезпека нападів ворогів зберігалась.
    Територія від Бахмута до балки Горіхової (включаючи річку Нижню Білу і середню течію Лугані) відводилася для полку Депрерадовича, східніше, до кордону із землею війська Донського – для полку Шевича. На півдні, південному сході і південному заході були побудовані редути, а частина землі на півдні залишена для будівництва фортеці.
     В кожному з полків передбачалося мати по 10 рот. Одночасно з формуванням рот виникали хутори, одні з яких були засновані слов'яносербськими офіцерами, інші - чиновниками і цивільними особами з Бахмута і з лівого берега Дінця.
Але серйозною проблемою для Р. Депрерадовича та І. Шевича було комплектування полків. Потреба в гусарах була великою, бо два ескадрони гусар Слов'яносербія послала на Семилітню війну. Малоефективними були вербування в гусарські полки в Києві та інших містах.
    В 1764 році полки Р. Депрерадовича та І. Шевича були об'єднані в один - Бахмутський гусарський полк, командиром був призначений полковник Георгій Депрерадович, син генерал-майора Р. Депрерадовича. Після реформування цих полків і їх об’єднання сталися зміни в розташуванні рот, була установлена єдина їх нумерація. Вони відповідали наступним шанцям (шанець - (•нім. Schanze) (воєн.) тимчасове польове укріплення, окоп):
1-й - шанець Серебрянський; 2-й - Вергунський; 3-й - Верхній Білий (Верхнє); 4-й - Червоний Яр; 5-й - Привілля (у документі виявився пропущеним); 6-й - Кримської Ями (Кримське); 7-й - Нижній Білий (Нижнє); 8-й - Підгірне (надалі Донецьк, Слов'яносербськ); 9-я - Жовте; 10-й -Кам'яний (надалі Кам'яний Брід); 11-й - Черкаський Яр (Черкаське); 12-й - Хороший Яр (Хороше); 13-й - село Каліновське; 14-й - Коротомишський (Троїцьке); 15-й і 16-й - Луганський (нині с. Луганське Артемівського району Донецької області. Його називали 15-ю ротою).
    Звичайно, зростала і чисельність населення Слов'яносербії. На 1 вересня 1757 року в кінних гусарських полках Р. Депрерадовича і І. Шевича нараховувалось 477 гусар, а всього з сім'ями налічувалося 1068 чоловік. Після об'єднання полків населення зросло до 1262 чоловік. Залучаючи робочу силу, власники земель сприяли заселенню краю. В результаті за 3 роки (з 1772 по 1775 рр.) населення Бахмутської провінції виросло на 7835 чоловік і склало вже 50845 жителів. У той час виникли і нові поселення: Червонівка і Голубінка – підполковника Голуба, Арсенівна (Біла Гора) - капітана Юлінца, Устанівка – поручика Тошковича, Гори (Гористе) - підпоручика Перича та інші.
    Населений пункт 12-ї роти територіально розташовувався в межах балок і ярків, один з яких називали "Хороший яр”. Згодом, дублюючи цю назву, його стали називати село Хороше. За свідченням документів на той час в ньому проживало військовослужбовців -36, заступників – 12, чоловіків – 32, жінок – 67. Всього – 147.

Легенда про виникнення назви села
    До сьогодні існує легенда з приводу виникнення незвичайно гарної назви села. Легенда — це як казка. Де правда, де домисли? Та й хіба це так важливо? Адже у кожній казці є частина правди.
    Одного разу російська імператриця Катерина, яка проїжджала по землі наших предків, побачивши навколишні краєвиди та скуштувавши джерельної води, приємно здивувалася і вигукнула: "О! Хороше…” На що люди, які супроводили її, відповіли в голос: "Хороше! Хороше!...”
Так с тих пір село стали називати Хороше.

Історичні події

    Мирне життя мешканців села Хороше перервала Велика Вітчизняна війна, яка завдала великої шкоди селу. 273 жителі села загинули під час війни, 88 з них удостоєні бойових винагород.
    Молодь села в роки Великої Вітчизняної війни брала участь в  партизанському русі. Григор’єв Василь, Керланов Микола, Лещенко Варвара, Трофименко Олександр, Чеботарьов Семен створили загін для боротьби з окупантами. Завдяки їм була зірвана відправка хлопців до Німеччини.
Але юні партизани були схоплені поліцаями і відвезені до в'язниці в село Зимогір’я. Вночі 13 серпня 1943 року після виснажливих допитів вони були скинуті в шурф шахти 3-3 біс м. Кадіївки. Загибель нескорених односельчан так описується в книзі "Суровые годы войны”: «17-летней уроженке села Хорошее Вере Лещенко отрубили на руках пальцы и заставили ее высасывать собственную кровь. После невероятных мучений всех связали за руки проволокой по 3 человека, поставили у шурфа шахты. Одного из них убивали, он падал в шурф и своей тяжестью тащил за собой двух живых”.
    На честь загиблих в роки війни радянських воїнів — визволителів села від фашистів — споруджено пам'ятник; на могилі 64 односельців — комуністів і активістів, загиблих від рук окупантів, встановлені обеліск і стела.
На узбіччі Бахмутського шляху поблизу села Хороше, на найвищій точці 7.05.1980 року напередодні 35-річчя Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками споруджено пам'ятник, що увіковічує подвиг молодшого політрука 220-го стрілецького полку Олексія Гордійовича Єрьоменка.
12 липня 1942 року в бою проти німецько-фашистських загарбників він зробив свій безсмертний подвиг. Кинувши клич: «Комуністи, вперед!», відважний комісар повів за собою в атаку солдатів полку. Прекрасна мить його подвигу збережена на відомій в роки війни фотографії «Комбат» військового кореспондента Макса Альберта, яка стала основою пам'ятника. Автор проекту – Заслужений скульптор України І.М. Чумак.

    На відкриття пам'ятника з усіх міст і районів Луганщини прибули делегації, до складу яких увійшли Герої Радянського Союзу і Герої Соціалістичної Праці, ветерани війни і праці, передовики промислового і сільськогосподарського виробництва. Прибули організації з міст-героїв: Києва, Волгограду, Севастополя, Одеси, Новоросійська, Керчі, міста-фортеці Бреста. Серед багатьох тисяч прибулих на відкритті пам'ятника були дві дочки, син О.Г. Єрьоменка – Іван Олексійович і внук Андрій, курсант військового училища.
    Пам’ятник втілив в собі силу духу, патріотизм і беззавітну відданість Батьківщині всіх політруків Радянської Армії під час Великої Вітчизняної війни. На цоколі пам’ятника встановлена мармурова плита, золотом горять на ній рядки: "В честь героического подвига политработников Советской Армии в Великой отечественной войне 1941-1945гг.- подвиг А.Г.Еременко".
    Перед пам’ятником – площа для проведення урочистих церемоній. У мармуровій загорожі знаходиться місце, де закладені капсули зі священною землею міст-героїв всього колишнього Радянського Союзу.
    Подвиг Єрьоменка і всіх політробітників Радянської Армії залишиться назавжди в пам’яті народній. Недалеко від села Хороше, де проходили бої, знаходиться Комісарове поле розміром в сто гектарів. Воно рівне, немов долоня, облямоване лісопосадками. Це поле негаснучої пам’яті. І щороку воно засівається пшеницею. Поряд з полем меморіальний стенд, відкритий в 1974 році. На ньому нанесені імена кращих хліборобів.
У самому селі Хороше є вулиця, названа ім’ям комісара. Вона так і називається – вулиця Єрьоменка. У 2010 році поновлене листування учнів Хорошенської ЗОШ з сином комбата Іваном Олексійовичем Єрьоменко.

Видатні постаті

    Головне багатство села Хороше – це заслужені люди, багато з яких за самовіддану працю, високий професіоналізм, удостоєні державних нагород. Серед них овочівники Попова Н.І., Константинова П.А., майстер машинного доїння Афанасьєва В.Ф. – нагороджені Орденом Леніна; механізатор Денисов І.П. – кавалер 4 орденів: «Трудового Червоного Прапора», «Знак Пошани», «Трудової Слави»  ІІ і ІІІ ступенів; Дейнека А.І нагороджений орденом «Трудового Червоного Прапора» і орденом Леніна; Крайній Н.Д. – орденом «Трудового Червоного Прапора»; Перепьолкін І.О. – орденом «Трудового Червоного Прапора» і орденом «Дружби народів»; Константинова Т.Г. – орденом «Трудового Червоного Прапора».
    Важко переоцінити роль у розвитку сільського господарства та села народного депутата України 4-х скликань, кавалера орденів «Трудового Червоного Прапора» і «За заслуги» ІІІ ступеня, заслуженого працівника сільського господарства Борзих О.І. Він разом з селянами не тільки досяг великих господарських успіхів, але й багато уваги приділив поліпшенню культурного життя селян.

Легенда про Хороше

 
Хтось колись мені казав:
"Десь далеко - океан,

Найпрекрасніший у світі.

Сонце лагідно там світить,

Місця кращого нема".

Але кажуть так дарма,

Бо для кожної людини

Найдорожчий рідний край.

Край, де пращури жили,

Де нині живемо і ми.

Там і сонце ясно світить,

І шепочуть тихо віти

В кронах вікових дубів

Про історію дідів,
Що нам славу принесли.
Назва нашого села
З сивих літ до нас прийшла.

Ще давно люди казали,
А ми всі запам’ятали,
Що цариця Катерина,

Всеросійська господиня,
Мимо млину проїжджала,

Де криниченька стояла.
Сонцем змучена, вона

Попросила козака:

"Принеси мне из криницы

Ты холодненькой водицы".

Кухоль випивши до дна,

Вдячно мовила вона:

"А вода здесь хороша".

Й знов припала до ковша.

"Хороша река у вас,

Черноземы – первый класс,

И Хорошее село.

Так и назовем его!"

З давніх літ до цього часу

Його слава не погасла.

Наше ріднеє село

Іще краще розцвіло!»


2010 рік
Суховєєва Юлія, Чебанова Марина,
ученицы 10 класу Хорошенської ЗОШ
І-ІІІ ст. м.Антрациту






Просмотреть Хороше на карте большего размера