За матеріалами роботи "Історія села Пархоменко"
членів пошуково-краєзнавчої групи „Живчик” СШ №3 І-ІІІ ст. м.Ровеньки
Керівник: Третьякова Т. І.


с.Пархоменко (Макарів Яр)

Дуже часто, коли мова заходить про історію Луганщини, чомусь у першу чергу акцентують увагу на історії  її промислово-індустріального виникнення, на будівництві заводів і шахт, але ж з історичних свідчень відомо, що на наших землях давньоруська історія продовжується історією Слобідської України, обороною та заселенням нашого краю, передусім запорозьким козацтвом, яке вписало не одну славну сторінку в історію нашого краю. Саме з цього періоду і починається часопис села Макарів Яр (нині село Пархоменко). Про це свідчить і документ «Перелік пам'ятних знаків і пам'ятників на честь запорізького козацтва». У ньому вказується, що на Луганщині запорізькі козаки заснували такі населені пункти, як Камінний Брід (один із районів міста Луганська), села Жовте, Нижнє,  Оріхове,  Пархоменко та інші.
Поодинокі свідчення про обставини заснування та розбудови села Макарів Яр містять короткий історико-географічний нарис Слов’яносербського повіту. У ньому повідомляється, що з 1600 року через цю місцевість пролягав  так званий «секретний козацький шлях» із Запорізької Січі по річці Дон до річки Кагальник. З 1650 року запорізькі пікети стояли  поблизу села Суходіл, вони повинні були доповідати про переміщення кримських татар і донських козаків. Від 1660 року частину цього пікету за розпорядженням Запорізького кошу було переведено в балку Тертишну, що знаходиться на околиці майбутнього села Макарів Яр. Із свідчень, які передаються із вуст в вуста, ми дізналися від представника козацького роду Безуглого Михайла Миколайовича, що козацьке укріплення називали «калавурня», яке знаходилося на горі поблизу села. Про козацьке укріплення зараз нагадують тільки козацька криниця, яка знаходиться, як каже дід Михайло, «попід Пристіном» та  велике тесане каміння, яке знаходиться в руслі Сіверського Дінця. Дід Михайло ще розповів, що козаки десь на білій горі, поблизу села, заховали золото, яке й зараз шукають аматори пригод. І справді,  на горі багато копанок, які залишили невдахи-шукачі скарбів. Дід Михайло з задоволенням ходив з нами на гору, туди, де знаходилося козацьке сторожове укріплення, яке й досі старожили села називають «каравульнею». Із розповіді ми дізналися,  що саме тут козаки стояли у дозорі, тому що саме  з цього місця було далеко видно місцезнаходження ворога та й мешканцям близлежачих сіл було чутно і видно попереджуючі сигнали каравульних. За допомогою умовних сигналів селяни знали, з якого боку чекати ворога і яка його чисельність.Там, де раніше знаходилося сторожове укріплення, зараз стоїть символічна дерев'яна споруда. До речі, художник-луганчанин Дудник Олександр Семенович вважав, що вона мала бути саме такою, якою він її зобразив в своїй роботі «Радута».
Дід Михайло пишається своїм походженням. Вважає, що його прізвище – Безуглий - було козацьким прізвиськом прапрадіда, бо, мабуть, не було в нього своєї домівки. Подібних прізвищ таких, як Нетудихата, Чуб, Чайка, Плюх, Дорошенко, Макагон, Ус, Храпко,Хрінько, Лисюк, Сирота, Лобко в селі багато і дід вважає, що всі вони мають відношення до козацьких прізвиськ.  Ми вирішили пересвідчитися, а якої думки про це селяни, які мають ці прізвища. Найцікавішою була зустріч з Лобко Світланою Григорівною. Її батько Лобко Григорій Степанович за фахом був вчителем історії.  Його цікавила історія козацтва, тому і працював з архівними документами, з записами в церковних книгах, збирав спогади про козацьке життя-буття. Світлана Григорівна пам'ятає, як батько  казав їй в дитинстві: «Твого діда козаки звали Лоб не за те, що він у нього був великий, а за те, що твій дід був розумний. І ти теж моя розумниця...». Домашній архів Григорій Степанович передав старшому сину Олексію. Батько передав сину не тільки свої знання, а й вклав в його душу жагу пошуку, яка й привела Олексія  до реставрації козацьких церков. На жаль, Олексій вже покинув цей світ, але деякі його роботи нам вдалося побачити.  При розмові з іншими селянами більшість із них говорили, що можливо прізвища й мають козацькі корені, бо проживають вони в селі, заснованому козаками.     
       В музеї нам розповіли, що в ті далекі роки  не здатні до бойових дій козаки селилися по балках поблизу річки Сіверський Дінець і влаштовували зимівники. Значення запорізької вольниці полягало не тільки в охороні придінцевих земель чи в заснуванні нових населених пунктів, а й в тому, що вони дбайливо обживали дикі степи, зорювали їх, засіваючи пшеницею  і становлячись господарями численних зимівників. Козаки вирощували тварин і огородні культури, які постачали війську козачому.  Письменник Григорій Половинко назвав козаків першими фермерами в Європі. В своїй статті, присвяченій 500-річчю українського козацтва, він написав, що «козацька мудрість полягала саме в тому, щоб, тримаючи напоготові шаблю-домаху, вперто краяти чорнозем лемешами легкого й похватного плуга-косулі». Близько 1738 року на цих землях оселився підстаркуватий запорожець Макар Безрідний. Відтоді поселення й отримало назву Макарів Яр, бо воно дійсно знаходиться в яру. У 1805 році була збудована церква церкви  Архангела Михаїла.
  Після знищення в 1775 році Запорізької Січі населення поповнилося за рахунок переселенців із Чернігівської, Харківської, Курської та Смоленської губерній. Мінялися володарі села, а з ними й назва. В 1773 році – Рашківка (володар полковник Бахмутського гусарського полку О.Г Рашкевич), в 1786 році – Божедарівка, а деякий час село іменували Архангельським, на честь збудованої в 1805 році церкви  Архангела Михаїла. На початку ХІХ століття було відновлено стару назву села - Макарів Яр, але в 1951 році перейменоване на честь уродженця села легендарного начдива громадянської війни О.Я. Пархоменка.
Нелегким було життя в закріпаченому ярмі нащадків волелюбних запорожців. У травні 1820 року, коли у Міуському окрузі Війська Донського, в частині Бахмутського і Слов’яносербського повітів Катеринославської губернії, вибухнуло селянське повстання, разом з кріпаками Миколаївки, Суходолу і Павлівки піднялися й селяни Макарового Яру. Вони відмовилися коритися поміщикові М.Ільєнко і розігнали посланий для приборкування виступу загін карателів. Для придушення повстання царський уряд прислав сюди військо, яке жорстоко розправилося з учасниками повстання. Селян безжалісно били нагаями, засилали до Сибіру, віддавали в солдати, але мрію про землю і волю знищити неможливо.
Після відміни кріпацтва в 1861 році селяни надали перевагу заняттю гончарством, бо перерозподіл землі залишив їх без засобів до існування. З’ясувати, хто є родоначальником цього прадавнього ремесла, неможливо. «Одні передають, що промисел перенесено із Харківської губернії, інші розповідають, що горшечному виробництву навчили місцевих жителів «захожалі люди», можливо вони й були із Харківщини. А з іншого боку, можна припустити, що й самі козаки займалися гончарством.

У 1861 році гончарів у селі налічувалося 239 осіб, які виготовляли на всю округу теракотовий глиняний посуд. В історико-меморіальному музеї О.Я. Пархоменка є спогади одного із найстаріших гончарів Олексія Івановича Артюшенка, 1842 року народження. На момент опитування він зі свого 72-річного життя 60 років присвятив гончарству. Ось його свідчення: «…не було жодного двору, де б не виготовлялися горщики. У Макаровому Яру під час випалювання знаходилося по 40-50 возів наїжджих торговців, очікуючи готовий посуд. Посуд брався з бою, і гончареві не потрібно було думати про те, куди і кому збувати свої вироби» (із музейного архіву). Із свідчень Артюшенко Миколи, внука старого гончаря Олексія Івановича, ми дізналися, що при розбудові села понад яром селяни знаходили в землі старі гончарні горни. Їх будували з глини та білого каменю на околиці села, щоб від вогню не загорілися солом'яні стріхи на хатах. Складалося горно з верхньої частини - «череня», в якому були отвори для проходження вогню, та нижньої – двох «сльосів», де встановлювали посуд для обпалу. Їх добре видно на залишках старого горна, якого вдалося знайти в 2007 році працівникам музею. Цьому горну близько 300 років - це підтверджено археологами міста Києва.
Працюючи в музейному архіві, ми дізналися, що у 1899 році в селі було відкрито початкову школу, а у 1900 році відкрили читальню. У 1901 році в селі завершилось будівництво земської лікарні на 8 ліжок, яка мала обслуговувати понад 30 тисяч мешканців навколишніх сіл.
На 45-сесії Слов’яносербської земської управи у 1910 році було порушено питання підтримки гончарства в Макаровому Ярі, бо за результатами проведених досліджень з’ясувалася придатність місцевих глин для виготовлення високоякісного посуду і піску для приготування полив. За рішенням цієї сесії в 1912 році було прийнято на службу в земство інструктора з гончарної справи Івана Переборщикова, який закінчив Миргородську художньо-промислову школу. В селі збудували велике горно та розпочали обладнання гончарної майстерні. В 1913 році були відкриті 4-х місячні курси для гончарів повіту і губернії. 15 січня 1914 року Макаровоярівську навчально-показову гончарну майстерню було відкрито, але вже у 1915 році в гончарні майже припинилися роботи, бо інструктора Івана Переборщикова призвали в армію. У 1922 році в селі було введено обов’язкове початкове навчання дітей. В гуртках лікнепу місцеві вчителі навчали доросле населення. У 1928 році Сергій Данилович Грибов почав навчати музичній грамоті сільських дітей. Він організував оркестр народних інструментів, при якому у 1933 році було створено вокальну групу під керівництвом вчителя Клавдії Василівни Водоп’янової, вона ж була і засновницею сільського музею О.Я. Пархоменко у 1949 році.
Значною подією в історії села стало відкриття кустарно-промислової гончарної школи у 1927 році. Метою її заснування була підготовка кваліфікованих робітників для гончарної кустарної промисловості в галузях самостійного артільно-кооперативного кустарництва. Громадськими зусиллями восени 1927 року було відремонтоване помешкання навчального корпусу. Макаровоярівську кустарно-промислову гончарну школу очолив Павло Андрійович Дубинський. Колишня учениця цієї школи О.П.Трегубова розповіла, що в майстерні знаходилися 15 гончарних кругів, великий стіл, на якому лежала готова для використання глина. У другій майстерні стояли столи для ліплення та нанесення узорів ангобами на готовий посуд. У цій же майстерні стояли стелажі для сушіння виробів, які потім випалювали в горні. На практичних заняттях в гончарних майстернях учень мав змогу пройти всі процеси виробництва, починаючи від підготовки матеріалів і закінчуючи останніми етапами виробництва. Основну кількість глини привозили до майстерні з району хутора Водотоки (місцева назва Копані). З цієї глини виготовляли найкращий посуд в окрузі. Кварцовий пісок, окисли металів, свинець і олово для поливи та фарби для ангобів закуповувалися в місті Луганськ. «До складу педагогічних працівників входили Валентина Федорівна Васильєва - викладач ліплення; Михайло Іванович Кирячок, Іван Іванович Шкурко, Микола Павлович Звіряка, Антон Іванович Дудак – гончарі, які навчали роботі на гончарних кругах; Михайло Іванович Кирячок – навчав мальовці ангобами, проводив досліди й шукав рецепти нових підполив’яних фарб та полив. До викладання інших дисциплін були залучені вчителі сільської школи. Єдиною мовою навчання була українська» - ці свідчення та фото, на якому П.А. Дубинський з викладачами та учнями теж надала О.П.Трегубова. У 1931 році відбувся перший і єдиний випуск учнів Макаровоярської гончарної школи. До цієї події було організовано виставку учнівських робіт до яких входили чорнильні набори, декоративні вази, попільнички, глиняний посуд, дитячі іграшки та інше. Учні у своїх роботах поєднували традиції народного гончарства Опішного, які запроваджував Михайло Кирячок, з місцевими орнаментальними мотивами Луганщини. Випускники гончарної школи отримали кваліфікацію майстра гончарної кустарної промисловості. Більшість із них влаштувалися на роботу у місті Луганськ, де було кілька цегельних заводів, або ж працювали в гончарних артілях.
Кустарно-промислова гончарна школа у першій половині 19 століття перетворилася в осередок національного відродження української культури, збереження української спадщини, формування національних духовних цінностей. На жаль, зберегти її місцевим мешканцям не вдалося. Вдивляючись в обличчя учнів, які під керівництвом Дубинського П. А. самотужки будували шкільну майстерню, соромно за її сучасний стан.
На початку 1930-х років загальнодержавна політика була спрямована на розвиток важкої індустрії. Кустарне виробництво, почало занепадати. Відпадала потреба і в гончарній школі в селі Макарів Яр.
У 1931 році в селі Макарів Яр було створено сільськогосподарську артіль ім. О. Я. Пархоменка, яку очолив Іван Іванович Шкарупа. Незабаром в Макаровому Ярі було створено курси підготовки трактористів. З 1935 по 1940 рік їх закінчило понад 200 чоловік. Викладачами курсів були місцеві вчителі та спеціалісти сільського господарства. Ще в 1929 році за допомогою луганських шефів село було радіофіковане. В 1931 році в Макаровому Ярі було відкрито семирічну школу, яку в 1936 році перетворено на середню.
Коли фашистська Німеччина в 1941 році порушила кордон, сотні трудівників Макарового Яру пішли захищати Батьківщину. Влітку 1942 року лінія фронту наблизилась до Новосвітлівського району. Вирушили на схід гурти колгоспної худоби, було евакуйоване майно МТС. 17 липня 1942 року гітлерівські загарбники захопили село. Розпочалися грабежі, арешти, розстріли мирних людей. Загинули залишені для підпільної роботи в селі комуністи Тарас Чабаненко і Степан Рибалко, було розстріляно головного агронома Іванівської МТС С.І.Удовиченка і сім’ю колгоспника І.Т.Ступака, фашисти замучили молодих колгоспників Миколу Звіряку і Миколу Столярова. Були страчені І.Ф.Городовиченко і О.А.Бойко, які надавали допомогу місцевим партизанам і радянським розвідникам. Про фашистські злодіяння нам розповіла Посередникова Ганна Степанівна. Про діяльність в дні окупації підпільної групи ми довідалися від директора сільського музею Блюм Таїси Василівни. Керував нею Віктор Мішин. До групи входили Андрій Грудачов, Василь Самойленко, Дмитро Щербак, Василь Середа, Віктор Дичанський. Підпільники вели агітаційну роботу серед населення. Ризикуючи життям, вони допомагали радянським бійцям, що потрапили в оточення чи втекли з німецьких концентраційних таборів. Комсомольці діставали для них одяг, майстерно підробляли печатку і підпис коменданта на перепустках, з якими можна було пройти до лінії фронту. Олександра Городовиченко і Олександра Фурманова три місяці доглядали в своїх хатах важко поранених військових комісарів І. М. Сорокіна і Г.Т. Компанійця. Разом з головним лікарем лікарні Г.М.Щербиною члени підпільної організації підказували юнакам і дівчатам, як поводити себе на медичних комісіях, щоб уникнути відправки до Німеччини, попереджали про облави. Лікар та медсестри Дар’я Корніївна Скрипник і Звіряка Олександра Іванівна продовжували працювати у лікарні. Лікували травами та добрим словом. Коли радянські частини наприкінці січня 1943 року наблизились до села, підпільники провели агітацію серед розташованих в селі італійських солдат, в результаті чого їхній підрозділ здався в полон радянським військам. Рудьковська Галина Василівна пам’ятає, як в село в кінці січня першими завітали розвідники і вже 1 лютого 1943 року Макарів Яр було визволено від ворога. Разом з воїнами Радянської Армії у вуличних боях брали участь юні підпільники. Загиблих солдат похоронили в братській могилі біля церкви. Після визволення села молодь вступила до лав Радянської Армії. Не повернулися з війни 137 мешканців села, серед них і підпільники Віктор Мішин, Андрій Грудачов, Дмитро Щербак та Віктор Дичанський, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1945 році, вже після закінчення війни, помер від ран Василь Середа. Під час польових робіт не один раз селяни знаходили останки загиблих солдат, яких поспіхом було схоронено в полі і кожного разу велися перезахоронення з воєнними почестями до братської могили. Учні школи доглядають братську могилу і ведуть пошуки рідних. На всі свята збираються мешканці на площі перед церквою, віддають пошану визволителям. Не забуті в селі і ветерани, але, на жаль, їх залишається все менше і менше.