За матеріалами роботи «Історія села Дякове Луганської області»
групи учнів 8 кл. Антрацитівської ЗОШ І-ІІІ ст. № 2
Керівник: учитель історії Н.В.Давиденко


с. Д`якове

Дякове – село, знаходиться на південному заході Луганської області центр Антрацитівського району. Розташоване в долині мальовничої річки Нагольної на місці злиття її з річкою Йоскин. На півдні до села прилягає степ, а з півночі оточенк Нагольни кряжем та байрачними балками.
20 січня 2007 року виповнилося 230 років від дня заснування Дякового.
З історичних джерел відомо, зокрема із грамоти польського короля Стефана Баторія 1576 року, універсалу гетьмана Богдана Хмельницького 1655р. Що межі вольностей війська Запорізького простягалися аж по Дін, включаючи сюди басейн річки Міус – наш край. Хоч наші землі й належали до 1742 року до Кримського ханства-васала Турецької імперії, проте запорізькі козаки здавна їх вважали за свої. Недарма ж бо з такою силою розгорілися суперечки між ними й донськими козаками за межі володінь після виходу Приміусся до складу Російської імперії.
А ось інший розділ. Перед нами, немов з тих часів постають люди умільці. Саме їхніми руками виготовлявся посуд, ткалося полотно, а майстрині вишивали і в`язали безцінні речі. Де ще можна побачити ярмо для биків чи першу прядку, гребінець із дерева. Звичайно, лише у нашому музеї.
Йшло життя... Люди ставали заможнішими. У Дяковому були організовані перші колгоспи, а їх 4 – колгосп імені Войкова, колгосп імені Леніна, колгосп імені Логвина, колгосп імені Тимченка.
Саме про цей період нам розповідає розділ музею «У маєві знамен червоних. Велика війна».
Для справжнього патріота своєї землі завжди був і є найдорожчим той куточок, де вперше ступить на твердь, вимовить рідне слово, побачить синє небо і зорі нічні в ньому.
Старожитня козацька слобода, а нині – село, у всі часи було надійним берегом добра, любові і прихистку від нелегких життєвих випробувань та бур.
До числа перших дослідників краю належить Іван Михайлович Сулін (1861-1921рр.) – донський краєзнавець, найкращий знавець архіві Дону, помічник Донського музею в Новочеркаську, який пішки обійшов так звану Мирську Україну – колишню Таганрозьку (Мирську) округу області війська Донського, куди адміністративно входили терени села, записав історію слобод, сіл та хуторів з вуст старожилів та доповнив її витягами з донських архівів.
Його «Материалы к истории заселения Миусского (ныне Таганрогского) округа», опубліковані в «Сборниках области Войска Донского статистического комитета» (выпуски 5,6,7 м.Новочеркаськ, 1905р.) – єдине достовірне джерело досовєтського періоду історії краю.
Дуже хотілося аби читач, знайомлячись з цим матеріалом, ніколи не випускав з поля зору одну, вельми важливу обставину: наш край у 17-18 століттях був ареною переселення в Дикий Степ різних народів. Сюди йшли три потоки освоювачів: із Заходу – українці, з Півночі – росіяни, з південного Сходу – донські козаки. Перші становили потужну силу, другі незначну в нашому Примиуссі, треті були нахрапистими, бо за своєю спиною мали «монарше благовоління». Був ще четвертний потік- ногайські татари, які вважали ці землі за свої, а тому всіляко чинили опір освоєнню залюдненню краю, та, будучи малочисельними, швидко зникли з історичної арени.
Не дивлячись ні на що – небезпеку, вітрогони й суховії – перемогли українці, бо закрипітися, глибоко пустити корені в масний чорнозем могли тільки сильні духом, дужі тілом і міцні вірою люди. Наші предки були саме такими.
Відлік історичного буття села ми ведемо від 20 січня (1 лютого нового стилю) 1777 року, - дати надання рангової дачі (земельного володіння) донському військовому старшині й дякові (писар, член військогвого правління і хранитель печатки, а не духовна особа) Івану Івановичу Ісаєву, який володів частиною села, званого нині Ленінкою, а в давні часи Ісаївною.
Ведучи мову про нього, ми не забуваємо й про іншого колонізатора, володаря другої історичної частини села – колись Леонової, а тепер Логвинки, - Степана Леонова, військового базарного, який теж 1777 року заснував свій хутір «на бойраке Юськином». До 1861 року Ісаївна й Леонова були окремими населеними пунктами й осібно значилися на географічних картах.
Отже, 20 січня 1877 року вперше офіційно була зафіксована поява нашого села в державних документах. Проте, досліджувані документи до середини XVIII ст., тобто на 50-60-ті роки. Звичайно, саме – ми, вірогідно, вже ніколи не дізнаємося, бо недруги нашого народу ще тоді знищили будь-які письмові згадки про це. Донські хроніки того часу лише згадують про 242місця розселення черкесів, тобто українців, по всій землі Війська Донського, а головне по річках: Кундрючці, Вишневецькій, Теплій Лозовій, Кам`янці і нашій Нагольній.
1763-1764 роки...
В дореволюційному Дякове був низький рівень культури. В селі працювала церковно-приходська парафіяльна школа. Основними предметами були закон божий, церковно-слов`янська грамота, церковні пісні. Навчальний рік складав 6 місяців, тому що діти приймали участь у польових роботах. Але основна частина населення була безграмотною.
В 1917 році у листопаді місяці жителі села за допомогою шахтарів встановили Радянську владу. У 1918 році село було окуповане красновцями-німцями. На захист свого майна піднялися усі жителі села.
Перша радянська школа в селі відкрилася у 1919 році, у 1923 – бібліотека, у 1928- лікарняна дільниця та аптека. На території Дякове була створена МТС. Колгосп імені Войкова славився на всю Україну високими врожаями рису.
Важким випробуванням для дяківців стала Велика Вітчизняна війна. Військові дії недалеко від Дякове почалися восени 1941 року. Захищав село героїчний син адигейського народу, поет, комуніст Хусен Андрухаєв.
18 лютого 1943 року частини 45 і 126 стрілецьких дивізій визволили Дякове.
В 1959 році в селі була створена одна велика артіль імені В.І.Леніна. Розмір її угідь складав 13,8 тис.га. Село було підключене до державної енергетичної системи. Зростає матеріальний та культурний рівень жителів.
Дивиться додаток
У 1992-1993рр. Колгосп реформують у КСП імені В.І.Леніна, починається газіфікація села.
У 2000 році на території села в результаті реформи утворюється декілька самостійних агро-формувань. Населення нараховує 3000 жителів.

З кожним роком процвітає село, а з ним і мешканці.

Дякове, моє ти Дякове!
Рідна моя сторона,
Як я люблю тебе, чуєш.
Серце про тебе співа.
Хусен Андрухаєв





Просмотреть увеличенную карту