За матеріалами роботи "с. Михайлівка" Мордасова Дмитра,
Скосирського Андрія, гуртківці ДЮЦТЕК м. Алчевська

Керівник: Чумак Л. М.

с. Михайлівка

Землі «Дикого поля» між Сіверським Дінцем, Кальміусом та Доном ще в XVI сторіччі почали освоюватись козаками.
У ці часи іде процес закабалення селян, притиснення та гніт поміщиків доводить людей  до відчаю і вони бігли у південні степи, на Дон, де ставали вільними та незалежними.   В 1578 році при польському королі Стефанові Баторію частина козаків, що потрапили в реєстри, значились на службі польської корони. Нереєстрові козаки формували полки низовиків-запорожців і оселялись за порогами Дніпра, створюючи товариства-курені.
Право на лівобережні землі запорізьких козаків підтверджується документально в універсалах польського короля Баторія «Про вольності війська запорізького», які простягались з верхів’їв річки Кальміус і до гирла Дону. Є свідчення турецького мандрівника Є.Челобі, де він вказує, що в1593 році товариство самарських черкасів (козаків) в кількості 25 душ йшло на зимівлю на Міус і на річці зіткнулись з кримським пашою Ахмедом, де і зав’язалася бійка.
 15 січня 1655 року  гетьман Богдан Хмельницький підтверджує кордони «вольностей запорозьких» на території «від самарських земель через степи до самої ріки Дон, де ще до гетьмана козацького Предслава  Лянцкоранського козаки-запоріжці свої зимівники мали».
За свої землі і волю запорожці билися самовіддано, не жаліючи ні сил ні свого життя. За свідченням старожилів села Петрівка Перевальського р-ну  до революції на сільському цвинтарі існувала «козацька могила».    Про цю могилу  розповідали таке: «В кінці XVIII сторіччя в село прийшов помирати дуже старий дід, пояснивши це бажання бути похованим на місці загибелі своїх товаришів… Козачий загін переслідував татар, що гнали ясир (здобич) до Криму. Наздогнавши їх біля Петрової гори (знаходиться на вододілі річок Білої та Лозової між селами Петрівка та Михайлівка), вступили в бій. Татар було розбито, але й багато козаків залишились лежати на полі». У той далекий час діду-козаку було 14 років. Він служив джурою (зброєносцем) у сотника.
                
Було колись в Україні ревіли гармати;
Було колись запорожці вміли панувати.
Панували, добували і славу, і волю;
Минулося, осталися могили на полі.

               Тарас Шевченко. «Іван Підкова»
     

Для охорони  своїх земель  та шляхів козаки створювали зимівники та пікети (варти, маяки).  Вони створили оригінальну систему  сигналізації, самобутній світловий телеграф. Помітивши ворога, запалювали перший маяк, за ним другий і т.д. Дим, вогонь, іскри попереджували населення про наближення ворога. Так, у верхів’ ях ріки Міус (бере початок на території Перевальського р-ну між селищем Фащівкою та Чорнухіне) було два пікети. Третій пікет знаходився не далеко від села Михайлівка. За ним наглядали і несли варту запорожці, які жили по хуторах. Одним з таких був хутір запорожця Харка (нині селище Михайлівка) . Сьогодні багато жителів селища мають прізвище Харько.
Російський уряд прагнув приєднати ці землі до Росії, ліквідувати козацьке самоврядування, волелюбний дух автономного січового товариства.  І тому у 1753- 1755 роках  йшла інтенсивна колонізація земель нашого краю. Спеціальним указом імператриці Єлизавети Петрівни переселились сюди  полкові дружини сербів, словак, угорців, молдован,  валахів. Колоністи були поселені на правому березі Сіверського Дінця, де між ріками Бахмутом та Луганню виникла нова адміністративно-територіальна одиниця – Слав’яносербія. Всі території  нинішньої Михайлівки були віднесені до Слав’яносербського  повіту Катеринославської губернії.  Прибулі зайняли багато запорізьких зимівників. Утворились військові поселення, розділені між собою на полки та роти.
Запорізьке козацтво гучно протестувало проти заселення їх земель ротами. Вони часто нападали на сербські поселення, грабували майно, забирали худобу і коней, вбивали людей. Такі складні  та де далі частіші суперечки створювали великі проблеми для царського уряду.
 І ось у 1775 році Запорізька Січ була знищена.  Після її ліквідації ці землі увійшли до складу Азовської губернії. Російський уряд приступив до передачі земель сербським офіцерам (вони прирівнювались до російських дворян і одержували землі в нашому районі  у вигляді рангових дач.)  Що стосується земель по р. Білій і р. Довгій, то їх віддали по розпорядженню Азовського губернатора секунд-майорам Аврааму Міоковичу, Василю Сабову та капітану Ісааку Міоковичу кожному по 3 тисячі десятин (1 десятина – 1,09 га).
На основі правил рангової дачі ці поміщики повинні були на придбаних ними ділянках землі заснувати слободи і населити їх народом сімейним і осілим. 1780 році стараннями Авраама Міоковича було завезено із Правобережної України 10 молодих сімей, вони і заснували слободу Грамовку (нині Михайлівка).
Пізніше ці землі перепродавались другим поміщикам, поселення перейменовувались. Так з’явилися поселення: Олексіївка (по імені пана Олексія), Корсаковка (пан Корсаков), Єлізаветівка (бариня Єлізавета). Тепер це вулиці: Гоголя, Леваневського, Ломоносова в селищі Михайлівка.

Церква Михайла Архангела.


 В1785 році поміщики брати Міоковичі та Василь Сабов спільними зусиллями вирішили побудувати церкву в честь Михайла Архангела. Урядовцем Катеринославського Намісництва паном Синельниковим було відмежовано 120 десятин землі і подано прохання преосвященному Никифору на дозвіл будівництва церкви.
Для будівництва використовували місцевий камінь піщаник, який добували за 3 км. в Графівському (нині Бугаївському) кар’єрі. Фундамент і стіни споруди складені на дуже міцному цементному розчині, товщина стін у основі 1,3 метри. Незважаючи на слабкі, вологі грунти (будівля осіла майже на метр) ніде на стінах не з’явилось ні жодної тріщини.
Церкву будували прості люди, здебільш кріпаки з південних районів України і центральних районів Росії. Дана споруда одна з перших на Південній Україні, яка представляла строгий класицизм. В ній нема різьби та завитків, як це було прийнято в українському бароко, навпаки тут ми бачимо підкреслену строгість і скупість нової класичної манери.
При огляді будівлі можна помітити на стіні південного крила за колонами портика меморіальний надпис: «Состроена Авраамомъ и Исаакомъ Міоковичами 1787го». Крім того, з півночі будови є, розташований напроти попереднього напис: «Перестроена Павломъ и Михайломъ Міоковичами 1824го».
 Церква була побудована на честь Михайла Архангела. ЇЇ відкриття відбулося у 1787р. на святкуванні з нагоди приєднання Криму до Росії (за наказом Катерини II) і освячена в день святого Михайла. Завдяки цим подіям село Громовка одержало назву Михайлівка.
Розвиток сільського господарства та промисловості.
Нелегким було життя перших поселенців. Більшість селян мали невеликі земельні ділянки, жили в маленьких хатах-мазанках вкритих соломою. Більшість земель належало поміщикам, а ми знаємо що у 1783 році на Україні було затверджене кріпацтво і тому у простого люду було дуже важке існування. Крім необхідних сільських робіт треба було ремонтувати дороги, греблі, будувати панські будівлі та ін. Земля приносила селянинові половину, а може й третину того, що могла дати. Знаряддя праці для обробки землі та збирання врожаю були самі прості: примітивний плуг, лопата, борона, граблі, коса, серп, кам’яний коток для обмолоту зернових. Не дуже приваблива картина складалась і у тваринництві.
В наслідок розрухи, якої зазнала країна в роки Першої Світової війни, потім громадянської, життя селян ще погіршало. Великі площі земель лишалися не засіяними.
Для подолання труднощів у селян був тільки один шлях – об’ єднати свої зусилля для спільного обробітку землі.
У 1929 році на території Михайлівської сільради утворилися ТСОЗ (товариства спільного обробітку землі), або як ще їх називали «комуни». Пізніше всі вони були об’єднані у колгосп імені Ворошилова. 1953 році всі землі і матеріальні цінності були передані птахорадгоспу «Лиман». Це було багатопрофільне господарство зерно-тваринницького і м’ясо-молочного напрямку. У 1955 році це господарство розділилось на декілька сільськогосподарських підприємств.
Що стосується промисловості, то дуже значну роль у розвитку нашого краю відіграло відкриття у 1721 році пластів кам’яного вугілля. Але інтенсивна розвідка і розробка кам’яного вугілля і других корисних копалень на околицях селища Михайлівка розпочалося лише після 1886 року. В цьому році Олексіївське (нині Михайлівка) товариство здало в оренду О.К.Алчевському (засновнику металургійного заводу, який будувався в 8 км. від села) свої землі, для проведення робіт по розробці вугілля.
В цей час, наприкінці XIX століття, навколо селища відкривається ще декілька примітивних, приватних шахт. Вони були не глибокими, тому що водовідвідних засобів у них не було, добич вугілля здійснювалась вручну. До штреку вугілля вивозили дерев’яними санями - саночники, потім вантажили на гужовий транспорт (коней, волів) і вивозили на поверхню. Далі по вузькоколійці доставляли до станції Іллірія і вже потім по залізниці до Алчевського металургійного заводу (у ті часи ДЮМО). Ці шахти проіснували не дуже довго, їх було закрито у 1917-20 роках.
Починаючи з 1930 року на території Михайлівської селищної ради почали будуватися нові вугільні шахти. Одна з них називалася «Главспирт», вона постачала вугілля у м. Харків на пивзавод «Нова Баварія». А вже у післявоєнні роки запрацювали шахти Луганського Облмісцепрому (шахта ім. Тельмана) і Михайлівського шахтоуправління тресту «Комунарськвугілля», які давали високоякісне коксове вугілля. Це вже були високомеханізовані підприємства з потужною технікою. В 1961 році ці шахти передані в управління шахти № 25 м. Перевальська.

Розвиток освіти

Дуже багато про розвиток освіти у с. Михайлівка (тоді Олексіївка) ми дізналися у меморіальному музеї ім. Б.Д. Грінченка, а також з самописної книги колишнього директора школи Василя Івановича Позднякова, та його дружини.
Все почалася з того, як Олексій Кирилович Алчевський – відомий банкір, підприємець, засновник металургійного заводу, на честь якого назване місто Алчевськ і його дружина, Христина Данилівна, відома діячка народної освіти, талановитий педагог, віце-президентом Міжнародної ліги освіти, у 70-х роках ХІХ століття придбали собі в Олексіївці невелику ділянку землі, де збудували дачу і перебували тут ціле літо всією сім’єю.
 Саме в цей час і почалася культурно-просвітницька робота серед місцевого населення. Христина Данилівна багато читала селянам, розповідала про сторінки минулого.  У неї виникає думка про відкриття школи для дітей сільської бідноти, тому що на той час не було жодної школи у Михайлівській волості. З великими труднощами, переборюючи перепони жандармів і чиновників, школа була відкрита у вересні 1879 року. Ось як згадує Христина Данилівна про цю подію у книзі "Передуманное и пережитое”: "…Мне кажется, что в жизни моей я никогда не присутствовала при таком торжестве, как сегодня… Народ собрался со всех окрестных деревень, и не один народ, а все соседи и близкие, и дальние… Все они знали, какою ценою купила я это торжество.”
В 1887 році Х.Д.Алчевська запросила Б.Д.Грінченка (українського письменника) і його дружину М.М. Загірну вчителювати до своєї школи. Так почалася педагогічна діяльність Б.Грінченка на Катеринославщині.
Пройшли роки, та не забули свого вчителя жителі Олексіївки. У 60-х роках минулого століття учні Олексіївської школи на чолі з директором В.І.Поздняковим взяли активну участь у створенні музейної кімнати Б.Д.Грінченка. Меморіальний музей буде відкрито пізніше.
Зараз Ви познайомитесь із сторінками самописної (не виданої) книги В.І. Позднякова.
У 2000 році, у зв`язку із з`єднанням Михайлівської та Олексіївської шкіл, звільнився старий будинок школи, збудований у 1879 році
 на кошти родини Алчевських. Експонати були перенесені до цієї будівлі.
У 2003 році в музеї проведено капітальний ремонт та реконструкцію. Створено нову експозицію за проектом Н.О.Монастирської – голови Національної спілки художників України в Луганській області, а також відновлена та установлена нова меморіальна дошка.
Зовнішній вигляд шкільної будівлі майже не змінився з тих часів, коли тут вчителював Б.Д.Грінченко.
7 квітня 2010 р. у Києві відкрився Музей відомого письменника. В адміністративному корпусі Київського університету імені Бориса Грінченка відкрили музей видатного українського педагога, лексикографа, письменника, літературознавця, етнографа, історика, публіциста та громадсько-культурного діяча. Також планують встановити пам’ ятник Борисові Грінченку в сквері поряд із адміністративним корпусом університету. Ескіз пам`ятника вже готовий.

Значні для населеного пункту події

У1780 році  стараннями Авраама Міоковича було завезено із Правобережної України 10 молодих сімей, вони і заснували слободу Грамовку (нині Михайлівка).
В1785 році поміщики брати Міоковичі та Василь Сабов спільними зусиллями вирішили побудувати церкву в честь Михайла Архангела.
1879рік. Cім’я Алчевських на свої кошти побудувала народну школу.

 В 1887 році Х.Д.Алчевська запросила Б.Д.Грінченка і його дружину М.М. Загірну вчителювати до своєї школи.
 1886 рік розпочалася інтенсивна розвідка і розробка кам’яного вугілля і других корисних копалень на околицях селища Михайлівка.
 У 1929році на території Михайлівської сільради утворилися ТСОЗ (товариства спільного обробітку землі), або як ще їх називали «комуни».
2 вересня1943 року воїни 315 стрілецької дивізії звільнили селище від німецько - фашистських загарбників.
1958 село Михайлівка одержує статус селища міського типу.
У 1988 році відкрито пам’ятник українському письменнику, етнографу,фольклористу Борису Дмитровичу Грінченко.
2003 рік. На честь 140-річча з дня народження Грінченка відкрив свої двері меморіальний музей.

Видатні постаті населеного пункту

Олексій Кирилович Алчевський (1835 – 1905) – відомий промисловець і банкір, засновник металургійного заводу у місті Алчевську.
Христина Данилівна Алчевська (1841 – 1920) - відома діячка народної освіти, талановитий педагог, віце-президент Міжнародної ліги освіти.
Борис Дмитрович Грінченко (1863 – 1910) відомий Український лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, автор багатьох творів та словника української мови, громадський діяч.
Марія Миколаївна Грінченко (Загірня) (1863 – 1928) - українська письменниця.
Іван Олексійович Алчевський (1876 – 1917) – актор, відомий оперний співак.
Христина Олексіївна Алчевська (1882 – 1931) – українська поетеса.





Просмотреть увеличенную карту