За матеріалами роботи "Історія міст і сіл" авторської групи секції
"Дослідники" та "Краєзнавці" патріотичного клубу та гуртка
"Туристи-краєзнавці" Троїцької ЗОШ І-ІІІ ст.
Керівники Мороз Н.В., Аліференко О.П.

смт. Троїцьке

    Про Троїцьке, колишню Кальнівку, написано вже немало. Понад 250 років нашому селищу. Невідомий автор, що виступив в 1870 році на сторінках «Єпархіальних відомостей», посилаючись на свідоцтва сторічного жителя слободи Кальнівка Андрія Козацького, визначає вік Кальнівки в 120 років (тобто слобода була заснована в 1750-му).  Як  оповідають усні перекази, спочатку наше селище називалося хутором Нікітіним, тому що першим поселенцем був Нікіта. Але, будучи окрім землероба ще й палким мисливцем і рибалкою та не знайшовши в маленькій річечці Уразовій задоволення своїм риболовецьким і мисливським заняттям, він швидко залишив наші місця і переселився на Оскол у слободу Уразову. Якийсь час опісля на місце Нікіти переселилися п'ять  сімей  на чолі зі сторічним Калиною. Мабуть, всі вони були одного кореня,   бо носили одне прізвище Кальні.
    Як і багато населених пунктів нашої місцевості, Кальнівка уславлена легендами. І чомусь у більшості своїй вони пов'язані з розбійниками. Одну з таких історій  розповідає у своєму описі Кальнівки невідомий автор: «Є й досі дуже помітні два великі кургани, у всьому схожі з тими, які приписує  історія татарам. Усний переказ кальнівців свідчить так: у цих курганах жили розбійники, і називали люди їх отаманів на імена Василько і Стешко».
    До 1815 року населення Кальнівки нараховувало близько 400 чоловік, а разом з хуторами населення складало півтори тисячі чоловік. І це з урахуванням того, що переписувалися тільки особи  «мужескаго пола». Найближча церква знаходилася в слободі Уразовій, а відстань до неї – 30 верст. І тоді кальнівці звертаються до єпископа Воронезького й Черкаського Антонія з проханням про дозвіл побудувати молитовний будинок у Кальнівці, на яке отримали дозвіл. І в 1815 році звели дерев'яний молитовний будинок на честь живоначальної Троїці. З того часу Кальнівка отримала назву – слобода Новотроїцька, на відміну від села Троїцьке, яке знаходилося також  у Валуйському повіті, на річці Оскол.
    У 1820 році з дозволу єпископа Воронезького та Черкаського Єпіфанія слободяни побудували кам'яну «про два престоли» церкву: на хорах – престол в ім'я Благовіщення пресвятої богородиці і в самій церкві – в ім'я живоначальної Троїці.
Кальнівські селяни були кріпосними і належали князям Голіциним. Кріпаками князів були  не лише корінні мешканці Кальнівки, але і ті, що переселилися сюди з інших місць. На початку 1808 року князь Олександр Голіцин запропонував мешканцям слободи викупитися на волю, але встановив таку суму, що кальнівці жахнулися. Відразу виплатити вказані кошти вони не могли. Тоді князь узяв гроші з Державного банку й упродовж певного часу слободяни виплачували цю суму. Так вони стали банківськими селянами, і 2 вересня 1848 року перестали бути залежними.
    Сорок років, будучи обтяженими надмірними платежами в Державний банк, мешканці слободи і не думали про розвиток торгівлі у своїх місцях. У тому ж 1848 році з дозволу уряду жителі слободи Новотроїцької відкрили у себе п’ять ярмарок на рік, на яких торгували купці з сусідніх селищ. Під Різдво проводили кальнівці одноденний ярмарок, накуповували всього, аби було не соромно і гостей прийняти, і  у гості піти. Перед Великоднем – на вербному тижні - торгували три дні, а було це в березні, якраз перед виходом у поле, купляли коней і волів, збрую, плуги і сохи, колеса, брички, вози.  У другій половині ХІХ століття жіночий кожушок коштував всього один карбованець, стільки ж коштувала пара чоловічих валянок. І в той же час досить дорого цінувалася худоба: робочий кінь коштував 75 карбованців, корова – 20, свиня – 7, вівця – 3.
    У вересні мешканці слободи припиняли на день свої польові роботи, аби піти на Семіонівський ярмарок. І на Покрову, коли вже в полі прибраний останній колос, останній буряк, кальнівці проводили ярмарок, де були представлені всі дарунки осені.
    За переписом 1891 року в слободі Троїцькій з 427 дворів, у яких проживало 2809 жителів, 18 хазяїв були заможними, маючи до п’ятдесяти десятин землі. А от який вигляд мав двір заможного селянина сто років тому. Зазвичай сім'ї були великі, щоб не тіснитися в одній хаті, тут же у дворі будували ще одну. По два-три коні було у заможних, а бувало і по п’ять -  потрібна конюшня, а поряд із конюшнею сінник. Дітей було багато, дві - три корови, свині, 20 – 30 овець, колодязь, баня. Під накриттям у селянському дворі  стояли сохи, плуги, борони, віялки, вози; зберігалися тут коси, серпи, лопати, вила, граблі, мітла, тачки, молотки, сокири, пилки, ножиці, кліщі.
Обов'язково в кожному заможному дворі були токарні та столярні верстати, ткацькі стани, швейні машини, теслярський, ковальський і бондарський інструменти. Слобода Троїцька стала волосним центром, якому підпорядковувалися слободи: Циганівка, Лантратівка, Бабічево, Розпасіївка, хутори – Царьовка, Козарик, Багачка і Лозовий. На 1011 сімей, що проживали у волості, припадало 226 калік. За три роки 1878 чоловік вмерло, серед них 1402 дитини у віці від 1 до 13 років.
    У 1912 році в слободі Троїцькій відкрито земську лікарню й приватну аптеку. У лікарні працювало два фельдшери, акушерка, санітарка. Лікарем працював син священника слободи Двулучної Валуйського повіту, випускник Юрївського університету Дмитро Іванович Соболєв.
    Рік за роком село зростали й упорядковувалося. У Троїцькому працювали середня, семирічна і початкова школи, в яких навчалося більше 520 дітей, відкрилася нова лікарня.
    Звичний ритм села порушили бурхливі події 1917 року. Пройшовши суворі випробування, наші діди та прадіди не просто вистояли, але й знайшли сили для нових звершень. І знову мирну працю трудящих порушив віроломний  напад на Радянський Союз військ гітлерівської Німеччини. Сотні жителів Троїцького пішли на фронт захищати Батьківщину.
    Багато жителів Троїцького та Циганівки виявили справжній героїзм і  відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. Значні труднощі довелося здолати населенню, щоб відновити зруйноване господарство. Окупанти пограбували колгоспи, МТС, маслоробний завод, млин, школи, лікарню й інші установи села. В усіх колгоспах Троїцького і Циганівки після визволення залишилося всього 17 коней, 13 корів, 7 пар волів, 35 овець, 7 свиноматок.
    У 1930 році створена Троїцька МТС. Будівництвом керував перший директо МТС, робітник Харківського тракторного заводу І.І.Іванов. Навесні 1931 року МТС мала 37 тракторів, а в 1938 році налічувалось 93 трактори , 31 зерновий комбайн, 15 вантажівок.
    Завдяки своїм мешканцям село Троїцьке розвивалося і стало в 1958 році центром укрупненого району - Троїцький і Покровський були об'єднані в один  Троїцький . Велося будівництво, відкривалися  навчальні заклади, створювалися нові організації, підприємства. Незабаром був побудований аеропорт. Здійснювалося п'ять рейсів літака на тиждень. У 1967-му, напередодні першотравневих свят у селищі відкрито кінотеатр «Ювілейний» на 300 місць.
Міжколгоспна будівельна організація спорудила цегельний завод продуктивністю 1 мільйон 300 тисяч цеглин на рік. Вшановуючи пам'ять своїх земляків, 9 травня 1980 року відкрили троїчани меморіал загиблим воїнам.
    Покращав райцентр, коли в жовтні 1985 року було врочисто відкрито стадіон «Урожай», на будівництві якого працювало все селище, а в листопаді 1987 року – парк культури та відпочинку. В церкві, закритій у 30-і  роки, облаштовано перший в області молодіжний центр. Пізніше на численні прохання віруючих ця будівля була повернена прихожанам. Після тривалої перерви знову, 18 квітня 1993 року (на Паску), над Троїцьким задзвеніли дзвони храму Святої Троїці (додаток 8). У 1990 році в парку культури та відпочинку селища Троїцьке ветерани Великої Вітчизняної війни і воїни- афганці заклали Алею пам'яті й присвятили її 45-річчю  Великої Перемоги.  Через річку Уразову в межах селища споруджений новий сучасний міст.
   У  сучасному Троїцькому районі 29 закладів культури, 27 з них знаходяться в сільській місцевості. Працівниками культури району проводиться багато  заходів різноманітного напрямку, в тому числі виставки майстрів  декоративно-прикладного мистецтва.