За матеріалами роботи "Історія села Нижнє" Ткаченка Дмитра,
Дубіної Карини, Чайки Вероніки, членів пошукового щагону
Нижнєнської ЗШ №36 м.Первомайська
Керівник Єфрємов І.Г.


Історія селища Нижнє

Мій край

А над Дінцем туман осінній білий,
Вже верба коси вимила в воді.
Це край і був, і є для мене милий –
Любов у серці в роки ці круті.
Це тут моє дитинство босоноге.       
І все життя минуло, як у сні.
Сюди вела мене моя дорога
У світлі роки, і туманні дні.
І завжди я на териконах зірки
Лічив і біг до рідної ріки.
В житті було і солодко, і гірко –
Любов до краю ніс через роки.
Це край і був, і є для мене милий
В тумані білім, в холодній росі:
Збирав по крихті тут я свої сили,
Черпав натхнення в вербовій косі.

Дмитро Ільїн

В долині трьох річок, між високими крейдяними горами, на березі Дінця розкинулося  селище Нижнє. Воно овіяне запахами трав та квітів, сповнене солов’їними піснями, славне добрими традиціями та гостинними селянами.  Кожне село, селище, місто має свою історію. Зазирнемо в історію виникнення селища Нижнє.    
Селище Нижнє було засноване  у 1754 році сербськими військовими переселенцями на місці розташування Сьомої Роти Сербського гусарського полка на правому березі  Сіверського Дінця.
На місці селища  Нижнє з 1754 року мешкали зимівниками та хуторами декілька родин малоросів. У 1754 році, за розпорядженням  Шевича і Депрерадовича,  до них  розташовані на постійне мешкання православні іноземці – молдовани і волохи, в числі ста родин. Об’єднавшись разом, малороси, молдовани і волохи, дружно почали обладнувати свою нову слободу, яку назвали Нижнєй, по відношенню до  розташованій на річці Сіверський Донець слободою  Верхнєй  (Висшей) (зараз відноситься до Лисичанська). У 1780 році слобода Нижня, під найменуванням Сьомої Роти  гусарського полка представляла найбільш упорядковану державну військову слободу Бахмутської провінції Азовської губернії. Мешканці Нижнєй слободи  збудували будинки та землянки,  поступово обзавелись господарством та ділянками.
У 1780 році слобода Нижнє, під ім’ям Сьомої Роти гусарського полку, Азовської губернії у Бахмутській провінції складала одну з кращих  та упорядкованих державних військових слобод. У 1782 році при складанні загального народного перепису знайдено та внесено до списків постійних мешканців селища – 379 чоловіків та 403 жінки.
Працюючи в Нижнєнській бібліотеці ми дізналися, що з розвитком кам’яновугільної промисловості багато селян і поміщиків займались перевозкою кам’яного вугілля. Звісно, що поміщик  П. Штерич на своїх підводах доставляв кам’яне вугілля  у Таганрозький порт. Селяни с. Михайло-Лазаревки возили кам’яне вугілля з Успенського рудника за 90  верст в станицю Каменську. Селяни с. Нижнє  доставляли знаряддя з Луганського ливарного заводу до м. Севастополя, а мешканці с. Хороше возили ядра з Луганська до Єкатеринослава.
По статистичним відомостям у 1859 році в селищі Нижнє проживало1878 мешканців. Тричі на рік проводилися ярмарки.
У 1885 році у  Слов’яносербському повіті діяло вже 26 частин рудників. Вони належали 24 шахтовласникам. В число  найбільш відомих рудників входив  Семіротській  (с. Нижнє) Кримської волості.
З  відомостей Єкатеринославській губернської Земської Управи ми дізналися, що у селищі Нижнє Кримського волості Слов’яносербського повіту  на 1908 рік нараховувалось 765 дворів, в яких мешкало  більше шести з половиною тисяч чоловік.
До 1917 року селище Нижнє Слов’яносербського  повіту Єкатеринославської губернії було великим населеним пунктом, мешканці якого займалися скотарством, землеробством; розвивалась  торгівля. У розпорядженні територіальної общини були значні земельні, лісні та водні угіддя. На території селища знаходилися декілька шахт-копалень, вугілля добували майже відкритим способом.
Селищна рада в Нижнєм була утворена в 1923 році як сільська рада депутатів трудящих. Підпорядковувалась вона Попаснянському райвиконкому.
В 30 – роки в Нижнєм був створений колгосп «Новий побут», введена до експлуатації шахта «5 – Тошківська», почато будівництво першого Донецького водопроводу, який поклав початок системі централізованого водопостачання Донбасу, створено Светличанське управління «Донбасводтрест» по добуванню  переробці та подачі води.  Активно в той час почала розвиватися система робочої кооперації.
До Великої Вітчизняної війни на території селища мешкало понад 3 тисяч осіб.
В червні 1942 року селище Нижнє та прилеглі території було окуповано німецько-фашистськими загарбниками та звільнене лише   у вересні 1943 року. Понад 972  мешканців  селища загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, 513 з них назавжди лишились на полі бою. Два уродженця  селища були удостоєні звання Героя Радянського Союзу: Чорноп’ятко Іван Давидович та Міоков Микола Дмитрович.
В 1957 році колгосп «Новий побут» був приєднаний до радгоспу «Гірський», у 1962 році Нижнєнська селищна рада перейшла  у підпорядкування Лисичанській, а з лютого 1963 року по грудень 1964 року –  Кировській  райраді.
З лютого 1965 року  Нижнєнська селищна рада підпорядковується Первомайській міській раді народних депутатів, тобто був перетворений в селище міського типу. В наслідок територіальна община втратила землі, що відобразилось на статусі та положенні життєзабезпечення селища до сучасного часу. До 1975 року в селищі Нижнєм нараховувалося 2000 дворів з населенням 5600 осіб. В 1978 році була припинений видобуток вугілля на шахті «Тошківська», але  у 80 роки селище знову продовжує розвиватися і населення збільшується. Мешканці Нижнєго працюють не тільки на підприємствах, які розташовані на території селища, але й на підприємствах інших населених пунктів: шахтах «Пролетарська», «Тошківська», Лисичанський завод РТВ та інших.
Економічний спад 1991-2001 рр. істотно відбилася на соціально-економічному положенні селища. Його мешканці  втратили джерело існування в результаті закриття шахти «Пролетарська», інших підприємств, через непотрібність робочих рук, віддаленості проживання, скорочення робочих місць.

Значні для селища історичні події

Під час зустрічі з настоятелем Св. Петро-Павлівського храму ієреєм Володимиром ми дізналися  про історію храму, яка налічує  більш  двохсот сорока  років. У  настоятеля храму ми ознайомились з документом, в якому висвітлені цікаві історичні аспекти  виникнення храму. Документ друкований старослов’янською мовою.
Історія утворення Петропавлівської церкви  починається  з  часів заселення слободи Нижнєй. Використовуючи багату та родючу землю місцевості, підтримуючись постійною увагою свого  начальства, слобожани, на місці нового мешкання, згідно бажанню суспільства, почали клопотати про будівництво в своїй слободі церкви на ім’я святих апостолів Петра і Павла, для задоволення своїх духовних потреб. Для цього було заготовлено потрібна кількість будівельних матеріалів. У 1766 році, слобожани, через обраних своїх капітанів Карла Пекуна, Івана Нитолца та поручика Дмитра Тодорова, клопотали у преосвященного Порфірія, єпіскопа Білгородського про дозвіл та благословення на будівництво церкви. На початку 1774 року, за новою храмозданною благославітельною грамотою преосвященного Аггея Білгородського, заклали в слободі Нижній Петропавлівську церкву. До кінця року побудували її і освятили.
30 січня 1783 року мешканці Азовської губернії Бахмутської провінції державної військової слободи Нижнєй, відставний прапорщик, наглядач слободи, Семен Бакуль, атаман Степан Милутинов, п’ятидесятський Василь Костин, десятський Іван Васильєв, вахмістр Іван Козневський, відставний капрал Ігнат Дьячок, Федір Ничипоров та інщі, від свого товариства, представили преосвященному Никифору, архієпископу Славенському і Херсонисо-Таврическому, прохання, в якому було написано: « В селищі Нижнє стоїть церква дерев’яна, храм на ім’я святих апостолів Петра і Павла, збудована для священного служіння на кошти господ дворянських та нашими суспільними, подаянням доброхітних дателей; але повним начинням та іншими церковними потребами не досить ще забезпечена, книгами повного церковного кола, дзвонами тощо; хоча ми маємо до вищеописаної церкви нашій старання у виправленні від себе всього потрібного до церковного апарату, але за крайніми нашими знемогами через те, що більша частина з нас нещодавно звільнилася з військової служби, а зверху того, по Божому допущенню за  поживу в нас хліба саранчею через три роки, а в минулому році за великим неврожаєм, зовсім хліба залишилося недостатньо, а до того ще по закладу виробленого в казну платежу не малого числа, до вищеописаної церкви нашій необхідного начиння самі від себе виправити не можемо; для чого маємо бажання, буди благославінням Вашого Преосвященства дозволено буде, послати нам від себе церкві нашій ктитора Романа Мартиновського по єпархії Вашого Преосвященства  на вищеописану нашу церкву доброхітного подаяння. Того ради Вашому Преосвященству в покірності нашій доносячи, що до теперішній крайній нашій неможливості вищеописана церква наша без виправлення до всього необхідного церковного кола не могла залишитися без священослужіння, Вашого Преосвященства уклінно  просимо, про видачу на прохання до храму святих апостолів Петра і Павла, вищеописаному ктитору Роману Мартиновському річній книзі милостивим архіпастирським Вашим розгляданням без забезпечення нас не залишати».   По цьому проханню грамота з прохальною книгою від 16 лютого 1783 року за № 191 видана слободі Нижнєй, священику Іоану Верецькому.
Священик Петропавлівської церкви  селища Нижнє Бахмутського повіту Іоан Верецький та приходські люди – відставний капрал Ігнат Дьячок, Прокоп Савранський, Іван Огиря, Пилип Курашевич, Константин Абажир, Дмитро Назаренко, Апанас Звєрєв  та інші 1 червня 1791 року представили до Бахмутського духовного Правління прохання, в якому було записано: «Минулого 1774 року, за благославінням преосвященного Аггея, єпіскопа Білгородського, приходська наша Петропавлівська дерев’яна церква, в якій дах та підвали прийшли у ветхість, чому ми й намірились цю церкву розібрати і на тому ж місці нові підвали перебудувати, на що й майстри вже знайдені. Того ради покірніше  просимо Бахмутське духовне правління про представленні куди належне з проханням резолюцію вище написану церкву розібрати та на тому ж місці нові підвали переробити та побудувати за наявні церковні кошти. А якщо чого не буде достатньо, то доповнити повинні ми недолік особистими нашими грошима».
Благочинний священик Максим Баришпольський  та Бахмутське духовне Правління зі своїй сторони свідчили про те, що Петропавлівська  церква селища Нижнє, дійсно занепала. По доповіді про це духовній Консисторії, резолюцією від 16 липня 1791 року преосвященний Амвросій дозволив та благословив виправити та обновити Петропавлівську церкву селища Нижнє.
В роки радянської влади храм було зруйновано повністю. З 1990 року зареєстровано приходську громаду, богослужіння здійснюються в приміщенні селищної ради, яке переобладнано під церкву. На місці зруйнованої церкви будується новий храм. Поставлені стіни з цегли, дах вкрито, частково зведено дзвіницю. У 1996 році робота по будівництву храму не проводилися за браком коштів. З квітня 2000 року було призначено нового настоятеля ієрея Володимира Цапкова.  В даний момент упорядковуванні богослужіння, відновленні роботи з ремонту діючої церкви, відреставровані богослужбові чащі.
Історія освіти селища Нижнє починається з середини ХІХ сторіччя. Слов’яносербське повітове земство вело відлік земських шкіл в повіті з 1866 року. В цьому році в повіті вже існувало 6 шкіл: Кам’янобродська, Чорнухінська, Кримська, Вергунська, Нижнєнська та Іванівська. Всі вони утримувались на кошти сільських товариств. У 1881 році в  Нижнєнській школі навчався 41 учень.
У 1901 році на території селища Нижнє відкрилась чотирирічна школа. Розміщалася школа в будівлі теперішньої селищної ради. У 1903 році у селищі  відкрита бібліотека.
В 1914 році школа переформувалася у семирічку. Основна школа займає ще одну будівлю. Навчання ведеться на українській мові. Під час зустрічі зі  найстарішою мешканкою селища  Соколенко Ганною Іллівною, 1909 року народження, якій в цьому році виповнилося 103 роки ми дізналися про деякі сторінки історії  рідної школи. З розповіді Ганни Іллівни ми дізналися, що до 1917 року вона була ученицею школи, яка розташовувалась у двох  невеликих хатах. Потім школу перенесли до кам’яної  одноповерхової будівлі, де зараз знаходиться селищна рада. В 30-х роках Соколова Г.І. працювала завідувачем сільським  клубом, де вона навчала дорослих грамоті.
Наприкінці 20 років ХХ сторіччя  в семирічній Нижнєнській школі вчителем математики і фізики працював відомий український письменник та перекладач Барка (Очерет) Василь Костянтинович.  
У 1951 році  школі  - 50 років. П’ятдесятиріччя школа зустрічала в новій будівлі. Рішенням Попаснянського району Нижнєнська семирічка була переформована  в середню школу. В 1954 році відбувся перший випуск 10 класу. В 1997 році школа випустила перших одинадцятикласників.  У 2001 році на сторічний ювілей рідної школи зібралася велика шкільна родина. Сьогодні  у школі навчається понад 200 школярів. До 110 ювілею школи за підтримкою голови Первомайської міської ради був зроблений капітальний ремонт шкільної будівлі.
 Серед випускників школи є видатні особистості: Герої Радянського Союзу І.Д. Чорноп’ятко та М.Д. Міоков, народний артист СРСР  М. Ворвулєв, член спілки художників України  І.Г. Катрушенко,  Ю.М. Згурський, воїн-афганець, нагороджений Орденом Червоної Зірки посмертно.

Видатні постаті селища

Чорноп’ятко Іван Давидович (1914 – 1947), Герой Радянського Союзу.
Іван Давидович Чорноп’ятко народився 11 вересня 1914 року в селищі Нижнє Попаснянського району Луганської області в сім’ї селянина. З 1923 по 1928 роки навчався в школі, закінчив 7 класів. З дитинства мріяв стати шахтарем, тому після закінчення школи закінчив курси маркшейдерів. Робив за фахом на шахтах нашого регіону. З 1924р. разом із другом Гільфаном Батиршиним навчався у Лисичанському гірничому технікумі. З 1936 року – на службі у Радянській Армії, у прикордонних військах. Закінчив школу молодших командирів при Харківському прикордонному училищі. Член КПРС з 1940 р. брав участь у боях біля о. Хасан. під час подій на сопці Заозерній керував взводом маневреної групи 59 Посьєтського прикордонного загону. Під час запеклих боїв з японськими самураями мужньо та хоробро захищав кордони Вітчизни. Ходив у розвідку, знищив ворога у сміливих контратаках. У битві за сопку Заозерну відважно бився, був важко поранений. Указом Президіуму Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1938 р. за мужність і стійкість під час бою біля о. Хасан помічник командира взводу лейтенант І.Д. Чорноп’ятко присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після закінчення у 1941 році Військової академії імені М.В. Фрунзе продовжив службу в прикордонних військах. Брав активну участь в бойових діях в роки Великої Вітчизняної війни. Воював в Білорусії та на Далекому Сході.
Загинув в авіаційній катастрофі  11 грудня  1947 році.
Бюст Героя Радянського Союзу І.Д. Чорноп’ятка встановлений біля школи з ініціативи  вчителів і учнів у 1985 році.

Міоков Микола Дмитрович,  Герой Радянського Союзу.
Народився Микола Дмитрович Міоков у 1916 році в селищі Нижнє. В Радянській Армії – з 1935 року, закінчив Іркутську військово-авіаційну технічну школу. Учасник боїв проти японських імперіалістів на річці Халхін-Гол. В Великій Вітчизняній війні – з червня 1941 року. Воював на Західному, Воронезькому, 1-му Українському фронтах. В 1943 році закінчив Борисоглебськую авіашколу.
З липня 1941 року воював на Західному, Воронезькому, І Українському фронтах. За мужність та героїзм, проявлені в боях Великої Вітчизняної війни, Миколу Дмитровича нагороджено трьома орденами Червоного Прапора, орденами Олександра Невського та Червоної Зірки. 24 збитих ворожих літаки, 59 повітряних боїв - такий внесок М.Д. Міокова  в перемогу. Указом Президії Верховної  Ради СРСР від 27 червня 1945 року льотчику винищувачу 266-ї стрілецької авіадивізії майору Міокову М.Д. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
До 1958 року полковник Міоков М.Д. продовжував службу в Радянських Зброєних силах. Міоков М.Д. був частим гостем в рідній школі. Після звільнення в запас мешкав у місті Пушкіно Ленінгадської області.

Катрушенко Іван Гордійович, заслужений художник, член спілки художників України.
У 1931 році Іван Катрушенко став першокласником Нижнєнської школи. Після закінчення школи жив у рідному селищі. 18-річним юнаком пішов на фронт, пройшов всю війну до кінця, дістав тяжкі поранення. Молодший лейтенант І. Катрушенко, нагороджений орденом слави ІІІ ступеня, орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу». Післявоєнна доля Івана Гордійовича пов’язана зі Львовом, де він мешкає і сьогодні. Присвятив себе графіці, займається живописом, створив чудові ілюстрації до казок. Творча і громадська діяльність художника високо оцінена. І.Г. Катрушенко  нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Заслужений художник, член спілки художників України. Роботи художника прикрашають шкільні кімнати.

Ільїн Дмитро Іванович, поет, член Первомайського міського літературного об’єднання імені Бориса Горбатова.
У 1955 році став випускником Нижнєнської  школи. Закінчив Лисичанський гірничій технікум. Працював робочим і на інженерно-технічних посадах на шахті. Захоплювався написанням віршів. Член Первомайського літературного об’єднання імені Бориса Горбатова. Вийшло з друку 3 збірки віршів поета, багато я яких присвячено рідному селищу.

Згурський Юрій Миколайович (1966- 1985), воїн-афганець.
Народився Юрій Згурський 23 вересня 1966 року в селищі Нижнє. 1 вересня 1973 року пішов в перший клас Нижнєнської школи.  Закінчивши  школу, навчався у Лисичанському ПТУ № 56  на електрозварювальника. У 1984 році Юрія призвано на військову службу в Афганістан. В травні підрозділ частини де служив Юрій Згурський, виконував бойові задачі. При блокуванні кишлаку, бандити чинили сильний опір. В цьому бою його важко було поранено. Лікарі зробили все можливе, але рана виявилась смертельною. 5 червня 1985 року Юрій Згурський помер. Згурський Ю.М. нагороджений Орденом Червоної Зірки посмертно.
У 2006 році, на передодні Дня пам’яті воїнів-інтернаціоналістів Луганський благодійний фонд «Благовест» урочисто відкрив пам’ятний знак, присвячений воїну-афганцю, в рідній школі.

Барка (Очерет) Василь Костянтинович  (1908 – 2003), український письменник,  перекладач, життєвий шлях якого  пов'язаний з рідним селищем Нижнє.
Барка   Василь Костянтинович (фото 11) народився 16 липня 1908 року у селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії. Вчився в духовному училищі. Викладач математики давав читати класичні українські книжки. Так появилася любов до української літератури. Скінчив «трудову школу», поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Після закінчення педагогічного технікуму послали його учителем математики і фізики в неповну середню школу  Сьомої Роти (шахтарське селище, числився одночасно як село Нижнє).
Емігрував до Америки, де і  помер у 2003 році. Похований на цвинтарі Браун Бруку в Америці. Відомі твори Барка В.К. : «Шляхи», «Цехи» - збірки віршів, «Жовтий князь», «Господар міста», «Океан», «Кавказ» та інші.




Просмотреть нижнє на карте большего размера