За матеріалами роботи «Красний Кут» Ліходєдова Олексія,
Чумак Марини, Чумак Олексія, учнів 10 класу, вихованців гуртка
«Берегиня» Краснокутської ЗОШ І-ІІІст. Антрацитівського району.
Керівник Тимошенко В. М.


Історія краю

    Історія краю нараховує близько 50 тисяч років. Саме тоді на берегах Сіверського Дінця і його притоках з’явилися перші люди.
В епоху середньовіччя наші степи приваблювали кочові племена грізних печенігів, половців. З середини ХІІІ ст. край стає ареною багатовікової боротьби руських князівств із Золотою Ордою, а потім Кримським ханством.
   По території Луганської області проходила Кальміуська сакма –одна з доріг, по якій татари здійснювали походи на Русь. Мандрівники того часу в своїх записах відзначали, що місцевість безлюдна. Населення було розкидане і дуже рідке.
   Землі Дикого поля між Сіверським Дінцем, Кальміусом та Доном ще в ХVІ ст. почали освоюватись козаками. Степовими донецькими річками спускалися козаки в Азовське море і повертались з походів до татарських та турецьких берегів. Ця дорога одержала назву Солоний шлях: з Січі козаки піднімались по Дніпру до гирла річки Самари, пливли вгору по течії до гирла річки Вовчі Води, волоком тягли човни до Кальміуса або Міуса і через Керченську протоку по Чорному морю - до берегів Криму або Туреччини.
   Солоний шлях охоронявся рядом зимівників та пікетів (варти, маяки). Козаки створили оригінальну систему сигналізації – маяки, фігури – самобутній світловий телеграф. Помітивши ворога, запалювали перший маяк, за ним – другий і т. д. Дим, вогонь, іскри попереджували населення про наближення татар. Так у верхів’ях ріки Міус (бере початок на території Перевальського району між селищами Фащівкою та Чорнухіне) було два пікети. Один біля гори Сокол і балки Глибокий Яр (нині Красний Кут Антрацитівського району).На відстані 20 кілометрів від першого пікету біля річки Чорнухи і Попового яру знаходився другий пікет. Третій пікет - між селами Петрівкою та Михайлівкою по водорозділі річок Лозової і Білої (приток річки Лугані).
   У І половині ХVІI ст. почалось заселення Дикого степу. Сюди втікають селяни з України та Росії, рятуючись від феодального та кріпосного гніту.Першими поселенцями наших місць були 15 сімей утікачів. Ці люди полювали, ловили рибу. Їх будівлі наполовину вриті в землю. З часом вони розробили землю, стали займатися землеробством.
   У 50–х роках ХVІІ ст. йшла інтенсивна колонізація земель нашого краю. В 1653 -1655 роках з Сербії, Словенії на чолі з полковником Іваном Шевичем прибуло 210 чоловік, з Райко де Прерадовичем – 27 чоловік, зі Штеричем та іншими – дружини сербів, молдаван, угорців. Прибулі зайняли багато запорізьких зимівників. Між ріками Бахмутом та Луганню виникла нова адміністративно – територіальна одиниця  - Слов’яно – Сербія. Землі теперішнього Красного Кута входили до володінь Штерича.
   Біля витоку ріки Міус у 1773 році були поселені вихідці з Білгородської губернії Сербського повіту з села Фащівки (нині селище Фащівка). З інших сіл цього повіту виникло село на 120 дворів Чорнухіне, село Городище. В тих селах, що виникли на початку ХІХ ст., населення було українським, а в чотирьох селах – російським: Головинівка, Городище, Фащівка і Чорнухіне.
Указ Катерини ІІ від 03 травня  1783 року  поклав край вільному переходу селян від одного поміщика до іншого. Селяни були закріпачені. Склалось прислів’я - : «Не було біди, як жили діди, а тільки як настали онуки (перших панів), набрались муки». Поміщики намагались зробити своє господарство прибутковим, збільшували панщину від 3 днів до 5 – 6. Будували на річках кам’яні мукомельні з крупорушками для виробництва крупи (гречки, пшона і т.п.), сукновальні, ґуральні, пізніше – цегляні та черепичні заводи. Селяни займалися виготовленням з каменю ступ, жорен. Великих зусиль вимагало розорювання землі.
Село моє рідне, красиве, чепурне, надзвичайно зелене! Твої корені сягають у глибоку давнину. Твої річки несуть відгомін історичних подій.
У далекому минулому турки робили набіги на мирні українські села та міста. Наші ріки зберігають пам’ять тих далеких днів.
  Міус:– мі – турецькою мовою «болотна», ус – «ріка». Мечетна – мечеть – «церква». З давніх часів була добре знайома запорозькому козацтву місцевість теперішнього Красного Кута: велична гора Сокола - Соколовка, балка Мечетна та Глибока балка. Саме тут, біля річки Міусик, знаходився зимівник відставного військового старшини Петра Довгаля, у якого було більше десяти сімейних наймитів. До нього нерідко приходили цілі ватаги козаків – запорожців. Це був не багатий, але освічений козак.
   У 1775 році після знищення Запорозької Січі почалось переселення в нашу місцевість, зокрема на зимівник Довгаля, запорожців. У документах того часу Слобода мала назву Маринівка. Катерина ІІ подарувала Маринівку своєму колезькому асесору Долинському. На честь цариці пан змінив назву на Катеринівку. Він переніс слободу в долину, мріяв бачити село красним, тобто красивим. На замовлення Долинського був виконаний проект нового села.
    У 1782 році в Катеринівці проживало 169 чоловіків та 158 жінок. У 1783 році з’явилась назва Красний Кут.
   Перед смертю Долинський передав Красний Кут племіннику – генерал–майору Попкову. Новий пан купив ангорських кіз, побудував фабрику, на якій робили кашемірові шалі (хустки). Шалі продавались не тільки в Росії, а й за кордоном. Попков мав добрий прибуток, бо ціни на хустки з яскравими різнокольоровими візерунками були дуже високі.
    У 1790 році Попков почав будівництво церкви.
   Перед смертю генерал ніби вирішив подарувати свободу людям. Він написав заповіт і доручив священику оголосити селянам про звільнення їх від кріпосної залежності. Але родичі генералової дружини купили цей документ у попа за 50 пудів зерна щорічно та ділянку землі в розмірі 40 гектарів у районі Орлової балки. Селяни стогнали в ярмі, а землі були продані барону Фітінгофу. Селянські виступи проти нового господаря придушувались військами.
У 1870 році Красний Кут та навколишні землі купив у барона Фітінгофа пан Харанжаєв, котрий був господарем до 1917 року.
Харанжаєв рідко навідувався до села, постійно ж мешкав у Таганрозі. Від його імені всі справи вів управитель. Останнім на цій посаді був Припічка Антон.

Сучаний стан с.м.т. Красний Кут


   Село – наш дім, наше коріння і доля, наша кревність і материнська пісня. Наше село – це розбуджені досвітки і духмяні пахощі літа. Село – часточка нашого серця. Воно – наша сповідь і турбота.
   На сьогоднішній день на території селища міського типу  Красний Кут розташовано  23 вулиці.
   Населення селища – 2471 чоловік.
   У нас є селищна рада, до складу якої, крім Красного Кута, входять села Індустрія, Тамара, Урожайне.
   Працює відділення поштового зв’язку, лікарня, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, будинок культури, магазини, кафе. Великих підприємств на території селища немає.
   На землях Краснокутської селищної ради з 1985 року працює шахта «Краснокутська».
   Мешканці Красного Кута працюють на підприємствах міста Красний Луч, ЦЗФ «Комендантська», шахті «Краснокутська».
   Через селище проходить траса міжнародного значення Київ – Харків – Должанський.

Промисли Красного Кута

   У першій половині ХІХ століття в с. Красний Кут поміщик П. Попков налагодив виробництво сукна.
   Спочатку він зайнявся розведенням тонкорунних овець, потім купив ангорських кіз, стадо яких довів до 1000. Тварини давали вовну – сировину для виробництва сукна. Паливо було своє, бо кам’яне вугілля знайшов ще попередній господар маєтку Штерич.
   Попков збудував три кам’яні споруди (камінь теж добували на місці), купив за кордоном стригальне, прядильне, ткацьке обладнання. Так у селі виникла суконна фабрика, верстати якої приводились у рух паровою машиною.
   Красний Кут – велике село на шляху із Слов'яносербська через Луганськ на Таганрог. У 30 – х роках ХІХ століття в ньому проживало 608 душ чоловіків – кріпосних поміщика. На фабрику Попков направив 97 чоловіків і хлопців,   101 жінку, серед яких були дівчатка від 10 років і старші. Дівчата скубли й очищували вовну й пух кіз.
Робітники отримували в рік від 18 карбованців. і більше. Поміщик виділив їм по невеликій ділянці землі, для обробітку якої відпускав на три тижні протягом року.
Краснокутська фабрика, що була по суті кріпосницькою, випускала 700 – 750 куснів сукна, 150 куснів байки (фланелі) і ковдр на рік.
   Також поміщик побудував кашемірову фабрику. З пуху кіз виготовляли красиві шалі й хустки, котрі тоді були в моді. Для обслуговування машин на цій фабриці були запрошені спеціалісти із Франції. Крім того, були взяті на роботу досвідчені машиніст – прядильник, ткач і чесальник. Кріпосних працювало 148. У 1845 році фабрика випустила продукції на 103616 карбованців.
   Фабрики Попкова мали небачений успіх. У Красному Куті на той час були паровий і водяний млини, котрі приносили 2000 карбованців річного прибутку, цегляний завод.
  Слава про поміщика Попкова як про організатора зразкового енциклопедичного (багатогалузевого) господарства рознеслась по всіх губерніях. Дійшла вона і до імператора. Микола І 19.02.1838 року оголосив відставному генералу-поміщику Попкову «своё благоволение» за сприяння розвитку вітчизняної промисловості.
Про краснокутське господарство у 1839 році в Санкт – Петербурзі навіть була видана книга Б. Волошина «Картина энциклопедического и образцового хозяйства в селе Красный Кут».
Все це відбувалося в умовах кріпосницького ладу. Кріпаки й робітники тяжко працювали. Ще в жовтні 1825 року вони скаржились цареві Олександру І на жорстокість Попкова.
Після смерті цього поміщика маєток перейшов до опікуна, барона Фітінгофа. Експлуатація посилилась.
У 1853 році в селі вибухнуло повстання. Фактично це був перший робітничий страйк у Донбасі. Зупинені фабрики так і не були більше запушені.

Останні гайдамаки

   Поміщик Попков, будучи бездітним, не оголосив, кому будуть належати селяни після його смерті.
   У селі налічувалось 660 осіб чоловічої статі та 732 жіночої, коли з’явився новий пан – барон Фітінгоф. Та краснокутці не бажали підкорятись – омріяна свобода була так близько. Вони настільки жадали звільнення, що готові були йти проти багнетів і куль.
   Антикріпосницьке повстання почалося у липні 1853р. Прибулі 20 унтер-офіцерів, 80 рядових і 3 обер–офіцери нічого не могли вдіяти. Повсталі спалили млин, ткацьку фабрику, 43 скирти сіна. Нове військо наскочило зненацька, оточуючи село. Сили були нерівні. Жінки підняли галас, а поки їх відганяли служиві, майже 70 селян встигли прорвати оточення і втекти. Решту 160 було затримано, в солдатів же полетіло каміння, на панській стодолі запалали скирти. Довго опиратись війську селяни не могли, однак і влада далеко не відразу встановила контроль над бунтівним селом.
   Щоправда, більшість із тих семи десятків утікачів виловили досить швидко (дехто, очевидно, просто повернувся додому, аби не померти голодною смертю). Однак 16 найстійкіших чоловіків ще довго не давали спокійно спати навколишнім поміщикам.
   Дорогою ціною було заплачено за свободу. Суд виніс свій вирок 7 листопада 1853р. 15 найактивніших учасників присудили до покарання шпіцрутенами, причому головний організатор Іван Ориненко мав пройти шість разів крізь стрій 1000 чол., кілька його соратників – стільки ж, але через 500 чоловік. Виконання вироку було відкладено через новий бунт. Тут відзначився Антін Тимошенко. Його засудили до чотирикратного проходження строю з 1000 чоловік із відправленням на довічну каторгу. Частина покараних після побиття потрапила в арештантські роти чи на каторгу.

   Встановлення Радянської влади


   Красний Кут не відчув зміни влади в лютому 1917 року. Після Жовтня солдат пускали додому: «їдьте на місця. Ви завоювали владу, організовуйте більшовицькі осередки».
   Влас Журавльов служив у Петрограді, приймав участь у штурмі Зимового палацу. Він же і став організатором партійного та комсомольського осередків. Згадували старожили, як Влас збирав сходку, щоб дізнатись про ставлення людей до різних партій. Багато мужиків були неграмотні. На рундуці поставили ящики-урни, написали на них назви партій. Поряд стола - корзина з жолудями. Бере чоловік жолудь, питають його: «За яку партію голосуватимеш?». Показували відповідну урну - опускав туди жолудь.
  У селі було створено Раду селянських депутатів, розділено землю між селянами. Та мирне життя перервала громадянська війна. Білогвардійське військо під керівництвом козачого отамана Мамонтова відступало через Красний Кут. Було це навесні, дорога перетворилась у суцільну багнюку. Розповідають, що червоноармійці біля вітряків, встановивши там 4 гармати, чекали появи ворога. А коли з'явились на горизонті відступаючі, почали стріляти. Та тільки звуки вибухів налякали військо. За кулеметниками спостерігав дід Хороль, який в царській армії був гарним наводчиком. І не витримав старий: «Хіба так стріляють? Ану злазь! Заряджай!». Та й послав гостинець у середину вояків: крики, паніка, та ще й брички поосідали в грязюку - довелося їх покинути. Дідусь не розбирався, чия влада, головне для нього: людина повинна знати свою справу, бути хорошим спеціалістом. За цю допомогу діда Хороля не розкуркулили і в 1937 році не забрали.
На початку 1920 року село було звільнене, в Красному Куті встановилась Радянська влада. В період НЕПУ в Красному Куті існувало кредитне товариство, котре допомагало селянам у створенні матеріального добробуту.
   У 1929 році був організований перший колгосп «Нове життя» з 15 одноосібних господарств. Наступного року створено ще 3 колгоспи: «Культура», «Красний пахар», «Красний полевод».
   У приміщенні горниці працював колгоспний дитсадок.

Воєнне лихоліття

   Мирний плин часу обірвало страшне слово «війна». Тільки в перші місяці війни з України на фронт пішло біля 2,5 млн. чоловіків, а з Красного Кута -496. Вже на початку 1942 р., коли німецькі війська стрімко окупували більшу частину території України, в Луганській області розпочалася підготовка до наступних боїв. Людей зобов'язували рити протитанкові окопи. Все працездатне населення селища Красний Кут направляли для цих робіт в район Маломиколаївки.
   Фашистські війська вступили в селище Красний Кут влітку 1942 року. Штаб німецького командування розташувався по вул. Октябрській. Продукти та зброю було розміщено в старому колгоспному складі по вул. Шевченка. За наказом німців спеціально для пересування техніки по вул. Октябрській мешканцями селища Красний Кут була викладена бруківка. Військові штабу непогано ставилися де», мирного населення. Але серед рядових солдат, що поселилися в будівлях мешканців, зустрічалися й агресивні, люди. Нерідко вони силоміць відбирали у людей худобу, сіно, продукти.
   Озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС) розташувалися на шахті №21. але щовечора вони влаштовували об'їзд усіх місцевостей, під час якого конфісковували у мирного населення продукти, коней зерно. Усі мешканці селища зобов'язані були носити на руці пов'язку (на білій тканині німецька печать).
Після закінчення Сталінградської битви  південний фронт вийшов на лінію Луганськ - Красний Луч. У лютому 1943 р. 7-й гвардійський корпус Радянської армії на півночі від м. Луганська прорвав лінію захисту німецьких військ та увійшов у тил німецької армії. Завданням корпусу було розгромити залізничну станцію Дебальцево, бо цей залізничний вузол був важливим стратегічним об'єктом, тож не можна було допустити, щоб його використовувала для відступу фашистська армія.
 На підступах до Дебальцево (в районі с. Чорнухіне) зав'язалася жорстока битва. Захопити станцію не вдалося. Прямуючи до військових частин Південного фронту, гвардійський корпус знищив загін гітлерівців і в селі Красний Кут, а саме ту його частину, котра охороняла склад по вул. Шевченка. На цей час інші німці швидко покинули наше село, залишивши навіть радіостанцію по вул. Радянській. Один із мешканців села забрав із неї деякі деталі. Повернувшись, фашисти, щоб налякати населення, скоїли декілька розправ. Через те, що радіостанція не працювала, були розстріляні 3 чоловіки (Корсун, Третяк, Скидан). Йдучи слідами наших військ, вони вбили Несторенка, батька 4 дітей, що мешкав по вул. Партизанській, а на шахті № 152 розстріляли 16 чоловік.
   У кінці серпня 1943 року один за одним війська Радянської Армії звільняли населені пункти. Німці швидко готувалися до відступу, сподіваючись прорватися до станції Розсипна. Вони оголосили, щоб все населення Красного Кута, крім старих та хворих, було готове в дорогу. І під прикриттям колони людей вирушили німці з нашого села. Радянські літаки не могли кидати смертоносний вантаж на мирних жителів. Дійти до наміченої цілі не вдалося: станція палала у вогні. Німці змушені були залишити людей і втікати. Під час перестрілки декілька чоловік загинули.
   Через Красний Кут відступали німецькі части з Іванівки. З ними були донські козаки - зрадники. Саме вони підпалювали факеламр хати. Почався цей варварський хід з кінця вул. Октябрської (йшли бугром понад водобудом, а потім звернули на вул. Первомайську, попрямували до дерев'яного мосту через ріку Міусик). Усі хати, криті соломою, згоріли.
   Краснокутці поверталися додому, йшли люди з худобою, везли на бричках своє майно. Дійшовши до гори, вони зупинилися. Першими в село на розвідку спустилися дівчата. їх радісно зустрічали старі, що залишились в селі. Перед очима дівчат постала страшна картина: згарища на місці домівок.
Рідні чекали повернення дівчат і дуже зраділи, коли побачили їх усміхненими. Значить, хати цілі, старенькі живі. А дівчата, повідавши про згарища, пояснили свій настрій: «Не біда, що хати погоріли, головне, що німців більше немає і село вільне!».
   Днем звільнення Красного Кута від німецьких загарбників вважається З вересня 1943 р.