За матеріалами роботи "Святе, наче хліб, моє рідне село"
членів історико-краєзнавчого гуртка,
учнів
Шарівської ЗОШ Білокуракинського району
Керівник Зінченко Г.І


Село Шарівка

Село Шарівка - найбільш віддалений від районного центру населений пункт, який розташований в межиріччях річок Айдар та  Лізної. Село є  північно –східним кордоном на межі з Новопсковським районом. Межує воно з Ровенським районом Російської Федерації. В усі часи відчувалася кровна єдність нашого населеного  пункту і Ровеньок РФ, оскільки в останньому мешкає багато уроженців Шарівки.

Духом вольниці й звитяги, мужності й безсмертної слави овіяний цей край. Він чує посвист шабель козаків відчайдушних отаманів Кіндрата Сулими та Григорія Донця. Вони не раз перетинали шлях підступним кримчанам і відбивали слобожанський ясир. Тут відбувалися значні селянські заворушення на підтримку повстань Івана Золотникова, Степана Разіна і Кіндрата Булавіна. Край бачив і те, як царські посіпаки жорстоко розправлялися з чугуївцями, що неодноразово виступали за свою незалежність.
Будь-де станьте, вслухайтесь і ви почуєте, сивий епос озивається звідусіль. То віки промовляють до нас оповісним димом сторожових козацьких веж і  монотонним поскрипуванням чумацьких маж. Про це свідчать німі, вже згладжені часом могили і оборонні вали колишніх степових фортець.
Слобідський край, його історія – то жива легенда. Колись тут збиралися біженці, щоб знайти слободу, як тоді говорили.Тому, оселившись, свої нові хутори переселенці називали слободами, свій край –Слобожанщиною.
Степова зона Луганщини була своєрідним "коридором” в часи великих переселень народів. Якраз на наших землях проходив кордон між слов’янськими та кочовими племенами. Пізніше край активно обживали українці і росіяни.
Хутір Шарів, який дістав назву від першого селянина-однодворця, розташувався біля слободи Танюшівка, названої на честь дочки Б.І. Куракина, другої дружини фельдмаршала князя М.М. Голіцина, яка була фрейліною при дворі Єлизавети Петрівни.
Варто зазначити, що заселення земель Білокуракинського краю наприкінці 17-початку 18 століття проходило при  безпосередній участі Острогозького і Ізюмського полків. А хутори Шарів і Лознянський заселяли ратні люди із Валуйок найпівденнішої фортеці Російської держави. Переселенці брали прізвище Шарі від назви хутору.
Налагодити надійну оборону краю можна було лише при його заселенні. І Російський уряд сприяє цьому, дозволивши переселитися на початку 18 століття 700 українським козакам з сім’ями і домочадцями на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем.
Але поряд з державною колонізацією краю все більшого розмаху набуває самочиння. Люди приходили сюди на тимчасові промисли: займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, і не завжди стосунки українських угодників, так їх тоді називали, і царської сторожової служби були марними.
  Заселення йшло швидко - нова хвиля повстань на Україні і їх поразки змушували козаків і селян шукати тут свого притулку.
  Усередині 18 століття кошовий писар Острозького полку жив у слободі Закотній. Йому належали хутори Писарівна (нині Новопского р-ну) і Писарське (нині Лоно-Олександрівка) хутори Шарів (нині село Шарівка), Лознянський (нині село Лозне).
Приваблива ця місцевість була не лише своєрідною вольницею, а й чарівністю природи, багатством та родючістю землі. Річки Айдар і Біла ще 100 років тому мали ширину 10-15 сажнів. Але вже до першої половини 20 століття Айдар і Біла перетворилися із лісових річок у степові. Значно більше було лісів. До цього часу один з них називається Ведмежим.
У першій половині 18 століття процес заселення нашого краю проходить досить інтенсивно. Цьому сприяла активна колонізація Дикого поля з боку царського уряду за допомогою слобідських козацьких полків, царських вельмож Куракиних, Голіциних, Шереметьєвих, яким були тут подаровані землі для освоєння.
Перші офіційні повідомлення про наш край подаються в 1750 році, а саме: " Князь Куракин, владея обширными степями, старался о заселении их преимущественно по реках Белой и Айдар.Так ими заселены и им принадлежали селения в Старобельськом уезде: Павловка при Белой, Александровка при Лозной, Танюшевка, Березовка, хутора Шарий и  Лознянский при Айдаре. Князь Олександр Борисович Куракин предоставил белокуракинцам право свободных хлебопашцев.”
Сам  процес  освоєння  земель у  Дикому  полі  нашими  пращурами  проходив   досить  цікаво  про  це  повідомляє  відомий  історик  Слобожанщини  Дмитро  Багалій. В  журналі  "Киевская  старина " за  1787рік  було  надруковано унікальний лист  про валуйські черкаські слободи князів Куракиних, а саме: Білокуракине, Олександрівну, Танюшівку, хутори Шарий та Лознянський.
« Пашни хотя имеют отделенные, слобода от слободы, а пашет всяк столько сколько может или заблагоразсудит.»
Великий вчений і дослідник історії Слобожанщини Д.І. Багалій досить активно вивчав ситуацію у куракинських валуйських слободах. Одна з його історичних розвідок була надрукована в 1788 році в журналі "Киевская старина” і присвячувалася ситуації, що склалася в період заселення краю. Він пише: " В панських слободах піддані мали доволі землі. Мешканці слобод не дуже заможно, а хуторяни навпаки дуже багато. Заможніші з них утримували від 15 до 25 волів, до 10 корів, до 10 коней, до 200 овець.” Ціни на хліб були низькими через те, що нікому було в куракинських слободах купувати ні хліба, ні сіна, бо кожен мав своє. Все, що виходило від хліборобства, йшло на їжу та на винниці - на викурювання горілки. Такий завод діяв у Березівці недалеко від хутора Шарівського.
Цікавим є повідомлення про побут. Титулярний радник князя Куракина Биковський Григорій Якович (надгробна плита знаходиться в селі і в наш час) пише князю:” Все избы, по их хаты называемые, имеют вид каменных, потому что сверх деревянных стен обмазывают глиною и выбеливают мелом, коего во всех тамошних местах имеется приогромныя горы, а крыши имеют соломенные».
Не без захоплення і гордості радник повідомляє і таке: "В рассуждении внутренней чистоты хат не можно ни малейшого сравнения сделать с русскими черными крестьнскими избами, ибо они чистоплотны и опрятны во внутреннем своем порядке; стены и потолки внутри белят мелом…»
Цікавиться князь Куракин постійно і моральним духом своїх підлеглих. На те улесливий наглядач відповідає: «О нравах их сказать можно, что имеют весьма добрый, чистосердечны и справедливы; из них искусным общением все  почти сделать можно, что ни заблагороссудится».
Князь Куракин, коли від’їздив у Париж, щоб залишити про себе добру пам’ять, запропонував через керуючого своїми маєтками, що якщо народ погоджується внести за нього борг в державний банк, то лише тоді вони можуть одержати вільну свободу і землю з званням вільних хлібопашців. Але Танюшівка, Шарівка, Олександрівна не увійшли у категорію викупу, тому що вони дісталися рідному брату князя Олексію Борисовичу.
Олексій Борисович Куракин 10 червня 1816 року продав слободу Танюшівка з хутором Шарівка і Лознянський, з лісами і угіддями, з млином на річці Айдар, з усіма будівлями і вівчарним заводом ,а також з 1512 душами селян за 500 тис. карбованців старобільським поміщикам: майору Максиму Павловичу і ротмістру Івану Павловичу Підколзіним.
Старобільські поміщики нещадно знущалися над кріпаками. Панщина лягла непомірним тягарем на їх плечі.
Кріпосне гноблення викликало обурення трудящих мас. В 1820 році пройшли стихійні заворушення селян у Шарівці, хуторі Лознянському, Олександрівці, Олександрополі. Кріпаки нападали на маєтки поміщиків, підпалювали будівлі, скирти з хлібом і кормами.
Варто зазначити, що в контексті історії України й Слобожанщини цікавими є деякі факти, пов’ язані з гайдамацькими військовими підрозділами і їх перебування на території Приайдарщини.
Після боїв з більшовицькими військами, що робили напади з території Радянської Росії, забитих в бою гайдамаків ховали за козацьким звичаєм, насипаючи шапками могили. Такі невеликі пагорби і понині збереглися в ковилових степах на узвищах. Гайдамацькі могили  у нашому краї з’явилися в кінці літа – на початку осені 1918 року , коли запорозький корпус , який на цей час став окремою запорозькою дивізією вів бої з більшовиками та денікінцями на  лінії Української держави й Росії.
У нашому краї, особливо в районах Лозно-Олександрівки, Лозного, Шарівки ще збереглися гайдамацькі могили тих, хто зі зброєю в руках захищав незалежність України, відстоював принципи державотворчого Четвертого Універсалу і міжнародних Брестських угод.

У полум’ї Першої світової війни

У роки Першої світової війни ще більше погіршилося становище селян. Чоловіча частина населення села була мобілізована до армії. Скоротилися посівні площі, зменшилось поголів’я худоби, зросли податки і збори. Селяни повинні були поставляти для армії продовольство, коней, фураж.
У листопаді 1917 року в Шарівці була створена Рада селянських депутатів, головою було обрано місцевого селянина Івана Вінченка.
Під керівництвом Ради були конфісковані землі поміщиків. Навесні 1918 року 2385 десятин землі було розподілено між шарівськими селянами.
В листопаді - грудні 1918 року  в селі " господарювали” білокозаки. Наприкінці 1918 року був утворений революційний комітет, який очолювали
Заїка Олексій Петрович та Погребняк Іван Костянтинович. В лютому 1919 року Олексія Петровича та Івана Костянтиновича викликали на нараду в Лозно-Олександрівку до завідуючого районним земельним загоном Хожилова, сини якого були в банді Зайцева. Члени банди вирішили вбити голову ревкому. На цій нараді бандити напали на ревкомівців.
Погребняку І.К. вдалося втекти , а Заїка О.П., вистреливши п’ять куль в бандитів, шосту - залишив для себе.
Багато лиха жителям Олександрівки, Шарівки завдавали банди Варави і Колесникова, які восени 1920 року прибули із Воронезької губернії.В 1921 році сюди часто навідувалася банда під назвою " Чортова сотня”.Вона наводила жах і паніку на місцеве населення , тероризувала радянських службовців. Бандити називали себе українськими анархістами. Ватажком банди був отаман Волох- Вінник. Бандити грабували продовольчі склади, магазини ,знищували активістів, документацію радянських органів.
Крім місцевих невеликих банд, на територію нинішніх Лозно-Олександрівки та Шарівки навідувалися бандити із сусіднього Валуйського повіту.Особливою жорстокістю відзначалась банда Зайцева. На її совісті сотні життів радянських  партійних активістів Старобільського повіту. Серед жертв і перший комісар колишнього Лозно-Олександрівського району, уроженець села Розсипного Аніканов. Великого горя завдавала банда Марусі, яка робила грабіжницькі набіги із Ровеньок.     
У Північно-Східній частині Луганської області Білокуракинського району на березі мальовничої річки Айдар і в гирлі  річки Лізна розташоване село Шарівка. Село засноване в кінці XVIII століття. З 1923 року по 2 вересня 1930 було підпорядковане Олександрівському району спочатку Старобільського округу Донецької губернії, а потім Луганського  округу Харківської губернії.
З 2 вересня 1930 року по 17 листопада 1933 року Олександрівський район було ліквідовано і Шарівку віднесено до Білолуцького району. З 1933 року село підпорядковувалось Лозно-Олександрівському району Ворошиловградської області, а з 23 вересня 1959 року за рішенням Президії Верховної Ради УРСР Лозно-Олександрівський район було розукрупнено. Частина його передана Троїцькому, а частина – Білолуцькому районам.
У грудні 1961 року Білолуцький район ліквідовано, і с. Шарівка разом з землями передана Білокуракинському району, де знаходиться і зараз. Сільська Рада в селі розпочала свою діяльність з 1930 року.

 Період колективізації

У 1929 році було розпочато суцільну колективізацію. Було проведено загальні сільські збори, на яких вирішено обробляти землі колективно. Почали організовувати СОЗи , їх було три. Не всі селяни бажали втрачати свою власність. Активісти різними методами агітували за вступ до колгоспу: обіцянками, погрозами, насиллям. Перший колгосп називався колгосп імені Леніна, керував ним Зінченко Я.А., другий колгосп - імені Сталіна, керував ним Головко М.С., третій колгосп - імені Молотова, який очолив Бережний В.І..
В1929 році були направлені Погребняк Є.К., Шарий Г.Я., Піднебенний П.Д.,  Зінченко Д.Н. на курси трактористів.
В 1930 році всі три колгоспи об’єдналися в один, який назвали колгоспом імені Сталіна, головою обрали Шарого І.Г.

Страшні роки голодомору

Голод 33-року – одна з найтрагічніших подій в Україні за всю історію нашого народу. Особливо жахливим є те, що голод був штучним, зумисно скоєним. Про це нині свідчить безліч фактів і, передусім, той, що урожайність хліба в 1932 році була непогана ( в середньому 7,2 ц/га проти 8,3 ц/га у 1931 році).
В 1931 році було зібрано багатий урожай , але все здали державі.
В 1932 році по всій Україні почався голод. Очевидці згадують, що голод
1932-33 років був породжений суцільною колективізацією, політикою розкулачення та непідсильними хлібозаготовками. В селі померло приблизно160-170 чоловік. Масового вимирання в селі не було, так як село було на кордоні з Росією , то люди з села Шарівки їздили в російські села , де обмінювали свої речі на продукти харчування.
Для жителів села , як і для всієї України, це роки великої трагедії.
Згадує Піднебенна М.:”До нас надійшла звістка про Сталінський Указ про страшні покарання за зірвані колоски. По полях їздили  наглядачі, які слідкували, щоб ніхто не зрізав колосся. Щасливими були ті, кому вдавалося непомітно побувати на колгоспних ланах. Тяжка праця і недоїдання підірвали моє здоров’я . На роботу ходити я вже не могла. Лежала пухла, лише все воду пила. Невідомо, якби я жила далі, коли б не навідався бригадир. Він дав шматочок хліба, а потім привіз вузлик зернових відходів, наказав все це сховати, щоб ми про його допомогу нікому не говорили ...”
Згадує Червенко Іван Григорович: «Коли в1929 році утворився колгосп, всі жителі нашої вулиці стали колгоспниками .В1930-1931 роках всі люди, які працювали в колгоспі, одержали пшеницю .А в 1932-1933 роках люди хліба не отримали. Розпочався голод. Люди від недоїдання опухали. Тільки на нашій вулиці з 17 дворів померли 27 дорослих , а скільки маленьких діток голод позбавив життя. Бувало, що повністю вимирала вся родина. В  родині Токаря Івана Івановича померли від  голодної смерті дружина, дві доньки і троє синів. Іван Іванович не зміг пережити втрату родини і покінчив життя самогубством.”
Розповідає Зінченко Ганна Артемівна : " Чоловік був бригадиром, дуже жалів людей. Одного разу , доповівши керівництву, що колгоспний бик захворів на сказ, забив худобину і витягнув за село, де повинен був його спалити. Але насправді тварина була здоровою, і він таємно розділив м’ясо між односельцями. На щастя, про це ніхто з керівництва не довідався”.
Згадує Погребняк Ганна Григорівна: " В родині було 11 дітей. Мама ходила до Ровеньок , міняла шиття, бо дуже добре шила, на продукти харчування. Але живих дітей залишилося п’ятеро. А в сусідській сім’ї жінка зарізала свою найменшу дитину, щоб нагодувати старших. Врятувавши сім’ю,  сама вона втратила розум. Смерті вже ніхто не боявся, а навпаки, просили Бога, щоб швидше закінчилися страждання.”
Якою була голодною 1933 року весна , чи прилітали до людських осель ластівки, чи співали травневими ночами солов’ї ? Того ніхто не пам’ятає.
А восени 1933 року приїхала до Шарівки тракторна бригада, яка складалася з 9 чоловік, що навчалися в Лозно – Олександрівській машино-тракторній станції. З великим натхненням та ентузіазмом працювала молодь.
Навесні 1934 року механізатори взяли зобов’язання підвищити продуктивність праці в чотири рази. Кожний зобов’язався зорати за сезон по 800 га землі.
На початку сорокових років минулого століття на території села було два колгоспи, які носили імена колишніх високих радянських керівників Сталіна і Молотова. А в сусідньому Лозному , котре нині входить до складу Шарівської сільради , знаходився колгосп імені Леніна .
За переписом населення 1939 року у Шарівці нараховувалося  800 чоловік населення і вона територіально відносилася  до тодішнього Лозно-Олександрівського району та вважалася у ньому одним з найбільших населених пунктів.

Все для фронту - все для перемоги

22 червня 1941 року фашистська Німеччина без оголошення війни  раптово напала на Радянський Союз. Гітлерівська кліка здійснила жахливий акт віроломства, розірвавши пакт про ненапад. Гітлер кинув на СРСР свої ударні угрупування. На міста, аеродроми, залізничні станції посипалися смертоносні бомби, тисячі гармат відкрили вогонь по прикордонних заставах і частинах Червоної Армії, а танкові і моторизовані з’єднання вдерлися на Радянську територію. Мирну працю радянських людей було перервано. Наш народ вступив у смертельний двобій з найлютішим ворогом людства - німецьким фашизмом.
       Звістка про початок Великої Вітчизняної війни в село ввірвалася раптово. Люди займалися своїми звичними справами. Після короткочасного мітингу в центрі села більшість чоловіків заявила про бажання піти на фронт захищати Вітчизну. Всього за роки Великої Вітчизняної війни громити ворога з села пішло близько 300 чоловіків. У липні 1942 року у Шарівку прийшли німці. За свідченням місцевих жителів , які пережили окупацію, німецька комендатура знаходилася у місцевій школі. Командували у ній троє німців і один поліцай з місцевих жителів. Вони тримали у страхові все село, Розпочалися страшні дні фашистської окупації. Поліцаї разом з гітлерівцями та італійцями грабували місцеве населення. Корів забивали прямо на подвір’ях господарів і відправляли для харчування. Забирали свиней, домашню птицю, взимку - теплий одяг, взуття, виганяли жителів на очищення від снігу залізничної колії і ґрунтового шляху на Сватове. Гітлерівські вояки і поліцаї знущалися над людьми протягом всього періоду окупації. Вони проводили жорстокі каральні заходи проти мирного населення. Будь-яка непокора  закінчувалась арештами, побиттям, штрафами. Майже щодня видавалися накази окупантів. які завершувались  однією і тією ж фразою : « Винуватці будуть покарані на смерть!»  населенню заборонялось залишати своє місце проживання без особливого пропуску і виходити на вулицю при настанні темноти ; приймати на проживання осіб, які не належать до місцевого населення. Насильно відправляли у Німеччину молодих людей. Була серед таких і Шара Параска Михайлівна, якій на той час не виповнилося і 20 років. Вона згадує: " Потрапивши на каторжні роботи , побачили, що являє собою  той рай, в який потрапили близько 30 чоловік. Працювали на каторжних роботах у місцевих багачів - бауерів, у місті Гановері на хімічному заводі.”
Село було звільнене від німецько-фашистських загарбників 22 січня 1943 року воїнами 350 –ї стрілецької дивізії. Воно з радістю зустрічало тих , кого свого часу проводжало на бій з ворогами. Два ордени Слави ІІ і ІІІ ступенів , орден Червоної Зірки, бойові медалі прикрашали груди старшини Цикози Федора Митрофановича. Два бойові поранення одержав на фронті Левченко Федір Федотович, який повернувся у Шарівку з орденом Червоної Зірки, медалями " За відвагу”, "За бойові заслуги”, "За перемогу над фашистською Німеччиною”. Тривалий час він очолював в Шарівці  колгосп, а потім сільську раду.
Старший сержант Зінченко Василь Васильович обороняв від чужинців Кавказ, звільняв Бєлград. За подвиги на фронті відзначений медалями " За відвагу”, "За перемогою над фашистською Німеччиною”. Багато бойових нагород мали рядові Піднебенний Михайло Миколайович, Макаренко Микола Савович, Концур Антон Іванович та багато інших. А скільки односельців загинуло на полях війни? Якщо уважно прочитати 4-й том "Книги Пам’яті”, де вміщені імена загиблих фронтовиків Білокуракинщини , то у ній числиться близько 26 прізвищ Шарий , і тільки один з них уроженець Лозно-Олександрівки, а решта - вихідці з Шарівки.
На честь 45-річчя Перемоги  у Шарівці у 1990 році був споруджений обеліск , що увінчав пам’ять полеглих у боях з ворогом земляків .Кошти на нього зібрали місцеві жителі. Керував роботами луганський скульптор Микола Петля. На семи меморіальних дошках викарбувані 128 прізвищ загиблих у 1941-1945 роках жителів села. Участь у його відкритті брали воїни Луганського військового гарнізону, котрі трикратним залпом з бойової зброї вшанували імена героїв, які вічно будуть відгукуватися у пам’яті нащадків, житимуть  в їхніх серцях.  
 
 Хай на світі живе доброта, мир і злагода землю віта.

Після визволення села від ворогів відновили свою діяльність Лознянська і Петровська  сільські Ради, які потім за рішенням Президії Верховної Ради УРСР 11 серпня 1954 року були укрупнені і приєднані до Шарівської сільської Ради. В цьому
ж році на території села відновили свою діяльність 3 колгоспи: імені Молотова, імені Сталіна та імені Леніна. У селі Шарівка, що було господарським центром колгоспу імені Молотова, налічувалося 98 дворів, тут проживало 110 чоловік працездатних. Закріплено землі згідно з державним актом 1972 гектари, з них 1110 гектарів ріллі. Головою колгоспу з 1943 по 1947 роки був М.Т.Устинко, а до 1949 року – Ф.М.Цикоза.
У Шарівці був ще колгосп імені Сталіна, де налічувалося 102 двори, 150 працездатних.  За ним закріплено 2083 гектари землі, з них 1924-ріллі.
Головою було обрано П. М. Зінченка, який працював з 1943 року, а вже з 1945 до 1950 років - головував П. М. Піднебенний. У селі Лозне був колгосп імені Леніна, в якому налічувалось 84 двори, 125 працездатних, закріплено 1,5 тисяч гектарів землі. Це господарство беззмінно очолював Яків Григорович Лінник.
У 1950 році на базі колгоспів імені Леніна Лознянської сільської Ради, імені Молотова та імені Сталіна Шарівської сільради було організовано колгосп – імені Леніна Шарівської сільської Ради Лозно-Олександрівського району Луганської області. У ньому налічувалось 282 двори, близько 400 чоловік працездатних, закріплено 5510 гектарів землі. Головою цього господарства до 1954 року працював Я.Г.Лінник. У вересні 1959 року Лозно – Олександрійський район було ліквідовано. Частина його території знову була передана в Троїцький район, а друга частина – в Білолуцький.
У грудні 1961 року Білолуцький район ліквідовано, а частина земель, в тому числі і колгоспу імені Леніна, передана в Білокуракинський район. Але оскільки в Білокуракинському районі вже був свій колгосп імені Леніна, то Шарівський було перейменовано на колгосп імені Ілліча. В 1955 році на посаду голови цього господарства було обрано Ф.Ф.Левченка з с.Гладкове , а з лютого 1979 року колгосп очолює Віктор Тимофійович Попугаєв.
Роки йшли за роками, змінювалося правління колгоспу, село жило своїм буденним життям. На економічний і соціальний розвиток мало зверталося уваги. В 1979 році головою колгоспу обрали Віктора Тимофійовича Попугаєва, який працював в колгоспі з 15 років і на даний час був студентом сільськогосподарського інституту. В село прийшов справжній господар землі, який був неординарною особою,  піклувався про життя своїх односельців, а їх налічувалося близько тисячі чоловік  
Настав час перебудови. Колгосп набирав темпи економічного розвитку.
Село змінювалося, розбудовувалося, красивішало. Але не вистачало робочих рук. Щоб молодь залишалася в селі, було розпочато будівництво цілої вулиці, збудовано 30 будинків з усіма комунікаціями, новий клуб, контору. В 1985 році звели нову двоповерхову школу, в 1986 році відчинила свої двері простора їдальня, в 1987 році було відкрито новий ФАП, дитсадок «Сонечко», в 1989 році проведено реконструкції магазинів, закінчили проклади дорогу до Шарівки , розпочалося будівництво асфальтованих доріг і селі. В 1993 році в селі з’явився газ. В колгоспі обробляли 3,5 тисячі орної землі, вирощували зернові та технічні культури. Крім того, будуються тваринницькі приміщення. В1993 році в селі з’являється газ. В колгоспі обробляли 3,5 тисячі орної землі, вирощували зернові та технічні культури.
   Колгосп декілька разів займав перші місця в соцзмаганнях, збирали 40 ц з гектара ранніх зернових.
В колгоспі утримувалося 1,7 тисяч свиней, 1,9 тисяч овець, 2000 корів.
Колгосп отримував прибутки, за рахунок яких розвивалася соціальна сфера на селі. Заробітна платня підвищувалася, багато людей розпочали будівництво власних будинків.
    З 1954 року головним агрономом  колгоспу працював Пономаренко Микола Васильович, який був направлений в село після закінчення Луганського сільськогосподарського інституту. Микола Васильович був першим спеціалістом на селі що мав вищу освіту. Ця людина стала для всіх односельчан прикладом, еталоном працелюбства, порядності, бездоганної чесності, принциповості і відданості улюбленій справі, якій присвятив все своє трудове життя. Микола Васильович був відданий рідній землі, рідному полю, 37 років з раннього ранку до пізнього вечора був у полі, серед трактористів, землеробів, де потрібна була його порада.
З перших днів молодий агроном о 4 годині ранку виходив в поле і обов'язково обходив усі поля (транспорту тоді для агронома не виділяли). До кожного тракториста підійде, пояснить, як дотримуватись агротехнічних прийомів, а до нерядових був вимогливий. Любили, поважали і навіть побоювалися механізатори Миколу Васильовича, бо схибити чи обдурити його не можна було: всі огріхи помітить.
З самого початку роботи агроном Микола Васильович став створювати свій посівний фонд: пшениці, ячменю, соняшника, проса, вівса, гречки, а, особливо, насіння кормових трав, чого в інших колгоспах району цього ще не було. Дякуючи застосуванню Миколою Васильовичем новітніх технологій в сільському господарстві, в колгоспі були хороші урожаї зернових (до 50 ц. з га.), створена хороша кормова база для розвитку тваринництва, була найвища врожайність цукрових буряків. По врожайності зернових колгосп займав перше місце в районі, а інколи і по області.
Миколу Васильовича як прекрасного спеціаліста запрошують на керівну посаду в районне управління сільського господарства. Але хіба міг він покинути поле, в яке вклав своє серце і душу.
Йому пропонують очолити господарство, стати головою правління колгоспу. Відмовився, він не кабінетний працівник. Навіть коли підміняючи голову колгоспу, він не заходив до його кабінету, а якщо й заходив, ніколи не сідав на крісло голови колгоспу.
Батьківщина високо оцінила його працю, нелегку й почесну. Він має нагороди
Зараз Микола Васильович на заслуженому відпочинку, але завжди цікавиться справами села. А молоді спеціалісти часто звертаються до нього за порадою.
Микола Васильович веде спостереження за погодними умовами ось уже на протязі 16 років. Тому і односельці часто зверталися до нього за порадою.
Не відставали від землеробів і тваринники.    
Село у всі часи славилося своїми жителями. Тут завжди жили і живуть працелюбні люди. За роки радянської влади близько сотні чоловік за свій труд були удостоєні високих урядових нагород. Багато працівників села нагороджено орденами і медалями. Серед них механізатор Можний Іван Захарович, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору, механізатор Шарий Микола Олексійович, теж удостоєний за свою сумлінну працю орденом Трудового Червоного Прапора, Віктор Тимофійович Попугаєв та Микола Митрофанович Зінченко, головний агроном колгоспу Пономаренко Микола Васильович  та передова свинарка Шара Параска Михайлівна нагороджені орденами Трудового Червоного Прапору. Петро Олексійович Заволодько, головний інженер, згодом бригадир першої бригади і Бережний Володимир Сергійович нагороджені орденами Леніна. Заволодько Іван Васильович , головний інженер, Похила Микола Іванович, бригадир тракторної бригади та багато інших нагороджені медалями за трудові досягнення. Весь час першість вели Людмила Миколаївна Заволодько та Ковальова Ольга Олександрівна, які надоювали по 4,5 тисяч молока від кожної корови.
Уряд високо оцінив їх трудові здобутки, нагородивши орденами Трудового Червоного Прапора. Не відставала від них і Ганна Григорівна Воробйова ,яка з 1976 року теж подолала тритисячний рубіж по надоях молока на корову, і відтоді її прізвище завжди з’являлося в числі чотири тисячниць.
 Неодноразово колгоспники села були учасниками виставок ВДНГ в Києві.


Формування культурного, просвітницького та релігійного середовища

Будучи безпорадними перед силами природи, хворобами, селяни всю надію покладали на Бога, а тому в нашому краї так інтенсивно велося будівництво церкв . Церква мала велике значення в житті людей,особливо в її моральній культурі .У селі Шарівка церква була збудована приблизно в 1870 році на кошти мирян. Велику матеріальну допомогу надав стацький радник Биковський Григорій Якович. Першим священнослужителем був Михайло Логвінов.Він прослужив майже 25 років  У 1919 році церкву було закрито, а через рік зруйновано.Церковні цінності відійшли до держави, а священника було відправлено на висілки.
Через хвороби, війни ,погані умови життя, часті епідемії населення в нашому краї зростало повільно. На 1920 рік в селі Шарівка  налічувалося 984 ч.
При церкві існувала церковно-приходська школа .
На початку 30-х років в Шарівці з’явилася земська школа , в якій було чотири класи, через деякий час їх стало сім. Приміщення школи було невеликим, дітей було багато, тому навчалися в дві зміни. Писали чорнилами із бузини на листочках кукурудзи перами. Директором школи з 1931 по 1932 рік  був Платонов Іван Степанович, який викладав математику та фізику.Його жінка Ксенія Радионівна викладала мови та літератури, Перепилятник Олексій Савелійович викладав фізичну культуру .В 1933 році директором став Грінькевич Гнат Іванович. Перед самою війною в село приїхали нові сім’ї вчителів Котеленець та Македонських. Директором школи став Котеленець Михайло Іванович, вчитель географії, а його дружина Котеленець Алла Олексіївна  навчала учнів початкових класів. Галина Сергіївна і Іван Степанович викладали українську мову.Під час війни школу захопили німці - навчання припинилося. Після війни директором став Македонський Володимир Степанович, вчитель німецької мови, який приїхав до родини Македонських і залишився в селі. В цьому складі учительський колектив працював до 1953 року. В 1953 році директором став Йотка Василь Степанович. З 1958 року школу очолює Косенко Микола Петрович, який передав  школу в 1974   році Пилипенко Аллі Олексіївні, яка формує колектив з учителів, що мали вищу та спеціальну середню  освіту. Під її керівництвом учні школи приймали участь у районних оглядах художньої самодіяльності, спортивних змаганнях, військово - спортивній грі "Зірниця” і займали призові місця. У 1985 році Аллу Олексіївну переводять до Білокуракинської середньої школи № 1. В село присилають молодого освіченого спеціаліста Заволодько Н.М., яка стала директором школи. Але за сімейним станом жінка не змогла працювати. Директором школи було призначено Головка Володимира Дмитровича, вчителя географії. Людина ініціативна, творча, яка не байдужа була до життя селян і подальшої долі дітей ,він неодноразово ставить питання про реорганізацію школи в одинадцятирічку. В 1990 році в селі відкрили середню школу в якій навчалося 126 учнів.