За матеріалами роботи "Нарис-опис села Мілуватка"
учнів Мілуватської ЗОШ

с.Мілуватка


Вулиця села Мілуватка
Село Мілуватка було засноване переселенцями з Дону та Центральної України на рубежі XVII-XVIII ст.. Перша документальна згадка про нього відноситься до 1704 року: „На реке Красной у Мелового брода построено село Красное, в нем жителей Изюмского полку казаков 241 двор, да на той же реке Красной, близ того села, построена мельница Изюмского полку Гороховатского сотника Данилы Быстрицкого. По местному приданию, основателями Меловатки были казаки  Полтавского полка Андрей Катрухин и Иван Бугаев, пришедшие сюда со многими их селянами в числе 150 душ мужчин. Ими же построен молитвенный дом в честь Усекновения главы Иоанна Предтечи”.
З 1704 року за урядовою грамотою землі по річках Бахмут, Красна і Жеребець (в тому числі і Мілуватка) закріплювалися за слобідським Ізюмським полком. Поселенці одержували привілеї без чиншу володіти землями, не платити чиншу за Урядовою ремлини, шинки, кузні, лавки, риболовлі та деякі інші промисли.
В документах часів селянського повстання 1708-1709 рр. згадується, що Кіндрат Булавін відвідав козацькі містечка Краснянку, Кабанній та Меловий брід і Сватову Лучку. Є всі підстави вважати, що згаданий Меловий брід – це одне з перших поселень на території сучасної Мілуватки. Можливо, що існувала і інша назва – село Красне. Не лишається сумнівів і щодо правопису назви села  Мілуватка, яке походить від російського „мел”. Оскільки серед перших поселенців, вочевидь, були і росіяни – донські козаки.
З 1700 року Слобідська Україна була прилучена до Азовської губернії. А з 1765 р. в результаті катериненських реформ Слобідські полки були взагалі скасовані, а на їх місці мали бути утворені 5 гусарських полків. Слобожани втрачали більшість своїх привілеїв. Козаки намагалися боротися за повернення свого колишнього статусу. В 1723 р. військові обивателі (колишні козаки) зверталися до Катерини ІІ з проханням про відродження козаччини. Серед них були і жителі слобід Кабаннє, Сватова Лучка, Мілуватка.
Попри погіршення соціального статусу та економічних умов слобода Мілуватка зростала. За переписом 1732 р. в Мілуватці проживало 470 черкасів (так називали українців). В 1790 році за церковними відомостями прихожан в селі було 1738 чоловіків і 1713 жінок, в 1810 році проживало 3034 жителів, у 1830 – 3857 чол. В 1799 році було збудовано новий будинок церкви з п’ятьма куполами на кам’яному фундаменті. 
Урядовою реформою 1810 року була впроваджена особлива організація війська – військові поселення.
З 1825 р. Мілуватка стала таким поселенням Астраханського, а згодом Глухівського полку. За переписом 1830 року в Мілуватці нараховувалось 505 будинків, 122 душі господарів, 224 помічники, 1568 людей різного звання, 1829 жінок, тобто близько чотирьох тисяч чоловік дорослого населення.
Збереглися документальні свідчення про акт непокори властям військових поселенців слободи Мілуватка. 31 березня 1835 року військові поселенці прийшли до ескадронного командира ротмістра Васютіна і заявили про свою відмову засівати громадське поле. За наказом командування в Мілуватку був посланий старший ад’ютант Шаровкін із завданням розвідати діяння військових поселян, виявити головних підбурювачів, взяти їх під варту і перевезти  в слободу Новокатеринослав (Сватове). 
Завдання було виконане. Опівночі привели трьох бунтівників, після допиту були виявлені й інші призвідники. На другий день генерал-майор Пілар виїхав у слободу Мілуватка, де здійснив розправу. Призвідників непокори в присутності всіх військових поселян  було покарано 800 ударами різок.
Після скасування у 1857 р. Інституту військових поселень Мілуватка стала казенною слободою і була включена до Кабанської волості Куп’янського повіту Харківської губернії.
Населення на 1864 рік становило 425 дворів з числом мешканців: чоловіків– 1430 душ, жінок – 1449, у селі працювала школа, де навчалося 14 учнів та 2 учениці. Регулярно відбувалися ярмарки: у квітні, на свято Пасхи – „скотська” ярмарка, 24 червня – Іоанно-Предтеченська, у грудні – Миколаївська. Торгівельний оборот був досить значним. Так, у 1870 році на пасхальній ярмарці привіз був оцінений у 70 тис. руб., реалізація – 60 тис. руб.
На 1883 рік в селі оброблялося 5418 десятин землі, був хлібний магазин, три лавки, три „питейних доми”. Сім’ї Гнилицького С.П. належала маслобойня, де працював один робітник, та мукомельня, яка щороку переробляла зерна на 5 тис. карбованців. На мукомельні був паровий котел, обслуговували її три робітники, працювала вона 60 днів на рік.
Головний вид традиційної господарської діяльності мілуватчан – землеробство, провідною галуззю землеробства було хліборобство. Орали землю волами, кіньми, запряженими у плуг, сіяли вручну – наволоком, тобто по стерні на неораному полі, а потім приорювали або загрібали дерев’яними боронами. 
Зв’язаний у снопи хліб звозили волами додому. Молотив селянин у себе в дворі ціпом або котком, заможні слобожани – молотарками. Мололи зерно вітряними млинами, ручними жорнами.
На річці Красній під горою крейдяною був водяний млин Островерхова Івана, а під горою Козлячою – Топчия Івана; два вітряні млини знаходилися на Галанівці (нині вул. Жовтнева) – Жуваки і Галана, а на Залиманському вигоні (нині вул. Шкільна) – три вітряні млини – Будянського, Бугайова, Кривоноса.
Через поганий обробіток землі поля були засмічені бур’янами; часті посухи губили всі посіви, а запасів хліба у бідняків не було. І тоді дорослі чоловіки ішли на заробітки за сотні кілометрів на Дон, Кубань і в інші місця, а вдома жінки і діти всі такі зими дуже бідували, домішуючи в борошно жолуді, полову тощо.
Землеробські знаряддя мілуватчан за призначенням і циклами сільськогосподарських робіт можна поділити на три групи: для обробітку ґрунту, збирання врожаю, обмолоту та переробки зерна
Для обробітку ґрунту використовувалися соха, плуг, борона (плетена і рамна), лопата, тяпка, граблі та вила.
Збирали врожай жатками – багаті, серпами та косами – бідні.
Крім хліборобства, мілуватчани обробляли шкіру, шили з неї необхідні речі (взуття, одяг). Займалися також ткацтвом. Практично кожна жінка вміла прясти, ткати.
Теслярували, столярували, займалися стельмаством, бондарством, ложкарством. Славився як тесля Гайдидей Іван Петрович, виробами з лози – Огрюм Тимофій Михайлович.
Отже, жителі Мілуватки майже весь одяг, взуття, предмети побуту, частково інвентар виготовляли самі, фабрично-заводські товари купували частково.
Подвір’я селянина включало хату, хлів, клуню, колодязь. Як правило, житло й інші господарські будівлі були невеличких розмірів, вкриті соломою, очеретом. Двір огороджувався тином, який плівся з лози, хмизу. 
На подвір’ї заможних слобожан була хата, вкрита черепицею, жерстю, добротний і великий сарай, загороди для худоби, сажки, велика клуня. Огороджувалися такі подвір’я дерев’яним парканом.
Отже, це були подвір’я відкритого типу з незалежним розміщенням житла, вільної забудови.
У бідняка була хата з хмизу, глини, саману, вкривалась очеретом, соломою. Всередині і ззовні обмазувалась глиною, білилась крейдою. Підлога – земляна, мазалась глиною і кізяками, на стелі – дерев’яні сволочки; вмазувалась стеля глиною. Кругом хати була призьба із глини або хмизу, інколи дощок. Типові розміри таких хат 6 х 9 м, висота 2 м.
Господарські будівлі бідняка складались з хліва, клуні. Нерідко хлів розміщувався під одним дахом з хатою і вкривався соломою чи очеретом. Клуня будувалася окремо.
Центром духовності у мілуватчан була церква, названа на честь Іоанна Предтечі.
У селі було двокласне училище (будинок Красної школи).
Природа і рельєф нашого села відобразилась у назвах вулиць: Садова, Степова; ліси: Яруватий, Байрик. Є назви, які пов’язані з корисними копалинами: Мале глиняне, Велике глиняне (ліси), вул. Підгірна (її стара назва Закрейдянка). Є назви пов’язані з розміщенням відносно різних природних об’єктів: Підгірна, Набережна, Зарічанка (стара назва вулиць).
Дослідники вважають, що прізвища стали обов’язковими у другій половині XVIII ст.. Після ліквідації слобідських козацьких полків слобожани були приписані до регулярних армійських частин. Складаючи списки, писарі записували прізвище, найчастіше це була вулична кличка. Якщо ж її не було, писарі творили прізвище за іменем батька, назвою місця проживання або за назвою постійного заняття. Крім українських прізвищ, на Слобожанщині зустрічається багато запозичених. Подібну строкатість легко пояснити, беручи до уваги історію заселення краю. Для наочності, поширені прізвища села Мілуватка систематизовано за їхнім походженням та етнічною належністю. Навіть поверховий аналіз дає уявлення про етнічний склад населення. Переважна більшість (до 80%) становлять українські прізвища. Друга за кількістю груп – російські прізвища. Нечисленні білоруські. Прізвища тюркського, німецького та іншого походження стрічаються рідко.
Цікаві відомості про заселення краю дають прізвища, що походять від назв населених пунктів. Їхній аналіз дає підстави припустити, що основний потік населення на наші землі ішов з Гетьманщини. Причому найбільша кількість прізвищ цієї групи походить з Полтавщини. До них можна приєднати прізвища Колонтай (селище Колонтаїв Полтавської обл.), Золочевський та Коломацький (м. Золочів та селище Коломак, розташовані на межі Харківської та Полтавської областей). Можна припустити, що ці прізвища носили засновники села, які за переказами належали до Полтавського полку.
У період здійснення столипінської аграрної реформи переселилися на відруб та заснували свої хутори родини Гнилицького Л.С., Гнилицького В.С., Силки, М’ялів. Проте сільська община зберігалася. В 1912 році старостою було обрано заможного селянина Головченка, після нього – Бойченка Стефана. Мілуватка в цей час була великим і багатим селом. Населення його стрімко зростало. За переписом 1883 року  воно становило 3,2 тис. чол., а в 1915 – вже 5495 чол. В 1894 році почалося будівництво залізничної гілки Куп’янськ-Лисичанськ, що проходить через село.
З 1910 по1913 роки до святкування 300-річчя династії Романових в селі велося широкомасштабне будівництво. Була розібрана п’ятикупольна дерев’яна церква, а на її місці збудували нову цегляну будівлю храму Іоанна Предтечі. Одночасно було вимуруване з тієї ж цегли за типовим проектом приміщення двокласного училища (так звана Красна школа). Тоді ж з дубових плах розібраного старого храму  було збудовано ще два шкільних приміщення в різних кутках села.
В 1911 році з ініціативи Харківського губернського земства поблизу Мілуватки було засновано Сватівську сільськогосподарську станцію. В 1916 р. її угіддя було розширено. Завідуючим станції було призначено Миколу Михайловича Добровольського, а пізніше завідуючим став Дмитро Іванович Гундобін.
На території дослідницької станції було збудоване водосховище, водогін, казарми для робітників, конюшню, інвентарний сарай, кузню, столярню, стодолу, льодяник, квартири для службовців, контору, лабораторію. Працівники станції досліджували вплив добрив на різновиди злакових культур, випробували сорти кукурудзи, вівса, пшениці, визначали урожайність картоплі в умовах польової культури і т.п. Для мілуватців станція стала школою культури сільськогосподарського виробництва. Карайкоза Марія Іванівна, що свого часу працювала на станції, згадувала, що агрономи завжди пояснювали їм, робітницям, доцільність агротехнічних заходів, навчали, як краще доглядати посіви соняшнику, кукурудзи та інших культур.
1917 рік зруйнував усталений склад життя. 12 грудня 1917 року у Харкові була оголошена радянська влада. Проте у Мілуватці ще принаймні чотири роки жодної постійної влади не було. Через село прокотилися німецькі окупаційні війська, старожили пам’ятають гайдамаків і махновців (за спогадами, в будівлі Красної школи махновці давали для селян виставу свого аматорського театру). Поблизу здлізничної станції Хрипкове відбулися бої частин Першої кінної армії з арміями Шкуро та Мамонтова. Селяни волею-неволею мусили воювати. Добровільно чи за мобілізаціями потрапляли вони до ворогуючих армій. В лавах Червоної армії воювали Лебідь Г В. (служив у 4-й армії під командуванням М.В. Фрунзе, брав участь у обороні Каховського плацдарму та розгрому Врангеля), Чуйков С.О. (воював на радянсько-польському фронті, брав участь у більшовицьких операціях проти армій Петлюри і Махна), Любар Н.І. (служив під командуванням К. Ворошилова у лавах 1-ї кінної армії), Левенець М.З. (брав участь у розгромі Врангеля), Фень В.П., Кононенко Л.М. та інші. Ми не маємо відомостей про службу наших земляків у ворожих більшовикам арміях, що цілком зрозуміло: ці люди були або репресовані, або мусили старанно приховувати минуле. Проте відомо, що в селі діяло кілька збройних селянських формувань. Деякі з них мали антибільшовицьке спрямування, інші – відверто грабіжницькі. 29 березня 1921 року було здійснено бандитський наліт на Сватівську сільськогосподарську станцію. Бандити зарубали завідуючого станції Гундобіна Д.І., його помічника та щойно призначеного головного бухгалтера Заводського О.І.
В 1921 році встановилася радянська влада. Мілуватка була включена до Кабанської волості Куп’янського повіту Харківської губернії. Було створено сільраду та комнезами. Першим головою комнезаму став шахтар Йосип Рубан. Під його керівництвом створювалася сільськогосподарська артіль. В тому ж 1921 році Й. Рубан трагічно загинув – був зарубаний бандитами у власній хаті на очах у родини. В 1976 році в центрі села поставлений пам’ятник Й. Рубану роботи В. Концевого. Новим головою комнезаму став Михайло Вишневецький. Опір владі з боку заможного селянства тривав. Було вбито міліціонера Василя Сметану.
В 1921 році селяни пережили голод. В селі пам’ятають, як біля сільради був самосудом страчений селянин Маяцький, звинувачений в крадіжці вівці Стефана Бойченка.
В роки непу в селі діяли приватні підприємства – кілька млинів, олійниця, було багато міцних, заможних селянських господарств. В господарствах Жуваків, Яценка, Давиденків були навіть власні трактори.
Тоді ж з’явилися і кооперативні об’єднання. В 1922 році було переобладнано громадський будинок у хату-читальню. Тоді ж виник комсомольський осередок. В 1925 році методом громадської будови було зведено клуб, де працювала бібліотека і драмгурток. У 1930-1932 рр. відбувалось будівництво школи-семирічки, директором якої став Василь Іванович Розовський.
Поворот до суцільної колективізації був для мілуватчан тяжким і болісним. Зараз важко встановити число розкуркулених та репресованих. Очевидці називають десятки прізвищ. Це родини Жуваків, Давиденків, Гнилицьких, Лебедів, Топчиїв. Перелічити всіх неможливо. Спочатку розкуркулених виганяли з хат і вивозили в яр за село, на Шиловське озеро. Пізніше відправляли на заслання на північ.
В ході суцільної колективізації в Мілуватці було створено 5 колгоспів: „Червона нива”, „Наш прогрес”, „Червона Україна”, імені Рубана, імені Якіра. В 1937 році, після осудження Якіра, колгосп було перейменовано на честь 20-річчя Жовтня.
Урожайність на колгоспних ланах була вкрай низька через брак техніки та добрив та становила 6-8 ц з га. Зібраний хліб був повністю вивезений за рахунок хлібозаготівель, що і спричинило страшний голод 1933 р. Досі пам’ятають люди Дарину Хухрянську (Сливиху), що, збожеволівши з голоду, з’їла свою дитину і померла сама, Марію Білоус, що забила до смерті дитину за з’їдений корж. Вимирали цілі родини. Ховали померлих на двох кладовищах у братських могилах. На вшанування пам’яті трагічно загиблих односельчан на цвинтарі в 1994 році було встановлено хрест.
В 1937 році органи НКВС „розкрили” в Мілуватці шпигунсько-диверсійну організацію. Було заарештовано 14 чоловік, серед них голова сільради, колгоспники. Їм інкримінувалася підготовка антирадянського заколоту та шпигунство на користь Німеччини. Головою організації було названо священика Павленка Тимофія Семеновича (був засуджений до 10-річного ув’язнення, після відбуття покарання повернувся до села, служив у храмі Іоанна Предтечі, помер у 1970 році). Всі „учасники організації” були засуджені до різних строків ув’язнення. Храм Іоанна Предтечі до 1943 року використовувався як склад. Після визволення села від фашистських загарбників його робота була поновлена.
Але не можна змальовувати історію 30-х років лише чорними фарбами. Звиклі до сільської праці люди в колгоспах працювали сумлінно і творчо. В 1937-1938 рр. почали насаджувати лісосмуги. В цей же час засаджувалися сади в Мілуватці. Місцевий селекціонер-аматор Бойченко Василь Тихонович, ставши садоводом колгоспу ім. Якіра, протягом кількох років створив сортовий плодовий сад і розплідник при ньому. В 1938 році Василь Тихонович був направлений до Москви на Всесоюзну сільськогосподарську виставку з досвідом приживлювання саджанців і був нагороджений  грамотою та знаком учасника виставки, а в колгоспі одержав премію – велосипед.
В роки Великої Вітчизняної війни 1272 жителі нашого села воювали на різних фронтах війни, 613 односельців полягло в боях, з них 563 рядових, 38 сержантів, 12 офіцерів.
У червні 1942 року радянські частини покинули село. Разом з відступаючими військами рушили на схід колгоспники, супроводжуючи худобу та колгоспне майно. Дійти встигли до Білолуцька – тут наздогнав їх фронт. Довелося повернутися додому. 9 липня 1942 року Мілуватка була окупована німецькими військами. В селі було утворено жандармсько-поліційну управу, яка складалася з місцевих жителів. Біля управи на постах для покарання селян вкопали дві шибениці. Поліційна управа збирала продовольство і речі для окупаційної армії, контролювала збір і вивезення зерна і худоби. Займалася відправленням жінок і підлітків на примусові роботи до Німеччини. Побувало в Рейху близько 200 мілуватців.
1 лютого 1943 року Мілуватка була визволена І батальйоном 172 полку 57 гвардійської стрілкової дивізії під командуванням капітана Русанова В.І. Другим батальйоном цього ж полку, що визволяв м. Сватове, командував уродженець с. Мілуватка капітан Шепель Олексій Кузьмич. Визволителі наступали з півночі, від с. Петровське. Дорогу до Мілуватки добровільно зголосився показати 17-літній петрівчанин Крохмаль Микола Полікарпович. Біля села розвідники потрапили у засідку, в бою Крохмаль М.П. загинув. Всього в боях за визволення села загинуло 11 бійців. Поховані вони в братській могилі в центрі села.
Взимку 1943 року в нашій школі розмістився прифронтовий госпіталь №751, його начальником був Теймуров Георгій Іванович. Молодший медперсонал набирався з місцевих жителів. Близько 1,5 тисячі поранених було розміщено по хатах. Тим, хто помер від ран у госпіталі, в 1975 році на братській могилі встановлено пам’ятник – „Скорботна медсестра” роботи В.Концевого.
За участь у бойових діях багато мілуватчан одержали бойові нагороди. Золотої Зірки Героя Радянського Союзу був удостоєний Білоіваненко Михайло Іванович, під час війни сержант-зв’язківець, учасник Сталінградської битви, битви на Курській дузі. За встановлення зв’язку через річку під час форсування Дніпра Білоіваненку М.І. було присвоєно найвищу бойову нагороду. Після війни Михайло Іванович звільнився в запас у званні полковника. В 1997 році у центрі села встановлено погруддя Білоіваненку М.І. (скульптор Редькін А.А.).
Військовий лікар Вишневецька Євгенія Михайлівна всю війну пройшла з сортувальним евакогоспіталем №1103, демобілізувалася в 1945 році в званні капітана медслужби. Була нагороджена орденом Червоної Зірки. Після війни – кандидат наук, заступник директора Харківського науково-дослідницького інституту радіології.
Всього 789 наших земляків нагороджені бойовими нагородами за участь у Великій Вітчизняній війні.
Після визволення села в 1943 році були відновлені радянські органи влади. Головою сільради став Вишневецький Григорій. Тоді ж поновлено роботу колгоспів „Червона нива” (головував Стожко Т., після війни Коваленко К.К.), „Наш прогрес” (Гнилицький М.С.), „Червона Україна” (Кушнарьов Т.Т.), ім. Рубана (Маслак А.М., з 1945 – Ляскевич М.І.), ім. 20-ліття Жовтня (Гончар І.І., після війни – Дубограй І.Н.).
В умовах повоєнної розрухи колгоспи добивались значних результатів. В 1946 році голова колгоспу „Наш прогрес” Гнилицький М.С. та колгоспник Ляскевич М.А. були представлені до орденів Трудового Червоного Прапора за одержання урожаю озимої пшениці по 29 ц з 1 га. Колгоспи перетворилися на багатогалузеві господарства. За звітами колгоспу „Червона нива” (1954 р.) господарство вирощувало зернові культури, бобові, соняшник, цукровий буряк, льон, овочеві культури, садово-ягідні, баштанні, насіння овочевих культур; в галузі тваринництва - велику рогату худобу, овець, курей, качок, мало пасіку з 80 сімей. 
В 1958 р. колгоспи було укрупнено: на базі п’яти було створено один – „Прогрес”. Головою було обрано Гнилицького Михайла Стефановича. В цьому ж році колгоспники одержали урядові нагороди за високу урожайність озимої пшениці. Гнилицький М.С. був представлений до ордена  „Знак пошани”, Ляскевич Н.А. – до ордена Трудового Червоного прапора, Клима Д.Т. – до ордена Леніна. Паляничко К.П. та Бойченко Н.М. були нагороджені медалями „За доблестный труд”. В 1963 році передовик виробництва Гончарова Катерина Іванівна була обрана депутатом Верховної Ради УРСР. Село поступово відбудовувалося. 1957 рік став знаменним для Мілуватки – стала до дії електростанція. Село, нарешті, стало електрифіковано. Щоправда, працювала електростанція недовго: в 1960 році село під’єднано до енергосистеми „Донбасенерго”. В 1966 році було збудовано літній сценічний майданчик на 60 місць.
В 1961 році Мілуватка була включена до Сватівського району.

Сільська амбулаторія
В 60-70-ті роки життя в селі налагоджується. Основним виробничим об’єктом залишався колгосп „Прогрес”. На 1970 р. колгосп мав 10037 га сільськогосподарських угідь, 4453 голів ВРХ, 1737 свиней, 3000 голів овець, 4400 штук птиці, протягом року вироблялося 3900 т молока, 13000 т зерна. В господарстві працювало 1960 чоловік.
Після виходу на пенсію Гнилицького М.С. у 1970 році головою колгоспу став Доценко Микола Олександрович, а в 1976 – Павленко Володимир Михайлович.
В цей час багато було зроблено для соціальної сфери. В 1970 році був відкритий новий будинок культури, збудовано магазини в центрі села, амбулаторія. В 1983 році було закінчено будівництво нової школи, спорткомплексу, став до дії будинок побуту.
На 70-80-ті роки припав пік творчості нашого земляка – кінорежисера Київської кіностудії ім. О. Довженка Миколи Павловича Мащенка. Народився Микола Павлович в 1928 році в родині колгоспників, навчався в Харківському театральному інституті. Лауреат премії ім. М. Островського, Ленінського комсомолу, державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка, автор фільмів „Новели красного дому”, „Хочу вірити”, „Всюди небо”, „Дитина”, „Комісари”, „Іду до тебе”, „Як гартувалась сталь”, „Шлях до Софії”, „Осіння дорога до мами”, „Овід”, „Напередодні”, „Богдан Хмельницький”. В 1983 році була видана книга новел М.П. Мащенка „Зоря для матері”, а в 1997 році книга поезій „Рими”. Нині Микола Мащенко проживає в Києві, Народний артист України, академік Академії мистецтв.
З початком невдалих реформ другої половини 80-х – 90-х рр. колгоспне виробництво занепало, внаслідок чого різко впав рівень життя селян. В 1996 році головою колгоспу був обраний Султан Михайло Петрович. Господарство бореться за виживання. Протягом короткого строку було створено підприємства комплексної переробки сільськогосподарської сировини: ковбасний, макаронний, мукомельний цехи, пекарню, олійницю, закінчується будівництво молокозаводу. Проте через непомірний податковий тягар та дорожнечу енергоносіїв переробні підприємства часто простоюють. З тих же причин колгосп мусив перейти до натуральних форм оплати праці.
В 1994 році колгосп був реформований в КСП, в 1997 р. в АФГК, пройшло паювання земельних наділів.
На сьогодні найбільшими селянськими господарствами є „Райдуга” (керівник Жувака О.І.), „Хортиця” (керівник Ляскевич В.М.), „Мілуватська” (керівник Куницький В.Г.). При господарстві „Райдуга” функціонує хлібопекарня.
В 1996 році центр села прикрасив фонтан „Водограй”. В 1998 р. збудовано підвісний міст через р. Красну.
В селі працює загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів в якій на сьогодні навчається 236 учнів, дитячий садок „Ластівка”, який відвідує 36 дітей, амбулаторія і аптека, будинок культури, поштове відділення зв’язку.
В 2004 році село Мілуватка відзначило своє 300-річчя, з нагоди якого пройшло велике свято.




Просмотреть увеличенную карту