За матеріалами роботи «Історія Валентинівки,
мікрорайону міста Ровеньки» учнів 7-Б класу СШ № 3 I-III ст.
м. Ровеньки, членів гуртка «Краєзнавець».
Керівники: Кравченко А.М., Третьякова Т.І.

Мікрорайон Валентинівка, м. Ровеньки
Издревле, от отца до сына
Переходя из года в год,
Здесь, в Ровеньках, в краю былинном,
Сама история живет.

                                    Мальцева Р.Т.

Початок XVIII століття. Перші поселенці в нашій місцевості з’явилися саме в цей період. Оселилися вони на березі річки Ровеньок, притоці річки Нагольної. Вперше в архівних документах Осиновий  Ровеньок згадується в грамоті Петра I на Дон від 14 травня 1705 року. Автор "Історії Донбасу” Володимир Подов пише: ”...случаи необоснованного переноса даты основания одного населенного пункта на другой в Донбассе не редки. Так произошло и с г. Ровеньки Луганской области, который заимствовал дату возникновения подобного населенного пункта, расположенного на р. Айдар (Осиновый Ровенек ) и живет, как говорят, по чужому паспорту. Хотя основан он на 80 лет позже”. Є і таке припущення, що після придушення каральним загоном Юрія Долгорукова Булавінського повстання, люди, яким вдалося втекти  від кари з Осинового Ровенька, що на Айдарі, в 1709 році поселилися біля річки,  яку і назвали  на згадку про старе поселення - Ровеньок .Інших джерел, які б свідчили про іншу дату заснування Слободи, не знайденно. Маючи такі різні припущення, ми не можемо назвати точну дату заснування нашого міста. Перший офіційний спогад про Слободу Ровенецьку знайдено в ”Сборнике Областного войска Донского статистического комитета” під ред. Суліна; 1907 року. Він пише, що ”Слобода Орлово-Ровенецкая, она же  Екатериновка, находится на вершине балки Ровенек, по обе её стороны, на скатах балки. Первоночальное заселение пришлыми малороссиянами было положено генерал-майором Василием Петровичем Орловым в 1793 году. Первоначально она называлась Екатериновкой по имени супруги его Екатерины Дмитриевны”.
Жителі слободи займалися сільським господарством. Відкриття Ровенецьких шахт належить до 70-х років ХІХ століття. Цьому сприяли природні багатства нашого краю, дешева робоча сила та й залізниця,  яка з грудня 1878 року вже діяла. Кам´яновугільна залізна дорога починалася поблизу селища Должико – Орловського і проходила через Колпаково, Юськино, Ровеньки, Должанку, Провалля, Ковальово і Звєрєво. Тож іноземні капіталісти з метою збагачення брали в оренду ровенецькі землі або ж викуповували їх під розробку шахт. Ми можемо назвати декілька імен шахтовласників: поміщик Номікосов, княгиня Юсупова, Андрій Лобов і серед них Валентинов. Пізніше з’явились товариства: Товариство ”Грушевського”, Товариство ”Боківських антрацитівських рудників”, Товариство ”Любимівський антрацит”.
В кінці ХІХ століття Валентиновим в балці Ровеньки були збудовані дрібні шахти № № 17,18 і 20. Роботи в цих шахтах проводилися лише вище рівня підґрунтових вод. Водовідливних засобів не було, шахти заповнювалися водою, бо по балці було багато джерел . Шахтарі, лежачи у воді при світлі каганця, за допомогою примітивних клиннів,  обушка та кайла відколювали вугілля. Потім грузили його на санки з лямками, в які впрягалися самі і тягли їх до підйому. Для піднімання вугілля та спуску в шахту людей використовували ручний коловорот та баддю. Основними засобами праці були лопати-грабарки, примітивні кайла, молотки, коловорот, каганці. Тепер лише в музеях можна побачити знаряддя колишніх вуглекопів.
Історія залишає свої відбитки у географічних назвах. Цікавою з цієї точки зору є назва селища Валентинівка. Селище, яке розташувалося біля рудників шахтовласника Валентинова, названо в його честь. В балці Ровеньки Валентинов будує нову шахту і  дає їй назву ”Єленівка” на честь своєї доньки Олени. Невдовзі балка Ровеньки місцевими жителями буде називатися Валентинівською.
Кріплення з дерева  в шахтах використовували рідко, бо економили кошти. Частіше в шахті залишали вугільні  стовпчики,  які, обвалюючись, призводили до травматизму. Царський уряд видає наказ від 2 липня 1903 року, за яким власники шахт були зобов’язані забезпечувати шахтарів продуктами харчування із розрахунку: житньої муки – 700г, пшеничної муки – 136г, олії – 13,6г, цукру – 27,6г, м’яса – 614 г, солі – 41г, чаю – 8,5 г на кожен день. (Дані надали працівники краєзнавчого музею "Пам’яті загиблих”). Але шахтовласники зовсім не звертали увагу на урядовий наказ.
На Валентинівці шахтарі жили в двох бараках, збудованих Валентиновим на пагорбі, а ті, що працювали на шахті ”Єленівка”, жили в приміщенні шахтної конюшні. В кімнатах знаходилися нари, пічка та стіл. Шахтарі жили в злиднях, а в цей час шахтовласники накопичували свій капітал. В першому десятиріччі ХІХ ст. Валентинов будує нову шахту, якій дають назву № 15 ”Валентинівська”. Шахта оснащена паровими насосами для викачки води. Баддю з вугіллям спускали вже за допомогою коней. Коні були основною тягловою силою при побудові шахт і також працювали в шахтах. Кіньми, які возили вагонетку з вугіллям, управляв коногон. В парі з ним працював гальмівник. Його обов’язоком було гальмувати вагонетки при швидкому русі. Для цього застосовували дерев’яні палиці, або шматок залізної труби. Робота була дуже відповідальна. Якщо гальмівник не справлявся з нею, то цілі партії вагонеток разом з конем і коногоном падали у ствол. Краєзнавець – аматор  Босенко Г. С. в 1976 році працював в Ростовському державному архіві. З його слів в 1912 році Валентинов увійшов у товариство ”Любимівський антрацит”. В 1914 році шахти "Любимівського антрациту” викупив ”Одеський купецький банк”.
Не обішли стороною слободу і революційні події, але тільки в 1920 році була встановлена радянська влада. В слободі Ровенецькій починається нова епоха, наповнена трудовим ентузіазмом ровенчан. Валентинівка стала центром нового життя слободи. Саме тут відбувалися головні події, бо  шахта ”Валентинівська” знаходилася в межах міста. В січні 1920 року була оголошена вербовка робітників для надання допомоги Донбасу. На роботу в Ровеньки приїхали люди з різних міст країни. Серед них був І. В. Кочегаров, уродженець Тамбова. Колишній моряк – балтієць у 1921 році  очолив партійну організацію міста Ровеньок. Він організовував недільники по упорядкуванню шахтних територій. На одному із недільників в 1922 році від шахти Валентинівської прокладали залізну колію до шахти Любимівської. І. В. Кочегаров був душею шахтарів. Колія була збудована. По ній вивозили вугілля і один раз на день проходив поїзд, на якому мешканці вранці могли приїхати з Любимівки (нині селище ім. Дзержинського) до Ровеньок, а ввечері повернутися додому. До цього часу місцеві мешканці іноді говорять, що їм треба доїхати ”до переїзду” - так називалась кінцева зупинка. Ці свідчення нам надав Геннадій Степанович Босенко, мешканець селища імені Дзержинського (бивша Любимівка). Його батько працював на шахті "Валентинівська” і їздив на роботу цим потягом.
 Зустрічаючись з мешканцями вулиці 1-Української, виявили, що на ній живуть нащадки людей, які приїхали працювати на шахти в 30-40 роки. Багато хто з них приїхав в роки Голодомору. Ведучи дослідницьку роботу по визначенню першопоселенців селища Валентинівки, членами дослідницької групи ”Краєзнавець” був укладений реєстр: Неприкови, Цеханови, Толстоусови, Сахно, Попівняк, Дерев’янко, Притуляк, Третьякови, Шацькі, Свиридови, Ставрі, Колодіни, Симиніни, Босови, Чуприни, Шевченко, Гудкови, Беженар та інші. Одна із першопоселенців  Неприкова Тетяна Семенівна, 1914 року  народження, проживає по вулиці Українській,
4/3. Тетяна Семенівна розповіла, як вона з чоловіком та маленькою донькою втікали від голоду. «Їжі не було зовсім. Приїхали до Донбасу, де завербувались працювати на шахти. Дитинка дороги не витримала, померла. Згадує, що самі вони вижили тільки за рахунок продуктових пайків, які видавали чоловікові на шахті».
Дитячі ясла.1933 рік кожному шахтареві видавали з власного архіву Неприкової Т.С 800 г хліба на працюючого шахтаря і по 300 г на іждивенця. Тетяна Семенівна працювала нянею в дитячих яслах на Валентинівці, які були збудовані в 1932 році. В сімейному архіві збереглася фотокартка того часу, яку вона нам подарувала. В 1932 році на Валентинівці побудовано магазин "Шахтар”, в якому за картками видавали товари шахтарям; гуртожиток для шахтарів, при якому була читальня. Тут увечері навчалися грамоті малописьменні. Валентинівські діти спочатку ходили до двокласної церковно-прихідської школи. Пізніше вони навчалися в початковій школі, яка знаходилися в районі пивзаводу і, хоча в 1940 році була збудована семирічна  школа №3 на Валентинівці, учні початкових класів продовжували навчатися в старій школі до 1967 року. В 1932 році народився новий рух ударних бригад під лозунгом "П’ятирічку за чотири роки”. Забійник шахти ”Валентинівська” Олександр Тимофійович Мартиненко першу п’ятирічку виконав за три роки і 9 місяців, за що одержав звання  "Ударник І п’ятирічки”. Шахта №15 "Валентинівська”, на якій він працював, одержала назву № 15 "Ударник”. В 1932 році працювати на шахту приїхала сім’я Третьякових. Петро та Агрипина мали п’ятьох дітей. Петро почав працювати на шахті № 15 ”Ударник”. Він став засновником великої шахтарської династії.
В роки модернізації Донбасу починаються соціалістичні змагання. П.М.Третьяков взяв на себе високі зобов’язання по добуванню вугілля, які з честю виконав, за що на з’їзді ударників ІІ п’ятирічки в 1937 році його було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. В передвоєнні роки на шахті № 15 „Ударник” працювала сім’я Кандаурова Івана Андрійовича, уродженця Ростовської області. На початку 30-х років сім’я, де росло семеро дітей, переїхала в Ровеньки, рятуючись від голоду. Перший запис в трудовій книжці Івана Андрійовича зроблено 10 травня 1933 року на шахті № 15 «Ударник». Він працював помічником врубмашиніста і став   першим кавалером ордена Леніна в місті Ровеньки. На шахті №15 ”Ударник” працював слюсарем Олександр Федорович Бурда - майбутній герой Радянського Союзу.
В 1934 році слободі Ровенецькій було присвоєно статус міста Донецької губернії, з 1937 року – Ворошиловградської області (нині Луганської ). В 1940 році в Ровеньках проживало 20904 людини, працювали лікарня, поліклініка, жіноча і дитяча консультації, 11 шкіл, школа ФЗН, гірничий технікум, Будинок культури, кінотеатр.
Перед ІІ світовою війною селище Валентинівка розбудувалася так, що з’єдналось з містом Ровеньки і стало його мікрорайоном.
Велика Вітчизняна війна, нав´язана гітлерівською Германією, стала чорною сторінкою в житті кожного ровенчанина. Більше ніж 7000 ровенчан пішли на фронт. Із шахтарів Свердловська і Ровеньок був сформований 726–й стрілецький полк Червонознаменної Таманської стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу генерал - майора А.І. Петраковського. 6500 ровенчан створили народне ополчення. Ровенчани будували укріплення та копали окопи. В кінці 1941 року ворог був зупинений на рубежах Луганської області. Почалася евакуація. Ті шахтарі, що не встигли евакуюватися, продовжували працювати. Кадровий робочий, бригадир шахти №15 "Ударник”, Скляров розповідав, що ”…нам, горнякам, приходилось трудно. Часть шахтёров ушла на фронт, другие эвакуировались, им на смену пришли женщины и подростки. Но не было случая, чтобы мы не выполнили план. Иногда я, старый шахтёр, удивлялся откуда у людей столько энергии” (газета "Вперед” за 4 липня 1943 р.). Видача вугілля на-гора не припинялася. Робочі центральних електромеханічних майстерень виготовляли корпуси для мін, ремонтували гвинтівки, заповнювали пляшки горючою речовиною. Хлібокомбінат кожен день випікав для солдатів 3 т хліба і виготовляв 3 т сухарів. В 1941 році комсомольці зібрали 242000 рублів на будівництво танкової колони ім. Ленінського Комсомолу, 100000 рублів на будівництво авіаескадрильї. Мешканці міста Ровеньки зі своїх власних коштів внесли до фонду оборони 30 млн. рублів. „Все для фронту, все для перемоги!” – під таким гаслом працювали мешканці Ровеньок.
Німці підійшли до Донбасу. Командуванням був виданий наказ про евакуацію шахтного устаткування, шахтарів і добутого вугілля, а шахти затопити. Його виконував бувший міністр вугільної промисловості України Кіндрат Іванович Починков. Жорстокі оборонні бої відбувались з осені 1941 року по літо 1942 року. В них приймали участь 216 – а і 296 – а стрілецькі дивізії, 56 – а і 35 – а кавалерійські дивізії. Та як би мужньо наші солдати не захищали Донбас, ворог був сильніший. 18 липня 1942 року фашисти зайняли місто Ровеньки. Було створено гестапо, районну управу, комендатуру, біржу праці. Територія району була включена в особливу воєнну зону. Фашисти по – звірячому відносились до населення.  Ось неповний перелік фашистських злодіянь за час окупації міста Ровеньки: всього вбито, замордовано 1912 ровенчан; першим убитим був голова міської ради Кандауров; з 23 серпня кожного дня  поліцейські запрягали в бричку десятеро ровенчан і змушували їх перевозити вугілля із шахти ”Єленівка” до гестапо, знесилених забивали прикладами. У вересні 1942 року робочі  шахти № 30-35 ”Михайлівка”саботували роботи по відновленню шахти, за що 150 мешканців кинули до гестапо, потім розстріляли. На шахті № 5 за диверсію розстріляні Т. Ламтюгін, Д. Черв’як, П. Долгаленко і його батько Р.А.Долгаленко. І як би не хотілося німцям відновити видобуток вугілля, працювала лише одна шахта №10 ім. Рози Люксембург (в народі просто "Роза”). Вона  видавала 20 тон вугілля на добу. На Михайлівці знаходився табір військовополонених. Вдень полонені працювали, а вночі  виконували  роль „міношукачів”. Полонені возили візок по залізній дорозі від станції Ровеньок до станції Дар’ївки  - таким чином розміновували залізно-дорожнє полотно. В концтаборі від хвороб померло більше 400 солдат, а 117 було розстріляно за те, що, взяли харчі від місцевого населення. 9 лютого 1943 р. розстріляли молодогвардійців в Гримучому лісі, а 12 лютого 50 комуністів, які були залишені для підпільної роботи, скинуто в шурф шахти ”Богдан” м. Красного Луча. (Про злочини фашистів надали працівники краєзнавчого музею  "Пам’яті загиблих").
Більше 1000 молодих людей було забрано на роботи в Німеччину. Перед відправкою в Германію їм зачитали листівку. Остарбайтер Марія Микитівна Дьяченко поділилася з нами своїми спогадами.    
Скрипнікова Анастасія Матвіївна, уродженка селища Дзержинського, в статті газети ”Вперед” за 15 січня 1966 року в статті "Матвеевна” розповідає, що за розповсюдження листівок її заарештували і кинули до камери гестапо. Одного дня в камері з’явилась дівчина, яка привітно посміхнулася і назвалася Любою із міста Краснодона. Вона постійно підбадьорювала арештованих, співала пісні. 8 лютого Любу  забрали на допит. В камеру вона не повернулася. Всі зрозуміли, що її вбито. Люди з жахом чекали, кого візьмуть наступним. Та одного разу двері з ляскотом відчинилися, і кожен подумав, що прийшла його черга. Придивившись, в темряві побачили рідного солдата – визволителя.
17 лютого 1943 року у визволенні міста Ровеньки приймали участь війська 203 – ї стрілецької  дивізії, командир дивізії полковник Г.С. Зданович. 333-й стрілецької дивізії, командир дивізії полковник М.І. Матвєєв. 39-й танкової бригади, командир бригади Ф.В. Румянцев. 56-а мотострілкова бригада, командир бригади підполковник А.Я.Кравцов. Серед визволителів були ровенчани: Володимир Ворончук, Микола Литвинов, Дмитро Чумаченко, Василь Каймаков, Олександр Абраменко, Павло Верведа, Микола Бірюков, Федір Курніков, Олексій Чєчнєв.
28 лютого вийшов наказ №1 по тресту ”Фрунзевугілля” про відновлення шахт. Було поставлене завдання почати будівництво дрібних тимчасових шахт, але паралельно з цим відновлювати і старі. В березні 1943 року першою видає вугілля шахта ”Роза”. Трохи пізніше на базі шахти № 15 ”Ударник” було створено Валентинівське шахтоуправління. Літо 43-го було гарячим не тільки за кліматичними умовами, але й тому, що в 50-кілометрах проходила лінія фронту. Йшли жорстокі бої на Міус - фронті. Безперервно везли поранених солдат в ровеньківські госпіталі, які знаходилися в СШ №5 та в міській лікарні. У відродженні нашого шахтарського краю приймали участь кадрові гірники, жінки та діти фронтовиків, а також військовополонені німецькі солдати. Для пересічної людини – це біла пляма в нашій історії. Цьому факту історики не давали розголосу. Але архівні документи не завжди зберігають таємниці. Наприклад, в тресті ”Фрунзевугілля” в шахтах уведено посаду помічника головного інженера по трудовому використанню військовополонених і спецконтингенту. Уряд направляв цих людей на підземні роботи. Після закінчення воєнних дій на західному фронті в Донбас прибуває нова робоча сила в кількості  5 тисяч військовополонених. Щоб їх прийняти, треба було обладнати зони та табори. Відомо, що за положенням про виконання і перевиконання норми роботи, полоненим давали додатковий пайок. В сім´ї Месропян Г.В. пам'ятають трагічні обставини загибелі дідуся Сергія: полонений німець не втримав вагонетку з  вугіллям, яка його  придавила. Військовополонені німці відбудовували центральну вулицю 1-у Українську (бувшу Кагановича) на Валентинівці. На цій вулиці проживає Ульріх Світлана Володимирівна, батько якої був полонений німець Ульріх Вольдемар. Після амністії він залишився в Ровеньках зі своєю сім´єю. Звісно, що не за своїм бажанням німці відбудовували Донбас, але ж в 1941 році їх ніхто не запрошував на нашу землю. І не за своїм бажанням українські хлопці і дівчата працювали на фабриках, заводах і шахтах Германії. Так що елемент історичної справедливості тут присутній.
Життя в місті набуває нормального ритму, і тільки війна нагадувала про себе то радісними листами, то сумними до болю похоронками.
Переможний сорок п’ятий рік для ровенецьких гірників був часом напруженої праці. Першим управляючим трестом "Фрунзевугілля” К. Б. Петров був той самий парторг, який в 1937 році надихнув Олексія Стаханова на рекорд, давши початок стаханівському русі передовиків в усіх галузях промисловості.

Видатні люди Валентинівки

Олександр Федорович Бурда – герой Радянського Союзу.
             Олександр Федорович Бурда народився 25 квітня 1911 року в місті Ровеньки Ворошиловградської області. В 1930 році закінчив 8 класів середньої школи №1.
    До призову в Червону Армію Олександр Бурда працював слюсарем на шахті № 15 „Ударник”. В 1932 році пішов на службу до армії.  Потім він закінчив танкове училище і в перший день Великої Вітчизняної війни вже воював з ворогом. Бойове хрещення лейтенант Олександр Бурда прийняв біля самого кордону, в місті Станіславі ( нині місто Івано – Франківськ ). Танкісти його роти кидались в контратаки проти гитлеровців, насмерть билися з фашистами, прикриваючи відхід наших частин. В битві під Москвою 4 – а танкова бригада, в яку входила рота Олександра Бурди, була удостоєна високої честі відкрити список танкової гвардії. 11 листопада 1941 року вона була перетворена в 1 – у гвардійську танкову бригаду, яка билася під Москвою, на Орлово – Курській дузі. 24 квітня 1944 року в районі населеного пункту Цибулевого Житомирської області штаб його танкової бригади був оточений гітлерівцями. В руки ворога могли потрапити цінні документи. І тоді командир бригади Олександр Федорович Бурда на своєму танку Т – 34 вступив у бій з дванадцятьма ворожими  „тиграми”.  Бій був нерівний. Увесь екіпаж загинув, зате штабні машини вирвалися з вогневого кільця.
      О.Ф.Бурда похоронений в місті Ружено Вінницької області. Безсмертний подвиг учинив на Житомирщині колишній ровеньківський робітник, командир 64 – ї гвардійської танкової бригади, Олександр Федорович Бурда.    Він був безстрашним командиром, тричі горів у танку. Нагороджений високими урядовими нагородами: орденом Червоного Прапора ( 10 жовтня 1941 року), орденом Леніна ( 22 грудня 1941 року ), орденом Вітчизняної війни 1 ступеня (20 серпня 1943 року ),  орденом Леніна ( 24 квітня 1944 року ).Посмертно О.Ф.Бурді було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
      Після війни міський парк перейменовано в Парк Героїв. Відкрита алея Героїв. Пізніше збудовано комплекс Героїв на площі при вході в парк. Одна із вулиць міста Ровеньки названа на його честь.
 
Шахтарська династія Третьякових.

Народився Микола Петрович 1 грудня 1925р. в с. Поди Ліпецького району Воронезької області. В сім’ї сільського бідняка він був уже п’ятою дитиною. Тяжко було його батькам, Петру та Агрипині, прогодувати свою сім’ю, а тут ще й голод 1933 року. Приїхали до Ровеньок. Їх поселили в дерев’яному  бараці по вулиці Кагановича на Валентинівці. Петро пішов працювати на шахту ”Валентинівську”. Робота була нова, але навчався різним професіям, працюючи в шахті. Петро швидко оволодів професією відбійника. Він був працьовитою і здібною людиною. За шахтарську працю нагороджений в 1937р. орденом Трудового Червоного Прапора. Жити стало краще. Вже Іван працює на шахті № 51, та й меншенький Миколка допомагав на кінному дворі. Все було б добре, та почалася війна 22 червня 1941року. Син Іван пішов на фронт. Був танкістом. Петро повинен був вивозити устаткування ”Валентинівської”  шахти. Виконував демонтажні роботи та брав участь у підготовчих роботах по її затопленню. Не встигли ще вивезти устаткування, як вже отримали нове завдання відновити шахту, бо ворог почав відступати від Донбасу. Але шахта вже заповнювалася водою. Воду відкачувати не встигали. Мотори працювали  слабко, та ще й електричний струм подавався з великими перервами. А невдовзі отримаили знову наказ евакуювуватися. Сім’я залишилася в Ровеньках, а Петро поїхав працювати в Казахстан. Після визволення міста від німецько-фашистських загарбників Марія і Катерина, сестри Миколи Петровича, працювали на відбудові шахт.  Марія згадує, як на проходці пішла вода. Від неї рятувалися настилами із розпилів. Лежачи на них,  видавали вугілля із лави і грузили у вагонетки. По штреку вагонетки котили вручну, а потім воротком витягали на - гора. В 1943 р. дівчата Третьякови працювали в жіночий бригаді, яку очолювала Сулима Параска. Ровенчани, які працювали на відбудові шахт, одержали Державні нагороди за доблесну працю.
Повернувся з війни Іван, пішов навчатися на маркшейдера. А Микола, закінчивши школу ФЗН, в 1947 році поїхав на навчання до Лисичанська. Повернувшись, пішов працювати наваловідбійником на шахту ”Єленівка” Валентинівського шахтоуправління. З 1962 року 15 років Микола Петрович працював робочим очисного забою шахтоуправління 4-5 ”Дар’ївське”. Після призначення Миколи Петровича бригадиром  він був ініціатором багатьох новаторських пропозицій. За особистий внесок в організацію високоефективної роботи бригади по видобутку вугілля 29 травня 1966 року Миколі Петровичу було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Він також  ”Почесний шахтар СРСР”, нагороджений орденами Леніна, ”Знак Пошани”, ”Трудової Слави”  III ступеня, він повний кавалер знаку ”Шахтарська Слава”. Помер в 2002 році. Але справа всього його життя продовжується. На честь Миколи Петровича, його дружина Надія назвала сина Миколою, його син Микола назвав свого сина Миколою  на честь свого діда, а внук Микола назвав свого сина Миколкою на честь прадіда Миколи Петровича. Так що Миколаїв Миколайовичів Третьякових в цій родині багато, відрізняються вони тільки роками народження. Щоб було зрозуміліше, ми склали генеалогічне дерево шахтарської династії Третьякових. Майже  всі вони шахтарі, і найменший Миколка теж мріє бути шахтарем. Життя продовжується в дітях, онуках, правнуках.  



Просмотреть увеличенную карту