За матеріалами роботи «Селище Успенка у боротьбі за
 існування» учениці КЗ «Успенська гімназія №2» Лутугинського району.
Керівник: Черкашина Ю.А.


Історія с. Успенка

Успенка – селище міського типу. Знаходиться на правому березі річки Ольхова (басейн Сіверського Донця), у 25 км від обласного центру та у 4 км від залізничної  станції Лутугине на лінії Лиха – Родакове. Через селище проходить автошлях Луганськ – Червоний Луч. Населення – 8,9 тис. осіб.
Місцевість, де знаходиться сучасна Успенка, у XVII ст. була заселена біглими селянами – кріпаками з різної місцевості України та Росії . У 50 – 60 рр. XVIII ст. заселення цієї території стало більш інтенсивним та організованим. Царська влада з метою охорони південних кордонів держави почала розміщувати тут переселенців – сербів, хорватів, болгар, угорців, які прийняли російське підданство. Майже одночасно з Успенкою виникли й інші поселення, які розмістилися на 2 – 3 км від неї – Водяне, Куцурбівка та Малюки. З часом вони злилися з Успенкою в один населений пункт.
Значно вплинуло на розвиток Успенки та соціальне положення її населення  будівництво у 1795 році Луганського чавуноливарного заводу. Потрібність заводу у паливі викликала необхідність будівництва копалень. У 1802 році у районі Успенки почали діяти перші примітивні шахти, на базі яких пізніше був заснований Успенський рудник. У період з 1803 по 1827 рр. тут було видобуто 903,5 тис. пудів вугілля. Поповнення шахт робітничою силою відбувалося, у першу чергу, за рахунок обіднілого селянства. Перехід до промислової розробки видобутку вугілля  зумовив збільшення населення Успенки. Напередодні скасування кріпацтва у ній нараховувалось 388 дворів та 2581 житель. У селі діяла поштова станція, щорічно проходили дві ярмарки.
Добуток вугілля привернув увагу представників іноземного капіталу. Вже у 1821 році у районі Успенки почали будувати шахти німець Шмідт, француз Клод де Буар та інші. Проникнення іноземного капіталу особливо посилилося після скасування кріпацтва дешевим джерелом робітничої сили були розорені селяни. До того ж  прокладена у 1869 році у 4 км від Успенки залізниця Харків – Царицин розширила можливості реалізації вугілля.
У 1861 році бельгійське акціонерне товариство доменних печей та фабрик почало будівництво Ольховського чавуноливарного заводу, який через два роки видав першу продукцію. Це в свою чергу підвищило попит на вугілля. У 1900 році продукція заводу становила 5,6 % усієї видобутки чавуну у Росії (підприємство було зруйноване у роки громадянської війни та більше ніколи не відновлювалося). Крупним підприємством та споживачем вугілля став побудований у 1898 році Ольховський коксобензольний завод, який мав 120 печей.
Наприкінці 90 – х рр. XIX ст. у районі Успенки діяло декілька шахт, найкрупнішими з них були три шахти іноземного капіталіста Кукса – «Марія», «Аліса» та «Микола».
Умови праці на заводах та шахтах були дуже важкими. Робочий день, як правило, тривав більше 12 годин на добу. Вентиляція у шахтах була практично відсутня, зміст вуглекислоти у повітрі перевищував норму у 10 разів. У таких умовах людина могла пропрацювати не більше 10 – 12 років, після чого ставала недієздатною. Широко використовувалася дитяча праця. У дві зміни, по 12 годин кожна, працювали у шахтах підлітки.
У гонитві за прибутком місцеві та іноземні капіталісти економили за рахунок робітничого на всьому і перш за все на техніці безпеки – її практично не було на підприємствах. Нещасні випадки, які призводили до каліцтва та смерті робітників, були звичайним явищем. Адміністрація використовувала систему штрафів, обрахунків з будь – якого приводу, урізуючи тим самим і без того жебрацькі заробітки робітників.
Вкрай важкими були житлові умови. Більшість шахтарів Успенки мешкала у бараках, зроблених у одну дошку. У таких приміщеннях площею  у 27 кв. м. мешкало  по 10 – 15 людей.
Робітники Успенки все ясніше розуміли причини свого рабського положення та ставали на шлях боротьби проти пригнічення. Широкий відгук в Успенкі отримав заклик Катеринославського комітету РСДРП відзначити у 1899 році міжнародне свято солідарності трудящих  1 Травня посиленням боротьби за політичні права та восьмигодинний робочий день. Під впливом цих подій 4 травня почався виступ робітників Ольховського чавуноливарного заводу. Це перший, слабо підготовлений виступ, тривав два дні та закінчився безрезультатно. 21 січня 1900 року почали виступ робітники Успенького рудника, до яких незабаром приєдналися гірники  шахти «Аліса». Адміністрація, налякана хвилюваннями шахтарів, змушена була піти на поступки та збільшити заробітну плату на 20 копійок за кожен кубічний сажень здобутого вугілля. Шахтарі приступили до роботи 26 січня, однак поступка адміністрації їх далеко не задовольнила, тому 15 травня виступи почалися знов. Робітники вимагали підвищити заробітну плату та відмінити вираховування із зароблених коштів за вугілля та воду. 17 травня виступ поширився на шахти «Лідія» та «Марія». Боротьба продовжувалася 4 дні, у якій прийняло участь близько 500 людей. Для придушення виступу адміністрація визвала сотню козаків та батальйон піхоти. У результаті цих подій було заарештовано 32 людини, з них 25 віддали під суд.
Робітники та селяни Успенки не припиняли боротьбу ані у роки першої російської революції, коли восени 1905 року відбувся виступ, учасники якого знов були покарані, ані у роки столипінської реакції, коли виступи здебільшого мали економічний характер. 21 жовтня 1911 року почали бастувати гірники шахти «Надія», а 12 червня 1912 року виступили робітники шахти «Михайло», 21 січня 1913 року відбувся триденний виступ на шахті «Марія». Перемогою робітників закінчився лише виступ на шахті «Надія».
Розвиток промисловості супроводжувалося й зростанням чисельності населення  Успенки. Порівняно з дореформеним періодом воно збільшилося вдвічі й склало у 1897 році  4968 чоловік. Селянські господарства, яких нараховувалося 750 , занепадали та знищувалися. Ці господарства у 1900 році мали лише 85 коней та 459 корів. Одним плугом користувалися мешканці трьох дворів, а  однією сіялкою – 34. Не маючи можливості прогодуватися за рахунок прибутків від землеробства, селяни займалися домашніми промислами, йшли у найми на завод та шахти.
На низькому рівні було медичне обслуговування. Медичний пункт у селищі було відкрито у 1878 році. Тільки через 20 років почала діяти лікарня на 17 місць, яка обслуговувала мешканців 19 населених пунктів.
Першу школу – трикласну церковноприходську - відкрили у 1875 році, через чотири роки – чотирикласну земську. До Великої Жовтневої соціалістичної революції 90% дітей шкільного віку взагалі не вчилися. У селі діяла невелика бібліотека, відкрита у 1914 році.
Перша світова війна принесла населенню Успенки ще більше труднощів. Після мобілізації до армії робітників на підприємствах значно збільшилася тривалість робочого дня, ширше стала використовуватися праця жінок та дітей. Але й в цих умовах робітники продовжували класову боротьбу, яка іноді й була стихійною, та все ж мала революціонізуючий вплив на широкі маси.
Робітники та селяни Успенки радісно сприйняли звістку про знищення царизму у лютому 1917 року. За ініціативою більшовиків виконкому Успенської волосної Ради у травні 1917 року поділили між безземельними й малоземельними селянами більш ніж 7 тис. десятин  землі поміщика Козлова, встановили на підприємствах 8 – годинний робочий день.
Звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді  робітники та селяни зустріли з величезною радістю. У листопаді 1917 року влада у Успенкі перейшла до Ради робочих депутатів. Було встановлено робочій контроль на підприємствах. Однак влада недовго знаходилася у руках народу. У квітня 1918 року Успенку захопили німецькі окупанти, а наприкінці року їм на зміну  прийшли білогвардійці, які володарювали у селі до 20 грудня 1919 року. Білогвардійцям знов вдалося захопити Успенку 27 травня 1919 року. Визволити від них село вдалося частинам Червоної Армії у грудні того ж року.
По закінченню громадянської війни перед населенням Успенки постали великі важкі задачі по відродженню зруйнованого господарства. Неоціненну допомогу успенці отримали від Радянського керівництва – з усіх куточків країни прибувало поповнення робітничої сім’ї Донбасу. Вагони з продовольчими товарами, різними інструментами та матеріалами, одягом та взуттям направляли сюди жителі Уралу, Сибіру, Підмосков’я, Ташкенту та інших міст і регіонів.
Відновлення у селищі підприємств  значно пришвидшилось з 1923 року, коли Успенка стала районним центром. З перших днів встановлення Радянської влади у селищі розгорнулася робота по налагодженню медичного обслуговування населення, організації народної освіти. У 1925 році було завершено реконструкцію лікарні, в результаті чого кількість місць в ній збільшилась з 17 до 30. У 1921 – 1925 рр. діяли дві начальні та неповні середні школи на 150 місць, а також дві школи  та чотири групи ліквідації безграмотності. За ініціативою комсомольців при двох клубах було організовано різні кружки – хоровий, музичний, драматичний, танцювальний, створені бібліотеки з книжковим фондом 6,6 тис. томів.
Великий розмах отримало господарське будування у роки довоєнних п’ятирічок. Перебудовувалось на соціальний лад й сільське господарство. Навесні 1930 року у Успенкі було створено колгосп «Шлях до соціалізму», в якому об’єдналося 291 селянське господарство. А у 1931 році у Куцурбівці (околиця Успенки) була організована артіль ім. Дем’яна Бідного. У 1932 – 1935 рр. відбулося укріплення господарств. Обидва успенські колгоспи злилися зі створеними раніше радгоспами й створили два великих радянських господарства – «Успенський» з центральною садибою у с. Ясне та ім. XVI партз’їзду, центральна садиба якого була розміщена у с. Лісне.
Новим сільськогосподарським підприємствам були потрібні кваліфіковані кадри. Для їхньої підготовки ще у 1928 році було відкрито сільськогосподарську школу, яка незабаром була реорганізована у технікум з агрономічним та зоотехнічним відділеннями. У 1931 році відбувся перший випуск технікуму.
За роки довоєнних п’ятирічок змінилась й сама Успенка. У 1938 р. вона стала селищем міського типу. За переписом 1939 р. у ній нараховувалось 8330 мешканців. У селищі діяли системи водопостачання, електрифікації та радіотрансляційна мережа. Населення обслуговували 32 крамниці та торгівельні палатки.
Значно покращилось медичне обслуговування населення. Окрім вже існуючої лікарні, у 1938 році у районі Ольховського коксохімічного заводу відкрилася ще одна лікарня на 30 місць. У медичних закладах селища у 1940 році працювало 12 лікарів та 24 спеціаліста із середньою медичною освітою. За даними 1939 року, у Успенкі діяли дві начальні та одна середня школи. Культурно – просвітницьку роботу у селищі проводили два клуба, п’ять бібліотек, у фондах яких нараховувалося
38 тис. книг. Кожна квартира мала радіопередавач або радіоточку. Такою була Успенка напередодні Великої Вітчизняної війни.
17 червня 1942 року німецько – фашистські загарбники увірвалися у селище. Настали страшні дні окупації. Прихід гітлерівців супроводжувався арештами, допитами, знущаннями. У серпні 1942 року за відмову від роботи фашисти вивезли на шахту №1 – біс 74 жителя селища, розстріляли їх та скинули у шурф. На каторжні роботи у Німеччину було насильно відправлено 2.5 тис. юнаків та дівчат Успенського району.
За період окупації німецько – фашистські загарбники нанесли господарству селища величезні збитки. Шахти були зруйновані та затоплені, а електрообладнання підірвано. Окупанти зруйнували гуртожитки, крамниці та багато іншого. Але труднощі не злякали успенців. Після звільнення селища 18 лютого 1943 року райком партії, виконком районної Ради депутатів трудящих, партійні організації направили  зусилля усього населення на відновлення та подальший розвиток народного господарства.
У післявоєнні роки значний розвиток у селищі отримав автомобільний транспорт. Створена у 1945 році Успенська автобаза перетворилась у крупне підприємство, у гаражах якого вже на 1963 рік нараховувалось 92 автобуса та 233 вантажівки.
Високих показників у роботі систематично досягав колектив Лутугинської районної типографії, що знаходилася у Успенкі, хлібозаводу, заснованого у 1953 році, станції технічного обслуговування автомобілів, створеної у 1972 році. Окрім зазначених вище підприємств, багато жителів Успенки працювало на шахтах та будівництвах, на фабриках та заводах обласного центру.
Подальший розвиток отримала система народної освіти. На 1975/76 навчальний рік у селищі діяло три середні школи, які існують і понині (на сьогоднішній день дві з них мають статус гімназії). Діяли чотири дитячі дошкільні заклади, у яких виховувалося 240 дітей.
У повоєнні роки для жителів селища були створені гарні умови для проведення дозвілля. У районному будинку культури та двох клубах, окрім концертних програм та театральних вистав, систематично демонструвалися художні, науково – популярні та хронікальні фільми. При будинку культури працювало 13 гуртків художньої самодіяльності.
Багато було зроблено для забезпечення охорони здоров’я мешканців селища. Діяло дві лікарні, дві поліклініки, туберкульозний диспансер, профілакторій «Парус».
На кінець 70 – х – початок 80 – х років у селищі нараховувалось 5621 добротних житлових будинків. Більш ніж 50 тис. кв. метрів вулиць та тротуарів мали тверде покриття. Скрізь розросталась буйна зелень декоративних та фруктових дерев. Загальна площа зелених насаджень становила 2,5 тис. гектарів.
Місцем масового відпочинку населення став сосновий бор, біля якого розміщене водосховище з дзеркальною площею у 60 гектарів.
Друга половина 80 – х ознаменувалася поглибленням кризи радянської системи, закономірним продовженням якої став розпад СРСР та відродження у 1991 році незалежності України. У продовж наступних двох десятиліть у нашого селища, як і у інших населених пунктів держави, були і падіння, і злети: погіршувалося фінансове положення та рівень життя населення, відбувалася соціальна диференціація суспільства, змінювалася динаміка партійно – політичного життя, відродження історичної пам’яті народу, розвивалися культурні процеси.
Але, не дивлячись на це, Україна з оптимізмом дивиться у майбутнє. Зростає впевненість, що XXI століття принесе їй свободу, мир та процвітання. Досягти цього – задача кожного з нас.
 
 

 
 

Ті, хто творив історію нашого селища…
Каждый выбирает по себе
Щит и латы, посох и заплаты,
Меру окончательной расплаты
Каждый выбирает по себе.

                                             М. Лисянский

Вони були героями свого часу, тими, хто творив нашу історію, тими, хто без остраху боровся за справедливість, тими, хто не шкодуючи власного життя визволяв нашу землю від ворогів, відбудовував зруйноване війною господарство, народжував й виховував дітей. Вони видатні й водночас прості люди, бо жили на тій землі, на якій живемо ми, любили її, як любимо її ми, робили все можливе та неможливе для того, щоб у майбутньому людям, тобто нам з вами, жилося краще. Чи досягли вони мети, чи були героями - то вже вирішить історія, а ми з вами будемо з повагою згадувати їхні імена, бо вони – наші земляки…
Серед них можна виокремити імена тих, хто були активними учасниками виступів під час першої російської революції, а саме: П. Л. Слюсаренко, Г. Черепахін, Т. Бурлаченко, А. Лієнко, Т. Матвієв, Ф. Бондаренко, Д. Бессонний, В. Рудаков. Робітники та селяни, що приймали участь у революції 1917 року та громадянській війні, серед яких були: В. Безуглий, А. Стрижаченко, Ф. Буцький, В. Кошевий, І. Фабрис та інші.
Після вторгнення німецько – фашистських загарбників на територію Успенки, у червні 1942 р. була створена підпільна комсомольська група, яку очолила М. Буцька, співробітник Успенського райкому партії. У вересні                           1942 р. до складу підпільної групи входили: М. Халявко, Г. Халявко,                     Л. Чернявська, В. Буцька, та інші. За час свого існування підпільники написали та розповсюдили близько тисячі екземплярів листівок, у яких розповідали про успіхи Червоної Армії, викривали неправдиву фашистську пропаганду, закликали знищувати фашистських прислужників. У жовтні 1942 р. М. Буцьку схопили німці та підвергли страшним тортурам, але дівчина вперто мовчала. 15 грудня її перевезли до ворошиловградської тюрми, а потім стратили.
Віддали своє життя заради перемоги й інші наші земляки:                               І. Чернявський, І. Шаповалов, Л. Медведєв та інші. І. Чернявський посмертно був нагороджений медаллю «Партизану Вітчизняної війни» 1 – го ступеню».
18 лютого 1943 р. підрозділи 14 – ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням В.В. Русакова визволили Успенку від німецько – фашистських загарбників. Героїчними справами прославили себе у період Великої Вітчизняної війни жителі Успенки. Близько 3 тис. успенців воювали на фронтах війни, з них 564 загинуло, 2,6 тис. чоловік було нагороджено орденами та медалями. За видатні ратні подвиги звання Героя Радянського Союзу здобув А.Ф. Коломоєць.
У повоєнний час машиніст коксохімічного заводу Г. Лохмай, який впродовж багатьох років щоденно значно перевищував норми видобутку, у день 100 – ліття з дня народження  В.І. Леніна був нагороджений орденом Леніна – найвищою нагородою країни.
Десятки трудящих Успенки були нагороджені орденами та медалями СРСР. Орденом Леніна були нагороджені ветеран коксохімічного заводу М. Євтушенко, який пройшов шлях від підсобного працівника до начальника цеху, вчитель О. Строніна та інші – усього 16 чоловік; орденом Жовтневої Революції нагороджені 12 чоловік.
У гуртках художньої самодіяльності Успенського будинку культури почала свій шлях у мистецтво Н. Чоп, заслужена артистка УРСР.
Та хіба можна всіх перерахувати, коли у кожному поколінні зростає велика кількість талановитих та самовідданих людей? Певна, що ні, бо хто знає, можливо і в наш час в Успенкі підростають ті, ким будуть пишатись майбутні покоління. Час покаже…