За матеріалами роботи "Історія заселення й розвитку міста Алчевська
на початку ХХ століття. Брикетна фабрика та селище Адміністративне"
Волкова Ігоря, Шишко Сергія, учнів Алчевської української гуманітарної
гімназії, учасників дослідницької групи музею «Берегиня»
Керівник   Шишко І. В.

Селище Жилловка

На південно-західній околиці  міста розташоване селище Горького. Це сучасна назва Жилловки, як до сього часу називають його місцеві жителі. До 1900 року це були землі, які належали поміщику Жилло – потомку французького солдата, який залишився у Росії після Вітчизняної війни 1812 року.  У 1900 році маєток Жилло придбала Жилловська спілка кам’яновугільних копалин та рудників.
На початку ХХ століття у степу, в 6-8 км. від заводу ДЮМС , за розпорядженням управителя Жилловською спілкою Літтауєра була побудована брикетна фабрика.
За історичною довідкою, наданою Алчевським історичним музеєм про організацію брикетного виробництва,  відомо:
«Наприкінці 19 – п. 20 століть заводу ДЮМС належали великі копалини Павловська, Юмашевська, рудники Жилловської спілки кам’яновугільних копалин та рудників…
Жилловське Суспільство к/в копалин та рудників заснувалось у 1900 році. Основний капітал 1 500 000 карбованців… Управляючий -  гірський інженер Станіслав Іванович Літтауер, гірський технік – Олександр Олександрович Родигін…
Головна власність рудника – велике брикетне виробництво до 18 млн пудів на рік… Це був перший та єдиний рудник, який веде таке велике брикетне виробництво…».
Саме відкриття цього виробництва  спричинило будівництво робітничого та адміністративного поселень.
Таким чином, датою виникнення Адміністративного селища можна вважати 1900 рік. До речі,саме ця дата кольоровим камінням була викладена над входом до клубу,який було знищено пожежею усередині 80-х років 20 століття. У цьому приміщенні, як пригадує зі слів свого батька Достова Т.Л., до революції 1917 року була контора Брикетної фабрики.
Посаду управителя фабрики займав гірський інженер Станіслав Іванович Літтауер, а з1917 року - Олександр Олександрович Родигін, який приїхав до Алчевська у 1910 році і був призначений на посаду головного інженера брикетної фабрики.
 Олександра Родигіна, який нещодавно закінчив Петербурзький технологічний інститут, запросив до Алчевська його рідний брат Микола, що був видним геологом, очолював геологічну партію у Донбасі та займався розробкою вугільних пластів. Після навчання в Петербурзі Олександр Родигін пройшов стажування у Фрайберзькій хімічній академії (Німеччина).
Брикетна фабрика

Основні цехи брикетної фабрики розмістили у триповерховому виробничому корпусі. Поряд були розташовані декілька допоміжних одно- і двоповерхових споруд.
Найпомітнішою спорудою була фабрична труба з червоного і світлого каменя – висока, міцна.
Для робітників фабрики поряд побудували робітниче селище. Кожна сім’я мала окремий будиночок із присадибною ділянкою чи відокремлену половину будинку. Будувалися будинки зі сланцевого каменя донецького кряжу.
Жилловський рудник мав на той час величезне брикетне виробництво – до 18 млн пудів на рік. У виробництві брикетів використовувалися 3 компресори та 4 установки. Вугільні брикети вироблялись для пароплавів, які ходили по Волзі  та Чорному морі.
Брикетна фабрика випускала брикети з вуглів низьких сортів(практично вугільного пилу) за  спеціальною технологією у вигляді цеглинок або овальних шматків.
Методи брикетування було розроблено в середні віки у Німеччині (містечко Фрайберг)
Поряд з фабрикою до сього часу існує село Кам’янка. Свою назву це селище отримало від струмка, що пробивається через кам’яну гряду Донецького кряжа і тече далі у степ.
Одночасно з будівництвом фабрики навколо закладались шахти. Більшість із них були горизонтальними: прямо з землі починався вхід до підземелля – тунель, що під нахилом ішов униз. Ці шахти з’єднувались із брикетною фабрикою рельсами, по яких їздив маленький паровозик «кукушка», що доправляв вугілля на Брикетну. Під час Громадянської війни шахти було затоплено.
Прабабуся Ігоря Волкова, Токарева Марія Іонівна, що жила в селищі Кам’янка поблизу Брикетної, розповідала, що у них в городі була своя копанка. Її батько, прапрадід Ігоря, видобував там вугілля, яке вона підводою доправляла до фабрики, де і продавала.