За матеріалами роботи «Історія села Оріхового» (2013 р.)
Бондаренка Олександра, Кузьменко Владислава,
учнів Антрацитівської ЗОШ I-III ступенів №10
Керівник : Григоренко Марія Юхимівна
село Оріхове
Село Оріхове лежить у мальовничої місцевості між балками Оріховою та Грачовою. Офіційною датою народження села є 1790 рік , в 2010 році село відзначило своє 220 річчя .
Південні рубежі сучасної України колись називали Диким полем. Край був незаселений, тут випасали свою худобу кочовики. Після посилення гноблення селян з центральних регіонів на південь втікали хоробрі і сміливі люди, які почали освоєння степів. Запорізькі козаки та донці створювали тут свої сторожі, хутори.
Інтенсивне заселення почалося наприкінці 18ст., після перемоги Росії над Туреччиною. Катерина II почала роздавати поміщикам та офіцерам південні землі, щоб здійснити колонізацію приєднаного краю. Землі навкруг сучасного села Оріхового отримав Степан Леонов, який належав до Донського війська.
Першими поселенцями Оріхового стали селяни з центральних регіонів Гетьманщини. Поселення назвали Оріхове, бо на берегах річки росло багато ліщини.
На гербу села Оріхового, який зображує слов’янський щит, міститься дика ліщина на трьох рівновеликих смугах малинової та салатної барви .
Про події першого століття існування села Оріхового свідчать перекази та архівні джерела. Полковник Війська Донського Степан Леонов, який вже в 1777 р. в межах сучасного села Дякового заснував поселення,купив і пригнав сюди перших кріпаків.
У 1801 р. на хуторі Оріхівському було 10 дворів, у яких мешкало 73 душі, українці за походженням: 35 осіб чоловічої статі й 38-жіночої. У 1820 р. хутір належав уже сину Степана Леонова - Олексію. Прізвище Леонова згадується серед прізвищ інших місцевих поміщиків - Бобрикова, Ісаєва, Картушина, Краснощокова, Платова, Ребрикова.
Перші поселенці жили в землянках, потім в хатах-мазанках, а в подальшому - хатах з дикого піщаника. Сіяли ячмінь, пшеницю, просо, овес.
 |
| Жителі селища Оріхове |
Частина селян залучались до підвозу вугілля з Лисичої балки в Луганський чавуноливарний завод. Треба було на протязі року кожному перевезти 120 пудів вугілля на відстань 80 верст. Селянам було дуже важко і вони благали уряд звільнити їх від цього зобов'язання.
До церкви ходили в слободу Ісаївку-Дякову (1785р. заснування) за 9верст від хутора.
Доньку Олексія Степановича Леонова Євдокію віддали заміж в 1825 р. за Олексія Аркадійовича Ісаєва - одного з 3 -х синів дяківського поміщика Ісаєва. В придане Євдокії дістався хутір Оріхів із селянами - кріпаками. Молодий поміщик переїхав жити у маєток дружини і пригнав з собою 4 сім'ї з Дякової -Кириченків, Левченків, Литвиненків, Ткаченків. На цей час у хуторі з назвою Оріхів-Ісаївський мешкало 177селян (97чоловічої, 80- жіночої статі).
З інформаційного довідника за 1859р. по Бахмутському поштовому тракту, випливає, що по р. Оріховій існувало декілька хуторів .
Назва Оріхів-Ісаївський проіснувала до 90-х pp. 19 ст. - доколи онучка Олексія та Євдокії, Софія Миколаївна вийшла заміж за поміщика Андрія Краснощокова. Селяни були безправними: їх купували-продавали,міняли,піддавали тортурам за найменшу провину.
Панське подвір'я було розташовано на західній околиці села, на лівобіччі балки Грачової. Сучасна вулиця Комсомольська раніше називалась Канцелярська (там знаходилась управа,яку складали старшина, конторщик та писар), Садова мала назву Власівка, Горького- Центральна, Першотравнева-Голожопівка, Частина вул. Миру і Горького називалась Вигін.
Збереглися ревізькі казки - списки кріпацьких душ - хутора Оріхівського за 1858р. і так звана уставна грамота,де зафіксовано розмір повинностей та кількість землі, що виділялась селянам за реформою 1861р.. Підполковницька жона Євдокія Ісаєва (хутір юридично був родовим спадком Леонових) володіла 155 душами кріпаків, розмір відробіток селян після реформи становив:
з кожного душового наділу в 3.5 десятини селяни мають відробити днів.
У 1888 р. окружним центром для жителів краю став Таганріг, який передали з Катеринославської губернії в Область Війська Донського (ОВД).
За рішенням громади і за сприяння поміщиці на початку ХХ ст. було збудовано церкву і парафіяльну школу. Церкву було складено з каменю,а її верх-з червоної цегли;кладка була на яйцях.
Богослужіння у Оріхівській Вознесенській церкві (трьохпристольна, з кам'яною дзвіницею) відбувалось з 1903 до 1923р. Вознесенська церква обслуговувала близько 4-5тис.душ навколишніх мешканців. Храм був закритий після 1931р. У 1937 році зняли дзвони і хрести, стали розбирати камінь. Батюшку, як ворога народу, заарештували, а матушка з сином Іваном виїхали з села.
У роки Великої Вітчизняної війни храм був частково зруйнований (під час окупації німці влаштували там спостережний пункт). Рештки церви зникли наприкінці 50-х років.
Школа була розрахована на трьохрічний термін навчання. Посадовий оклад учителя складав 250 карбованців. Для потреб школи збирали з кожного учня по карбованцю. Опікунська рада мала право виключати учнів. Старі люди розповідають, що усім заправляв в школі батюшка. Перед входом до школи висіли портрети царя і його родини, де кожного ранку учні молилися, за провину дітей били лінійкою і становили в куток на коліна. По середах і суботах священик перевіряв знання учнів Закону Божого та молитов. В родині колишньої вчительки нашої школи, що родом з Оріхового, Петіної Надії Петрівни зберігається «Псалтир», яку отримав за успіхи у навчанні її дідусь Никифор Романєнков в 1904 р.
Ця школа проіснувала до 1920 р.,а потім була реорганізована. Школа була початковою, бажаючі відвідували семирічку в Греково - Вишневецькому або Рафайлівці. У 1934р. Оріхівська початкова школа була перетворена в семирічку (приблизно 200учнів).