За матеріалами роботи «Історія храму в історії села»
Живолуп Дар’ї, Хорошевського Богдана, Живолуп Юлії,
Живолуп Олександра - учнів Красної ЗШ І-ІІ ступенів
Краснодонського району
Керівник Сердюкова Н. В.

с.Красне

Заснування села пов’язане з важливими подіями в історії України. У 1774 році завоюванням Криму закінчилася російсько-турецька війна. Тепер південним землям Російської імперії вже не загрожували своїми нападами кримські татари. Тримати величезне військо на кордоні Кримського ханства не було потреби. Крім того сюди постійно прибували втікачі  з  кріпацької неволі, гайдамаки з Правобережної України, учасники повстання 1773-1774 років під керівництвом О. Пугачова. Серед економічних причин були багатющі землі півдня України, які запорожці вважали своїми. 23 квітня 1775 року новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін подає цариці Катерині ІІ  проект ліквідації Запорізької Січі. Здійснити цю акцію було доручено 100-тисячному війську під головуванням генерал-поручика П. Текели. Тритисячний  гарнізон Січі, зрозумівши, що чинити опір немає сенсу, капітулював. Але козацтво не зникло разом із Січчю. Частина козаків пішла за кордон до турок та створила там Задунайську Січ, іншу частину було переселено на Північний Кавказ, де було створено Кубанське Казаче Військо. Однак не всі наважилися покинути рідну землю. Так на березі річки Луганчик з’явився загін запорожців, які тікаючи від переслідувань та пригнічень, шукали собі вільні землі. Таким чином було засноване село Красне ( Церковне ) переселенцями з Запорізької Січі.
Деякий час в селі зберігалися та підтримувалися порядки, звичаї та традиції вільного степового козацтва: сторожі на пагорбах навколо села (гора Чубата), подібність куреневої організації, напіввійськовий побут і т.п. Треба відзначити ще один факт із життя запорізьких козаків, де б не жили вони: на Січі, в слободах, зимовниках – в першу чергу будували храми Божі. Ось як про це пише видатний український історик Д.І. Яворницький: "Багато разів траплялося проїзджати по колишніх володіннях запорізьких козаків, багато разів нам доводилося бачити місця столиці цих "низових лицарів", а також місця їхніх колишніх слобід та зимовників, і багато разів нам доводилося переконуватися, що січові козаки при виборі місць для побудови свого " кишла " керувалися не лише стратегічними міркуваннями, але й художніми, особливо релігійним почуттям...Відшукавши який-небудь величезний острів серед Дніпра, або видивившись який-небудь високий пагорб, тобто мис на березі річки, влаштувавши в ньому зовнішній, а із зовнішнього виділивши внутрішній кіш, запорізькі козаки вибирали в останньому найкрасивіше і найвідкритіше місце на ньому, перед усім, будували церкву... " Хай красується  Храм Божий у небесній височині і хай святі молитви несуться за нас прямо від землі до престолу Господа Бога”. У нашому селі теж на місці сьогоднішнього цегляного храму було побудовано першими мешканцями дерев’яний на честь Пресвятої Богородиці.
Але недовго поселенці користувалися волею. Невдовзі землі, які лежали у поймі річки Луганчика стали володіннями поміщиків. Корінні мешканці села – запорожці перетворилися на кріпаків. Населення Красного поповнилося  за рахунок привезених поміщиками кріпаків з інших сіл. Під час кріпацтва земля, на якій розташоване село Красне належало пану Шевичу. Він  віддав своїх доньок заміж за поміщиків Мінокоса і Голуба Віктора. Землю з кріпаками, яка знаходилася на східній стороні річки Луганчик, подарував зятю Мінокосу, і ця сторона стала зватися Мінокосівка. Землю з кріпаками, розташовану західніше річки, подарував зятю Голубу Віктору, матір якого звали Оленою. Ця частина села стала називатися на ім’я сина і матері: Вікторівка – Оленівка. Є підстава вважати, що основна частина мешканців села Красне – це кріпаки сіл Суходол і Павлівка, яких їх поміщики програли в карти. Щоб заселити землі Голуб і Мінокос вимінювали людей на собак. Пізніше виник ще третій населений пункт, який назвали Бабівкою. Вікторівка – Оленівка переходили з рук в руки двічі: від Голуба – до Горлова, від Горлова – до Скрипниченка. Мінокосівка з Бабівкою тричі: від Мінокоса – до Булацеля, від Булацеля – до Алімова, від Алімова – до Олексієнко. Потім, у 1780 році Вікторівка -Мінокосівка були об’єднані  і названі Церковним. Ця назва має свою історію. Кажуть, що поміщик Сомов вирішив побудувати дерев’яну церкву, домовився з поміщиками сусідніх хуторів Вікторівка і Мінокосівка, щоб ті дали своїх кріпаків для вирубки дубового лісу. Людей, які заготовляли цей ліс стали називати церковниками. Це звернення до майстрів, які будували храм Божий, механічно перенеслося на село, де вони мешкали. Всі раніше роз’єднані населені пункти і стали називатися однією географічною назвою – село Церковне.
Спокійно протікало життя у селі. Але  реформа 1861 року про визволення селян від кріпацької залежності починає змінювати життя селян. У Центральному державному історичному Архіві СРСР у Ленінграді зберігається листування поміщиків Голуба А.П., Мінокосової Л.П. і Голуба І.В. з головним викупним закладом при С-Петербургзькій Зберігальній Палаті. Тільки названим трьом поміщикам в селі Церковне належало 350 кріпаків і біля 2000 десятин землі. По затвердженому 19 лютого 1861 року "Положенню про викуп селянами поміщицьких земель і про селян, які вийшли з кріпацької залежності” кріпаки села повинні були заплатити викуп з розрахунку 9 карбованців за 4-х десятинний наділ на кожну душу. Всього 3143 карбованці. Крім того, селяни повинні були внести викуп з розрахунку 1,5 карбованця серебром з маєтку, а всього в розмірі 525 карбованців за отримання так званого маєткового володіння, тобто за землю, зайняту під дворами, у яких вони мешкали. Держава надала мешканцям села кредит на 49 років з розрахунку 6 % річних. Всю суму поміщикам банки видавали готівкою, а селяни повинні були на протязі цих років сплачувати відсотки. Фактично викуп їх розпочався лише у 1868 –1870 роках, до тих пір у житті людей нічого не змінювалося. Багато хто з селян, не маючи ніякої можливості вносити плату за землю і годувати свою родину, усіма зусиллями намагалися позбавитися від землі. В 1875 – 1808 роках поблизу Церковного, Успєнки, Первозванівки почалося будівництво вугільних шахт. Володарями їх були, головним чином, іноземні капіталісти. Одна французська компанія почала будувати шахту безпосередньо біля села. А в 5 кілометрах від Церковного почалося будівництво залізничної станції Сімейкино і гілки до шахт. Безземельні селяни, особливо молодь, були одними з перших робітників на цих будівництвах, а потім почали працювати і на самих підприємствах.
Але в селі не забували і про духовне. У 1890 році розпорядженням Священного Синоду Російської Православної церкви за проханням жителів сіл Церковне, Новоганнівка, Андріївна, Самсонівка, Черкаський Брід, Попівка і на їхні пожертвування в селі Церковне побудували храм на честь святкування Введення у храм Пресвятої Богородиці (4 грудня н.ст.).
Храм було зведено з червоної цегли і виконано за проектом невідомого автора у вигляді хреста з одним головним позолоченим куполом 26 метрів заввишки і дзвінницею з 11 мідними дзвонами ( 7 дзвонів вагою по 6 кг, інші відповідно – 890 кг, 295 кг, 49 кг і 16 кг ). Цеглу для будівництва храму підвозили на підводах з Ростовської обл., з заводу Балашова. Якість цегли така, що цвях довжиною 200 мм, навіть зараз, через 100 років входить в цеглу як у дерево. Площа храму розрахована на 500  віруючих.  Престол був один і освячений на честь Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Храм збудовано на благословенній самим Господом землі. Коли бачиш цю незвичайно красиву і величну споруду у мальовничому куточку Луганської землі, віддаленому від шуму транспортних потоків, розумієш, що без допомоги Господа це не могло відбутися. Будівля стоїть на високому місці і, здається, підноситься над селом, що потопає в зелені дерев, які ростуть біля будинків та вздовж берегів сільської річки. Будинки в основному невеликі, можна сказати бідні. Храм було обнесено кам’яною огорожею, в середині двору знаходилась сторожка, а трошки нижче колодязь з кришталевою, ключовою водою. По штату в храмі був один священник і один псаломщик. Для них на пожертвування прихожан було побудовано цегляні будинки з присадибними ділянками в 15 соток. Для утримання храму - приписані 33 десятини ( десятина – 1,45 га) пахотної землі. У 1895 році при церковній сторожці було відкрито церковно – приходську школу на 1 клас.
Бурхливий економічний розвиток в країни після скасування кріпосного права супроводжувався зростанням революційного руху. Події революції 1905- 1907 років не обійшли і Церковне. Працівники Литвиненко Федір Микитович, Чубейко Семен Миколайович і інші приносили в село з рудників листівки та прокламації, революційні пісні. Кимось була підкинута листівка про події 9 січня 1905 року. Все призвело до підпалу скирт хліба, хлівів зі скотом, які належали поміщикам. Влітку 1905 році група молоді кинула в куток дому поміщика Скрипніченка пляшку з динамітом. Був вибух, щоправда, він не приніс збитків його майну і сім’ї. Через тиждень селяни знову підпалили поміщицьке майно, хоч тут і були залишені козаки для охорони. Зібрані із сусідніх сіл поліцейські зробили ретельний обшук на всіх подвір’ях селян і у Литвиненко Івана Никифоровича знайшли вибухівку. На швидку відбувся суд і винні у вибуху були засуджені, відправлені на заслання із забороною повертатися у село. В числі відправлених були: Литвиненко Іван Никифорович, Щербина Іван Федорович, Рудковський Микола Семенович і Луб’яниченко Максим Микитович. В роки столипінських реформ в селі відбувався розподіл селян. З’явилися нові міцні селянські господарства. І в той же час, більш сотні бідних дворів, не маючи коней, віддавали свої земельні паї в оренду. Таким чином, 170 селянських подвір’їв в селі залишилося без землі. Деякі родини поїхали на вільні землі Казахстану, Сибіру в якості переселенців. В селі серед бідних і середніх велися розмови, що ні до чого купувати землю на відстані, бо вона скоро буде віддаватися селянам безкоштовно. Перша світова війна ще більш розорила найбідніші родини в селі. Головні робітники пішли на фронт. Більше ста чоловік село Церковне відправило на війну. Деякі з них загинули, інші потрапили в полон, а дехто повернувся інвалідом. Земля оброблялася погано, врожаї були мізерними. Новини про революцію мешканці села зустріли з задоволенням. В ході голосування за депутатів в Установчи збори вони подавали свої голоси здебільшого за більшовиків. Чимало мешканців Церковного, не відриваючись від села, від родин, працювали на шахтах і підприємствах. Вже у квітні 1917 році на шахтах «Рабинович і К», рудниках Рейнгарда були створені профспілки. Односельці Кірічевський Аким Тихонович і інші були вибрані членами профспілкових комітетів. В червні 1917 року Кірічевський Аким Тихонович, Глущенко Петро Арсенстьйович, Литвиненко Іван Никифорович, Крютченко Аркадій Прокопович і багато інших увійшли до складу Червоногвардійських загонів, створених для охорони шахт. Звістка про Жовтневу революцію в Петрограді швидко докотилася до  села. Як і всім містам і селам Донбасу, Церковному прийшлось пережити усі труднощі окупації. Окупанти пограбували і без того розорених багатолітньою війною селян. В кінці 1918 року після відходу німців в село увійшли денікінці і гайдамаки. В селі була створена підпільна група для підготовки повстання в складі Крютченка Прокопа Пилиповича, Скорика Олександра Дмитрійовича, Козлова Петра Петровича і Нестерова Віктора Степановича. В село приїздили представники від Ради Донецько – Криворіжського басейна, від більшовицького комітета міста Луганська – Сумська Марія, Попов, Букаєв. Вони зустрічалися з активістами села, поясняли завдання. Був установлений зв'язок з керівним центром повстання в Луганську. Тут, на зустрічі, представникам від сел були дані конкретні завдання і настанови на час повстання. У 1920 році в селі Церковне була остаточно встановлена Радянська влада, розпочався період мирного господарського будівництва.
23 липня 1923 року за активну участь мешканців села в бойових революційних діях Церковне перейменували в Красне. З початку представниками нової влади в селі не здійснювалися репресії проти храму і його служителів. Пограбування храму комуністичною богоборчою державою розпочалося з 1922 року. Тоді без пояснень забрали усе золото, позолочені і срібні предмети. Архівні матеріали про Свято – Введенський храм, які знаходилися в Держархіві Луганської області, свідчать про трагічну долю цього храму. Він – храм – страждалець, такий же як і багато його священнослужителів. Пограбування храму продовжувалося постійно. І навіть тоді, коли нічого цінного для держави не залишилося, брали «що-небудь», тільки б принизити церкву та її служителів, а віруючих залякати силою. Так, 5 січня 1932 року під час опису - 71 найменування предметів, які належали церкві, а на 5 січня 1935 року – вже 56. Боротьба була жорстока. В селі богоборців було мало, але за ними стояла влада. Віруючих було багато. За архівними даними в 1924 році в селі Церковне мешкало 527 християн, церковна спілка налічувала 1062 чоловік ( чоловіків – 351, жінок – 711), сюди входили мешканці найближчих семи сел. При храмі була школа і бібліотека. З 1922 року церква була безмовна, так як нова влада заборонила дзвонити в дзвони. 28 грудня 1934 року дзвони зняли й вивезли. За своє більш ніж столітнє життя храм зачиняли двічі. Перший раз за рішенням Президиуму ЦИК УРСР під головуванням
Г.І. Петровського – 28 квітня 1935 року, коли все було вже зовсім повністю пограбовано. Церковну споруду було віддано під сільський клуб. Залишений небагатий статок поділили по акту, складеному на рваному папірці, між шістьма установами. Клубу дісталися: гардероб, трибуна, кафедра, залізні грати, скриня, підставка під квіти, покривало, бархатні килимки. Депо станції Сімейкіно – усі залізні речі ( на металобрухт): підвіски, хоругви, хрести, кадила – з припискою «для ремонту паротягів», іншим установам були передані також не потрібні речі. Клуб існував 6 років.
Трагічна доля священика Остапенка Георгія Трифоновича, який тоді був настоятелем Свято-Введенського храму. Народився він 8 січня 1881 року в сім’ї морського шкіпера, росіянин, мати була міщанкою. Закінчив Пензенську духовну семінарію. Він отримав сан священника. У 1906 році у місті Єкатеринославлі єпископом Симеоном призначений священиком Свято-Введенського храму села Церковне. При храмі була церковно-приходська школа, директором школи було поставлено батюшку Георгія, який поєднував цю посаду з посадою законовчителя. Крім того він викладає Закон Божий у трьох земських школах: в селі Церковному, Самсонівна і Новоганнівка. Його працю відзначено нагородами. Сім’я батюшки Георгія складалася з 4-х чоловік: він сам, дружина Євдокія Іванівна 1884 року народження, донька Антоніна (1908 рік народження), син Євген (1915 року народження). Після жовтневого перевороту 1917 року з приходом нової влади, яка проголосила атеїзм, для церкви в державному устрої місця відведено не було. Життя священників було просто нестерпним: вони стали ізгоями в суспільстві. Нова влада взаємовідносини з церквою регулювала не законами, а таємними підзаконними актами. Для цього були створені спеціальні органи, які проводили антирелігійну політику держави в життя. У вересні 1924 року батюшку Георгія було заарештовано і він знаходився під слідством в Луганському ОГПУ ( ГАЛО), Ф № 230 С № 7, стор. 11. Потім прийшли часи заборони на богослужіння в храмі. Священник починає звертатися до влади за дозволом на відвідування з молитвами будинків віруючих. Він пише заяву на ім’я т. Волкова, інспектора культів Луганської області (ГАЛО, Ф № 693, С № 1209, сторінка 4 ), але отримує відмову. В своїх заявах інспектору батюшка Георгій доповідає, що дозволу на святкові богослужіння не дають, а при нарахуванні податків їх враховують. У 1933 – 1934 роках церкву двічі було пограбовано через розпиляні грати на вікнах. І це теж ставлять у вину священнику і церковній громаді. Крім того, що влада зобов’язала повернути пограбоване майно, вона ще і наклала штраф ( за незабезпечення збереження майна ) у сумі 1121 крб. Були встановлені жорсткі строки виплати заборгованності. Батюшка Георгій знову з великою повагою звертається до влади за допомогою, пояснюючи ситуацію. Але паралельно на ім’я Секретаря Луганської міської ради летить доповідна записка, підписана інспектором культів Крицькою, у якій міститься прохання про закриття " церкви в селі Красному ". Ми можемо тільки здогадуватися, як довгими вечорами молився священник і прохав послати йому терпіння, щоб перенести ці муки. І Господь зміцнював його в терпінні. Всі ці найважчі для церкви роки батюшка Георгій залишався на своїй посаді, до дня офіційного закриття храму 28 квітня 1935 року. Як далі склалась доля цієї мужньої людини по архівних данних дізнатися не вдалося. У одній із довідок уповноваженного зі справ Російської Православної церкви у графі "вибув” стоїть: "Красний 6/6” . Була надія, що це номер загону, або лагеря. Але минулого літа до нас у село приїхала жінка, яка назвалася онукою батюшки Георгія. Вона сказала: " Нікуди вони його не відправили. Прийшли вночі, поставили навпроти алтарної частини храму і застрелили. Тут же закопали, а могилу розрівняли "
І ось 22 червня 1941року підступний ворог напав на нашу країну. Почалася Велика Вітчизняна війна. Батьківщина в небезпеці – жорстокий ворог озброєний до зубів. 403 мешканці села Красне пішли захищати Батьківщину. 179 з них не повернулись.