За матіалами роботи «Історія населених пунктів Благівської
сільсь кої ради» пошукової групи шкільного музею «Берегиня»
Благівського НВК м.Ровеньки.
Керівник: Стрюкова К.С.
Село Грибуваха в мальовничій місцевості середньої течії річки Ровеньок, правий берег якої являє собою прямовисні скелі – останці Донецького кряжу. На північний захід від скель височить могила Грибуваха, що дала назву селу. Про це існує цікава легенда, яку кожен мешканець Грибувахи вам розповість. Цю легенду записав і обробив Захарченко Іван.
«…двічі на рік – навесні у кінці літа – степове безлюддя порушував скрип чумацьких валок, які їхали на Дон і з Дону, везучи рибу, сіль. І хоч у ті часи про які повідає легенда, суто національний промисел українського народу помітно підупав, все ж він продовжував існувати, й ореол таємничої романтики не спав навколо імені чумака – візника й торговця, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу.
Міцного здоров’я, витримки, кмітливості й хисту вимагало це ремесло. А ще – мужності. Повною небезпеки й пригод була чумацька дорога. У байраках понад шляхами чигали ласі на поживу й чуже добро степові розбійники, а інколи – й вовки. Дісталося мандрівникам й від хвороб, яким не зараджували й спеціальні сорочки, промотані дьогтем (їх надівали тільки під час епідемій).
«Вимазався, як чума», - казав народ, і від назви цієї страшної хвороби – пошесті утворив ще одну – чумаки. А остання, в свою чергу, заквітчала всю Україну Чумаченками та Чумаками.
Рідко коли яка мандрівка обходилась чумакам без втрат. Померлих ховали на високих курганах обабіч шляхів, щоб потім наступного року (хто живий буде!) запалити свічку пам’яті від згорьованих рідних.
Не минула лиха доля й чумака Гриба, який мав це прізвище, а скоріше – прізвисько, за приземкуватий зріст. Трапилась і з ним пригодонька. Тільки від’їхали від Аксаю – одного з рукавів Дону, - валку з в’яленою рибою застав наглий дощ. Начебто й небо щедро розсипало сонячні промені довкіл, й хмарки не громадились в одну велику, - а от почастував чумацькі спини дощ холоднуватими потьоками.
На третій день їзди занедужав кремезний Гриб. Немов у пропасниці, трясло дуже тіло яке, здавалося, було налите пахким жаром вечірнього багаття, що його розклали зажурені побратими біля підніжжя високої могили. Ця могила у їхній пам’яті завжди була Безіменною, і всі вважали її молодшою посестрою славутної Савур-Могили, бо її обриси в дечому повторювали останню.
Два дні стояли табором чумаки довкруж Безіменної. Два дні поїли наварами цілющих степових трав вірного товариша, що вже десяте літо розміняв, як присвятив себе чумакуванню. Нічого не допомогло. Коли сонце ще стояло на вечірньому прузі, помер бувалець Гриб. Дуже бідкувався, що не міг перед смертю пригорнути до грудей двох синів-соколів та вірну дружину, якій щоразу на її сльози – умовляння обіцяв не ходити на Дон. Та щовесни, як тільки сходив сніг, Гриб забував свою обіцянку. Тремтячий у мареві небокрай владно і з якоюсь таємничою силою манив і кликав його. І він не витримував: обходив знайомих – друзів чумаків і знову підбивав їх у путь – дорогу. Його й готував собі в замічену вже сивовусий і сивочолий ватаг – п’ятдесятирічний Клим. А тепер ось доводилося залишати свою надію у безлюдному степу….
Поховали чумака Гриба на самісінькому вершечку Безіменної. Наносили – нагребли заступом могилу - так, щоб було видно її з курного шляху. Стоїть вона і по ці пори. Та ім’я тепер могилі не Безіменна, а Грибуваха – чи то від того, що її нагребли, чи то від прізвища чумака Гриба».
сільсь кої ради» пошукової групи шкільного музею «Берегиня»
Благівського НВК м.Ровеньки.
Керівник: Стрюкова К.С.
Село Грибуваха
Село Грибуваха в мальовничій місцевості середньої течії річки Ровеньок, правий берег якої являє собою прямовисні скелі – останці Донецького кряжу. На північний захід від скель височить могила Грибуваха, що дала назву селу. Про це існує цікава легенда, яку кожен мешканець Грибувахи вам розповість. Цю легенду записав і обробив Захарченко Іван.«…двічі на рік – навесні у кінці літа – степове безлюддя порушував скрип чумацьких валок, які їхали на Дон і з Дону, везучи рибу, сіль. І хоч у ті часи про які повідає легенда, суто національний промисел українського народу помітно підупав, все ж він продовжував існувати, й ореол таємничої романтики не спав навколо імені чумака – візника й торговця, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу.
Міцного здоров’я, витримки, кмітливості й хисту вимагало це ремесло. А ще – мужності. Повною небезпеки й пригод була чумацька дорога. У байраках понад шляхами чигали ласі на поживу й чуже добро степові розбійники, а інколи – й вовки. Дісталося мандрівникам й від хвороб, яким не зараджували й спеціальні сорочки, промотані дьогтем (їх надівали тільки під час епідемій).
«Вимазався, як чума», - казав народ, і від назви цієї страшної хвороби – пошесті утворив ще одну – чумаки. А остання, в свою чергу, заквітчала всю Україну Чумаченками та Чумаками.
Рідко коли яка мандрівка обходилась чумакам без втрат. Померлих ховали на високих курганах обабіч шляхів, щоб потім наступного року (хто живий буде!) запалити свічку пам’яті від згорьованих рідних.
Не минула лиха доля й чумака Гриба, який мав це прізвище, а скоріше – прізвисько, за приземкуватий зріст. Трапилась і з ним пригодонька. Тільки від’їхали від Аксаю – одного з рукавів Дону, - валку з в’яленою рибою застав наглий дощ. Начебто й небо щедро розсипало сонячні промені довкіл, й хмарки не громадились в одну велику, - а от почастував чумацькі спини дощ холоднуватими потьоками.
На третій день їзди занедужав кремезний Гриб. Немов у пропасниці, трясло дуже тіло яке, здавалося, було налите пахким жаром вечірнього багаття, що його розклали зажурені побратими біля підніжжя високої могили. Ця могила у їхній пам’яті завжди була Безіменною, і всі вважали її молодшою посестрою славутної Савур-Могили, бо її обриси в дечому повторювали останню.
Два дні стояли табором чумаки довкруж Безіменної. Два дні поїли наварами цілющих степових трав вірного товариша, що вже десяте літо розміняв, як присвятив себе чумакуванню. Нічого не допомогло. Коли сонце ще стояло на вечірньому прузі, помер бувалець Гриб. Дуже бідкувався, що не міг перед смертю пригорнути до грудей двох синів-соколів та вірну дружину, якій щоразу на її сльози – умовляння обіцяв не ходити на Дон. Та щовесни, як тільки сходив сніг, Гриб забував свою обіцянку. Тремтячий у мареві небокрай владно і з якоюсь таємничою силою манив і кликав його. І він не витримував: обходив знайомих – друзів чумаків і знову підбивав їх у путь – дорогу. Його й готував собі в замічену вже сивовусий і сивочолий ватаг – п’ятдесятирічний Клим. А тепер ось доводилося залишати свою надію у безлюдному степу….
Поховали чумака Гриба на самісінькому вершечку Безіменної. Наносили – нагребли заступом могилу - так, щоб було видно її з курного шляху. Стоїть вона і по ці пори. Та ім’я тепер могилі не Безіменна, а Грибуваха – чи то від того, що її нагребли, чи то від прізвища чумака Гриба».
Просмотреть Грибуваха на карте большего размера