Тура Едуарда, Глєбова Олексія, членів краєзнавчого гуртка СЗШ №12 м. Сєвєродонецька (2010 р.)
Керівник: Романенко І. О.
Селище Красноріченське
Красноріченське - селище міського типу Кремінського району Луганської області (до недавнього 1973 року - Кабаннє). Розташоване воно на обох берегах річки Красної - лівої притоки Сіверського Дінця, яка бере свій початок з маленького джерельця біля села Тімоново.Красноріченське знаходиться за 18 км від районного центру. Через територію селища проходить залізниця Харків - Луганськ, за 6 км від нього пролягає автомагістраль Сватове - Луганськ. Населення 4946 чоловік.
На околиці Кабаннього Тріфільєвим були досліджені у 1901 році кургани епохи бронзи та середньовіччя (було розкопано 5 курганів). В середині червня 2006 року археологічною експедицією Луганського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченко під керівництвом кандидата історичних наук Костянтина Івановича Красильникові проводилися рятувальні розкопки курганів (неподалік від селища). Було знайдено понад десяти поховань епохи бронзи - народу так званої катакомбної культури. Археологи розповіли, що збудували ці кургани індоєвропейські племена, які прийшли з території, що сьогодні займають сучасний Афганістан чи Іран приблизно 17 ст. до нашої ери. Вивчення їхнього життя допорає нам пізнати минуле, глибше зрозуміти самих себе.
З часів, коли жили «катакомбники», минули тисячоліття. Та побувавши біля цих земляних пірамід, збудованих ними, відчуваєш непомітний зв'язок між минулим і сьогоденням. Сюди, на пагорби, що звуться нині макітрами, колись піднімалися люди, одягнені в одяг із шкіри тварин. Так, як і ми зараз, вони милувалися неповторними краєвидами, що відкривалися окові: річкою, пасовищами, житлами під горою. Це була їхня земля…
Історія виникнення селища тісно пов’язана з укріпленнями південних кордонів Російської держави наприкінці 17 - на початку 18 ст. Саме в цей час на території так званого Дикого поля створюють сторожеві пости з поселенням довкола них. Одним з таких поселень було й Кабаннє, засноване в 1701 році на землі, приписаній до Сватової Лучки, сотенного містечка Ізюмського слобідського козацького полку. Основну частину його жителів становили вихідці з Дону.
З чим пов’язують походження сучасної назви селища? Річка Красна. Чому вона так називається? Є декілька версій цієї назви. Одна з них розповідає, що в 17 ст. , коли ще річка була су доходною, на її водах відбувся бій, в якому Омелян Пугачов захопив декілька суден із золотом, зростивши її воду кров’ю.
За іншою версією назва річки пішла від ділянок глинистих берегів червоного кольору. Під час розливів, змиваючи глину, ріка забарвлювалася рудим відтінком біля таких берегів.
Ще одна версія: своєю назвою ріка завдячує незрівнянній своїй красі. У стародавньому значенні «красний» - це красивий, хороший, найкращий, видатний.
Та існує ще й така версія: в лісах водилося багато кабанів, а під час полювання їх вбивали так багато, що кров їх текла в річку, звідси й пішла назва річки - Красна, а селища - Кабаннє, бо існував на річці Кабаній брід, де мілководдям переходили річку дикі кабани.
Про Кабаній брід є згадки і в старовинних документах.
Населення займалося переважно хліборобством і винокурінням, торгували дьогтем, свічками, чоботями, рибою, ікрою, милом, овочами. Жінки ткали як для власних потреб, так і для продажу.
В своїх хатах селяни Кабаннього охоче давали притулок кріпакам, що тікали з Правобережної України чи з центральної Росії. Про це свідчить скарга цареборисівських помічників Петру I. У своєму листі вони повідомляли , що «по річці Красній біля Кабанячого броду донські козаки селять російських людей. І ті люди - втікачі з Белгородського повіту, з приписаних до Воронежа різних міст. Утекли вони від служби, від «рубльових» грошей і від корабельного будівництва». Слідчий, якого в 1704 році послав Петро I, побувавши на місці, додав до цього, що «в тому новозбудованому Кабан ньому юрті живуть куренями, тих людей донські козаки переписувати не дали». На відміну від Сватової Лучки, населення якої не платило податків, жителі Кабаннього починаючи з 1707 року були на казенному оброці. В 1732 році в слободі налічувалося 76 дворів і 365 мешканців чоловічої статі.
Після того, як у 2765 році царський уряд ліквідував слобідські козацькі полки і створив замість них регулярні кірасирські; Кабаннє стало адміністративним центром Преображенського полку. В 1773 році в слободі було 1754 військові обивателі, 12військових службовців і 24 духовні особи.
Наприкінці 18 століття значна частина земель у районі Кабаннього належала поміщикам Сокальському, Ляшенку і Капустянському, які пересилили сюди своїх кріпаків з інших місць. Так виникли на другому березі річки Красної новий район слободи, так зване Новокабаннє, де в 1790 році налічувалося 100 дворів. У1823 році число жителів у Кабанньому перевищило 3.5 тис. чоловік. З 1857 року, після ліквідації військових поселень, жителі Кабаннього були переведені на становище державних селян.
Земельна реформа 1861 року не внесла корінних змін у життя села. Державні селяни, що проживали у Кабанньому, одержали на ревізьку душу 5,3 десятини землі, поміщицькі - в середньому по 4 десятини. Крім внесення плати за наділ, вони мали відробити на поміщика по 40 чоловічих і 30 жіночих днів на рік. Але все таки селяни мали вже право займатися промислами, торгівлею тощо. Це сприяло розвитку села. На той час налічувалося 785 дворів, де проживало 2587 чоловіків і 2460 жінок. У селі було 40 вітряків, торгувало 5 крамниць. Щороку відбувалося 3 невеликі ярмарки. Розвинулися ремесла. Близько 100 сімей займалися бондарством, гончарством, теслярством, ковальством тощо.
У пореформений період у Кабанньому, як і в усій країні, почалося інтенсивне розшарування селянства. Значна частина селян не мала робочої худоби, а тому не могла обробляти свої наділи, які за безцінь скупували місцеві багатії. В 90-х роках 19 ст. в руках кабанівських куркулів Кравцова, Марченка, Дігтяря, Багмета та інших було зосереджено понад 1000 десятин землі і майже третина громадської землі. Бідняки, щоб прогодувати родину, мусили йти в кабалу до тих же поміщиків і куркулів, або шукати заробітку десь на стороні. Як свідчать статистичні дані, в перші роки 20 ст., з Кабаннього та волості йшло на заробітки від 700 до 1000 чоловік щороку, багато хто з них залишав село назавжди, поповнюючи ряди пролетаріату.
Розвитку капіталістичних відносин у Кабанньому сприяло будівництво Катерининської залізниці (середина 90-х років 19 ст.), яка проходила за 4 км від села. Наприкінці 90-х років кабанські підприємці брати Єгорови збудували сукновальню, де працювало 20 робітників. Місцеві багачі Селиванов та Луцький розгорнули закупку і продаж зерна. В 1905 році німець Г. Мюллер збудував у Кабанньому завод « Малоросіян», що випускав брички і чавунне литво. Ту працювало понад 100 чоловік. У 1910 році почали діяти паровий млин і олійниця німецького підприємця Фокта. В селі зароджується робочий клас.
Умови праці на підприємствах були надзвичайно тяжкі. Робочий день тривав з 6 години ранку до 6 години вечора. Заробітна плат лишалася на низькому рівні. Так, ливарник на заводі «Малоросіян» одержував 50 коп. на день, а учень - 16 коп. До того ж штрафи, що широко практикувалися на підприємствах, часто забирали значну частину цього мізерного заробітку.
Експлуатація робітників, яка дедалі посилювалася, злиденне становище селянської бідноти сприяло зростанню революційної свідомості трудівників. Серед них вели роботу посланці сватівських залізничників, які в 2905 році вже мали свою організацію РСДРП. Одним з них був М. І. Горбатенко, що влаштувався ливарником на заводі « Малоросіян». Горбатенко згуртував навколо себе передових робітників. Під їх керівництвом 1 травня 105 року робітники заводу не вийшли на роботу і провели першу маївку, де більшовик розповідали про революційні події в країні. Налякана адміністрація заводу викликала козаків з Куп’янська , які розігнали учасників маївки. Другого дня Горбатенко звільнили з роботи.
Більшовик вели революційну пропаганду і серед селян. Особливо активно діяв учитель місцевої школи Ф.Б. Стешенко. Він організував марксистський гурток, куди ввійшли 12 чоловік. Збиралися гуртківці в хаті вчителя, обговорювали своє тяжке положення, читали марксистську літературу. Гурток існував і в роки реакції, що настала після поразки революції 1905-1907 років.
Напередодні Великого Жовтня Кабаннє, хоч і було волосним центром, лишалося брудним, невпорядкованим селом. Хати селян, побудовані з саману і криті очеретом або соломою, освітлювалися скіпками і каганцями. Навесні і восени вулиці перетворювалися на справжнє болото.
Па низькому рівні була культура і освіта. В Кабанньому працювала трирічна народна школа, відкрита в 1867 році, яку відвідували близько 90 учнів. Заняття проводив один учитель. З великою натугою , використовуючи тільки народні кошти, земська управа збудувала в 1885 році земське училище на 60 місць. Але й після цього навчалося тільки 17 % дітей шкільного віку.
Ще гірше становище було з медичним обслуговуванням населення. До 1909 року в Кабанньому не було жодного медпрацівника, хворих лікували знахарі. В 1910 році в селі відкрито фельдшерський пункт.
Після Лютневої революції селяни Кабанської волості, не вірячи обіцянкам Тимчасового уряду, подекуди самі забирали поміщицьку худобу та інвентар, засівали поміщицькі землі. Місцева управа не раз зверталася до губернського начальства з проханням вжити термінових заходів. Але це тільки сприяло зміцненню авторитету як місцевих, так і приїжджих з Харкова більшовиків.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприкінці листопада 1917 року в Кабанньому створено волосний ревком, куди ввійшли представники робітників і селян - П. І. Мордига (голова), С.І. Островерхий, Ф.С. Жихар, Д.Т. Калачник та інші. Ревком провів велику роботу по підготовці першого волосного з’їзду селянських депутатів, що відбувався на початку 1918 року. При Кабанській Раді була створена спеціальна комісія , яка на весні 1918 року почала переділ поміщицьких земель.
У квітні 1918 року до Кабаннього підійшли кайзерівські війська. Загін червоногвардійців (що базувався на селі), влився до 5-ї Української армії, штаб якої перебував у їх селі. Після триденних запеклих боїв з переважаючими силами ворогів революційні війська мусили відійти. Окупація австро-німецькими загарбниками завдала жителям багато шкоди. Окупанти забирали у жителів цінні речі, зерно, худобу, свиней, птицю. В листопаді 1918 року під ударами Валуйського повстанського полку австро-німецькі війська відступили з Кабаннього.
Після визволення села відразу відновили роботу органи Радянської влади. Спеціальна комісія провела переділ землі за числом їдців. Були націоналізовані завод «Малоросіян», млин та інші приватні підприємства. Але вже в перших числах червня над селом нависла загроза окупації денікінцями. Проти білогвардійців виступила Червона сотня, сформована в селі, але сили були не рівні, і війська Денікіна захопили Кабаннє.
В грудні 1919 року частини Червоної Армії почали бої за визволення Донбасу. Перша Кінна армія наступала вздовж залізниці Сватове - Кремінна. В районі станція Міловатка і Кабаннє зав’язався жорстокий бій. Денікінці, які мали перевагу, перейшли в контрнаступ, але на допомогу червоноармійцям підійшли бронепоїзди, і опір ворога був зломлений.
Налагодженню життю в селі після денікінців заважали куркульські банди. У червні 1920 року в Кабанньому створено комітет незаможних селян, який очолив Д.Т. Калашник. Місцева біднота під їх керівництвом почала боротьбу з бандами, що особливо активізувалися у квітні 1921 року, коли трудящі волості вирішили зібрати для харківських робітників кілька вагонів зерна. 17 березня банда отамана Винника, що налічувала 150 вершників, озброєних кількома кулеметами, напала на станцію Кабаннє, де стояли вагони з хлібом. Але вогонь заставив їх відступити, залишаючи навіть поранених. Бандити блокували станцію, але на допомогу селянам прийшов бронепоїзд; у жорстокій боротьбі полягли перші комуністи села - П.І. Мордига, Д.Т. Калашник, К.А. Ладика. В 1922 році з бандитизмом у селі було покінчено.
Багато труднощів довелося подолати трудящим Кабаннього, щоб відбудувати господарство. Завод «Малоросіян» на працював, колишні робітники розійшлися по селам. Багато селян, що одержали землю, не мали тягла. інвентаря та насіння, щоб її засіяти. У торгівлі панували приватники.
Одним із найважливіших завдань місцевої Ради була організація кооперативної торгівлі. В 1926 році за ініціативою партосередку створене споживче селянське товариство з сумою пайових внесків понад 1000 карбованців. Товариство відкрило 5 магазинів; створено сільськогосподарське кредитне товариство , якому держава виділила для подання допомоги біднішим селянським господарствам понад 20 тисяч карбованців. В 1926 році створюється перший ТСОЗ «Червоний орач», що об’єднав 50 родин. Уже першого року спільна праця дала хороші результати. На площі 700 га було зібрано непоганий на той час врожай зернових (120-150 пудів з десятини). На практиці селяни переконувалися в перевазі колективної праці.
Партійна організація Радянської влади і сільська Рада приділяли велику увагу розвитку культури та охорони здоров’я в селі. Уже 20 грудня 1917 року в Кабанньому відновили нормальні заняття 2 народні училища, де 7 учителів навчали 400 дітей. Для ліквідації неграмотності серед дорослих у селі влітку 1925 року організовано курси підготовки керівників гуртків лікнепу. В 1926 році працювало понад 20 таких гуртків. На 1933 рік неписьменність в Кабанньому було ліквідовано.
У 1929 році в Кабанньому , як і по всій країні, починається об’єднання індивідуальних селянських господарств у колективні. Перший колгосп «Нове життя» створено восени 1929 року. Він мав 2 тис. десятин орної землі, 80 коней, 50 пар волів, плуги, борони, косарки. В перший рік свого існування колгосп одержав кращий порівняно з індивідуальними господарствами урожай зернових - по 15 ц/га. Наступного року організовано ще 6 колгоспів, у яких об’єдналися всі індивідуальні господарства. Тоді ж на землях Кабаннього створено радгосп «Буксир». Молодому господарству держава виділила 8 тракторів та інший сільгосп інвентар. Згодом радгосп перейменовано на «Кабаннє».
За рішенням уряду в 1932 році створено 2 МТС - Площанську і Кабано-Рубіжанську, оснащені новітньою технікою. Машинно - тракторні станції набагато полегшили працю колгоспників. За допомогою МТС всі 7 колгоспів Кабаннього уже напередодні Великої Вітчизняної війни добилися непоганих результатів.
Змінився і зовнішній вигляд села. Тут виникли нові вулиці - ім.. Пархоменка, ім.. Фрунзе, ім. Шевченка, Привокзальна. В 1935 році збудовано середню школу. Реконструйовано клуб, село було повністю електрифіковано і радіофіковане. В 1939 році в Кабанньому проживало 8,8 тис. чоловік.
22 червня 1941 року, коли стало відомо про віроломний напад на нашу країну фашистської Німеччини, на фронт пішли сотні добровольців. Завод ім. Фрунзе переключився на випуск воєнного спорядження та снарядів. За верстати стали жінки й підлітки. На базі місцевої лікарні створено госпіталь. У селі були розташовані військові частини. Жителі, які не евакуювалися, допомагали чим могли - працювали в госпіталях, шили теплу білизну, прали тощо.
10 липня 1942 року фашисти захопили Кабаннє. Для боротьби з окупантами в селі був створений партизанський загін, яким командував комуніст Т.М. Стожко. Протягом 7 місяців партизани провели 18 бойових операцій. Вони відбили в окупантів понад 300 голів худоби, спалили 2 комори з зерном, яке окупанти хотіли вивезти, і 12 скирд сіна, висадили в повітря 3 мости через річку Красну.
Коли фашисти ввійшли в село, механік заводу ім.. Фрунзе М.В. Бурмака зняв з верстатів найважливіші вузли і надійно заховав їх. Решту пошкодили партизани, і окупанти не змогли ні ввести в дію завод, ні вивезти обладнання.
У селі діяла також підпільна комсомольська група, яка налічувала 12 чоловік. Групу очолював В. Гусаров. До неї входили І.Кучер, В. Рогоцька, Н. Третяк та ін. Юні підпільники розповсюджували серед населення листівки, підтримували зв'язок з загоном Стожка, передавали партизанам потрібні дані. 30січня 1943 року частини 195 стрілецької дивізії визволили Кабаннє. За 7 місяців хазяйнування окупанти спалили 23 житлових будинки і 19 дворових будівель; відібрали у населення і відправили до Німеччини 120 голів великої рогатої худоби, понад 50 тонн хліба тощо. Понад 300 юнаків і дівчат гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини.
Сотні жителів Кабаннє героїчно билися на фронтах ВВВ, 160 з них нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Особливо відзначився Ф.Т.Дачко, командир обслуги протитанкової гармати. 23 вересня 1943 року його бійці в числі перших форсували Дніпро в районі села Мишуриного Рогу. 24 вересня залишився сам біля гармати, він відбив 7 танкових атак ворога, знищив 3 ворожі машини і понад 100 гітлерівців. За виявлену мужність і відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР Ф.Т. Дачку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Це високе звання було присвоєне також Г.В Бурмаці та В.П. Бородіну. Бригадир колгоспу «Іскра» Д.І. Кучеренко отримав 9 урядових нагород.
Відразу після визволення трудівники села взялися за відновлення господарства. З різних куточків країни вони отримували допомогу, особливо з Пензенської, Саратовської областей: посівний матеріал, інвентар і худобу. Робітник Уралу допомогли відремонтувати МТС, завод ім.. Фрунзе та ін. підприємства. Одразу ж після вигнання окупантів почали працювати лікарня та школи.
У відбудуванні села велика роль належить створеному в Кабанньому цегельному заводу. Після війни завод ім.. Фрунзе перейшов на виробництво напівавтоматичних металообробних верстатів, призначених для шліфування тракторних та автомобільних блоків циліндрів. Для цього було створено три нові цехи - ливарний, складальний і модельний. Завод достроково виконав семирічний план (за 6 років 11 місяців). Верстати добре зарекомендували себе не тільки в нашій країні, а й за рубежем.
За післявоєнний період великі зміни відбулися і в економіці колгоспів. У 1958 році 7 колгоспів Кабаннього було об’єднано у 2 артелі: «Іскра» і «Нове життя». Новий принцип планування, підвищення закупочних цін та пільги, що їх надала держава колгоспам, сприяла подальшому розвитку господарств. Колгоспи постійно поповнювали свій машинно-тракторний парк; розгорнуте капітальне будівництво.
За післявоєнний період невпізнаним стало Кабаннє. В 1957 році Указом Президії Верховної Ради УРСР його віднесено до категорії селищ міського типу. В 1965 році в Кабанньому налічувалося 4 тис будинків.
Рік у рік підвищувався життєвий рівень трудівників селища. В 1963 році в селі було збудовано новий магазин культтоварів, пекарня, цех безалкогольних напоїв, нова робітнича їдальня. В 1964 - 66 роках розширено лікарню, збудовано приміщення амбулаторії, хірургічного та пологового відділень.
В організації культурного відпочинку трудящих велика роль належала клубам - їх на початку 70 - х було 4. При селищному клубі діяло 7 колективів художньої самодіяльності - драматичний, хоровий, духових і народних інструментів, художнього слова. Творчі колективи не раз займали перше або друге або друге місця на обласних і республіканських оглядах самодіяльності. Кабанська бібліотека по праву вважалася однією з кращих в районі. Її відвідувало близько 2 тис читачів. Книжковий фонд становив 15,3 тис. примірників.
70-80-ті роки 20 століття. В цей час виростають нові корпуси заводських цехів, продукція з емблемою Красноріченського верстатобудівного заводу ім.. Фрунзе відправлялася на експорт. Більш ніж в 20 країнах світу (Болгарія, Монголія, В’єтнам, Бірма, Сомалі, Алжир. Гана. Єгипет та інші) працювали і мабуть працюють хонінгувальні, насікальні верстати. Окрім цих станків продукцією заводу були: вертикальний, різьбонарізний, напівавтомат моделі 2054 Н, побутовий центр обіжний електронасос мод. НБЦШ-3/17. вертикальний хонінгувальний спеціальний станок мод. 3Б833С (виготовлений за спецзамовленням), вертикально-сверлильний станок мод 2Г125, вертикально -сверлильний станок мод. 2Г135, вертикально-хонінговальний станок мод. 3Г833, гамма насікальних напівавтоматів мод. 3ІР4.6,7. На заводі приділяли велику увагу організації відпочинку трудящих, розвитку художньої самодіяльності, працювали гуртки; був спортзал, бібліотека. Трудящих обслуговував медпункт I категорії із зуболікарня ним кабінетом і фізіотерапевтичним обладнанням.
70-80-ті роки… До невпізнання змінився зовнішній вигляд заводу і селища верстатобудівників. Виросли нові світлі корпуси виробничих будівель з комплексом побутових приміщень, простора їдальня для робочих (збереглася до нашого часу). В 1977 році (в канун 60 річниці Великого Жовтня) був зданий у експлуатацію Будинок культури. В ньому працювали різноманітні гуртки. Секції. Спортзал. Дитяча та доросла бібліотеки. Це був осередок культурного життя в селищі, де міг кожен, незалежно від віку, знайти собі заняття за бажанням, покликанням.
Заасфальтовано багато вулиць селища, побудовані нові поліклініки, магазини, будинки. У 1989 році була здана багатоповерхівка. В яку заселилося 72 родини робітників та інженерно - технічних працівників заводу ім. Фрунзе.
Відкривається дитячий комбінат на 280 дітей, торговий центр, нова адміністративна будівля селищної Ради народних депутатів.
На початок 90- х років 20 століття в Красноріченську проживало близько 9 тис. чоловік.
19 років незалежності України у плині життя - дуже мала величина. Але і в цей проміжок часу життя селища і його суть змінилися надзвичайно.
90- ті роки… Розпад Радянського Союзу і як наслідок були розірвані економічні зв’язки з Росією, і це не могло не відобразитися на стані заводу: утворилася велика заборгованість із заробітної плати, не має замовлень на верстати, змінюється керівництво. Можна уявити наслідки. Адже верстатобудівний завод - це виробнича основа цього населеного пункту. Завод розпадається на малі підприємства. І на даний момент верстатобудівний завод ім.. Фрунзе, який має столітню історію - це одне маленьке підприємство «Красноріченський механічний завод», де працюють менше 20чоловік. А про велике сільгосппідприємство «Моноліт» (колишній колгосп «Іскра») взагалі можна забути.
Майже кожен населений пункт має своїх видатних людей. Є вони і у Красноріченську.
Письменник Борис Михайлович Процький. Народився 25 травня 1933 року в м. Кремінна в сім’ї вчителя. Зараз проживає у Москві, але має будинок у селищі Красноріченському.
Закінчив військово-політичну Академію ім. Леніна.
Член Спілки письменників Росії, кандидат філософських наук, полковник.
Викладав історію у Військовій Академії. В наш час письменник працює в жанрі гостросюжетного роману. Автор книг, віршів, прози, які видають у видавництвах Москви, Єревану, Кишнева. Серед них зірки віршів «Моё чернило», «Ракетия», «Лейтенантская молодость», роман «Пласт», повісті «Эхо в тумане», «Возвращение Иванки», «Женские руки в черную крапинку» та інші. Зараз проживає в Москві.
Художники Анатолій і Борис Костяннікови.
Анатолій Костянніков (старший брат) народився 16 січня 1958 року в с. Коноплянівка Луганської області.
24 жовтня 1965 року народився Борис Костянніков-молодший.
1967 рік. Батьки з трьома синами Іваном, Анатолієм, Борисом переїжджають в селище Красноріченськ кремінського району Луганської області.
1974р. закінчує середню школу. Навчання в Заочному університеті мистецтв ім. Крупської в Москві.
1978р. Анатолій вступає до Харківського художньо-промислового інституту. Навчається у професора Б.В.Косарєва. Під час навчання проходить практику в Ризі, Ленінграді, Карпатах.
1983р. Анатолій успішно закінчує навчання у ХХПІ і запрошується викладачем живопису в Орловське художнє училище.
1984р. Анатолій очолив Орловську молодіжну секцію.
1985р. Борис стає членом Спілки художників України.
1996р. Проводить персональну виставку у Державному Російському музеї міста Києва.
1997р. Анатолій та Борис створюють ряд спільних творів.
Якщо поставити за мету перелічити всі країни, де знаходяться роботи братів Анатолія та Бориса, то лише географічні назви зайняли б багато місця. В Україні полотна митців прикрашають експозиції Державного Російського Художнього музею у Києві, національної картинної галереї у Львові, художніх музеїв Одеси, Донецька, Луганська.
Просмотреть увеличенную карту