творчої групи краєзнавчого гуртка «Пошук» Бражнік Дар’ї,
Рудковського Дмитра, Чаусової Ганни.
Керівник:Чайка О.В.
Історія села Давидо-Микільськ
Серед мальовничої природи степової частини Краснодонщини розкинулось невеличке село з милою нашому серцю назвою – Давидо-Микільськ.Село Давидо-Микільськ – центр Давидо-Микільської сільської ради Краснодонського району Луганської області. Розташоване воно на провому березі річки Сіверський Донець за 30 кілометрів від обласного центру м.Луганськ та за 25 кілометрів від районного центру м. Краснодон. Річка Сіверський Донець відділяє нас від Кам’янського району Ростовської області Росії.
Як свідчать перші письмові згадки, село було засноване в 1759 році, проте історія його сягає глибини віків.
За результатами археологічних розкопок, що вже п’ятий рік ведуться на околицях нашого села, життя тут зародилось ще в прадавні часи.
На сьогодні відомо, що поблизу села існувало поселення бронзового віку. Його відкрито співробітниками експериментального центру археології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.
Матеріали розкопок показують, що жителі поселення будували глибокі, від 1,8 м. до 1,2 м напівземлянки прямокутної форми. Усередині житла–ями опорних стовпів, що утворювали дерев’яний каркас будівлі. Поруч - ями господарського призначення, в них вогнища відкритого типу; навколо них зосереджені розвали й фрагменти посуду, вироби з каменю та кісток. Розміщення поселень біля річкової тераси сприяло заняттям як землеробством, так і домашнім скотарством. Про землеробство свідчать дослідження ґрунтових зразків із заповнень житла, а також відбитки зерен у глині посудин та особливо обмазці житла. У той час культивували просо, менше – жито, пшеницю. Значне місце в господарстві займали скотарство, полювання, рибна ловля. У господарстві були вівці, бики, кози, свині, коні.Зіставляючи кісткові залишки домашніх і диких тварин, археологи констатують, що 85 % м’яса одержували від свійських тварин і тільки 15% від диких.
Розкопки в нашому краї є унікальними, бо доводять, що життя тут продовжувалось з віку в вік. За скіфами і кіммерійцями були сармати , алани, гуни. Одні з них тільки воювали, інші були більш схильні до господарювання-скотарства, треті- до осілості, появі поселень і городищ. У частини кочових племен виникали недовговічні протодержави – каганати.
У VII ст.у Приазов’ї виникає перша «держава» напівосілих кочівників-Приазовська Булгарія, одночасно в північному Прикаспії формується Хазарський каганат. Із середини 7 ст. і до середини 10 ст. майже все Подінців’я входило до складу Хазарського каганату.
Поселення давніх праболгар відкрили в нас археологи в 2007 році на тому самому місці, де за 2500 років до цього існувало поселення бронзового віку, це ще одне підтвердження того, що життя тут продовжувалось безперервно з віку в вік, і лише одні народи змінювали інші.
Хазарії в Х ст. неухильно йшла до заходу, настав 965 рік-час походу Святослава, він і підвів риску під історію хазар. Із загибеллю каганату Подінціві проникли спочатку печеніги, потім половці.
На початку ХIII ст. на наші землі зі сходу посуне монголо-татарська орда. Вона перетворить завойовані землі в пасовища для своєї худоби,край помітно спорожніє,перетвориться в так зване Дике поле та ввійде до складу Золотої орди. До початку ХVІІ.ст. основними жителями краю залишатимуться кримські й азовські татари, Великі й Малі ногайські орди.
В 16 столітті землі Дикого поля почали освоювати козаки. З 1650 року по кручах та берегах Сіверського Донця були розташовані сторожові пікети козаків, яким було наказано «...сурово следить за перелазами турецко-татарской орды». Відставні запорожці, які жили в зимівниках, займалися хліборобством та скотарством.
В 50-ті роки 17 століття йшла інтенсивна колонізація земель нашого краю. Спеціальним указом імператриці Єлизавети Петрівни колоністи були поселені по берегах Донця. Козацькі зимівники в 1759 році зайняли православні серби. Майор Давидович Божедарович заснував слободу Давидовку. В 8-ми верстах від Давидовки він також мав слободу Ново-Божедарівку. В 1789 році в Давидовці був 561 мешканець.
В 1880-1888 роках володаркою с.Ново-Давидовки та с.Ново-Микільського була дворянка Іванова Ганна Євграфівна. В неї орендували толоку земельні товариства цих сіл: «...около 400 десятин (из них 70 десятин 2-х летняя залежь, остальная промеж лесом) на отработок: заволочить, скосить и свезти хлеба с 60 десятин». В Ново-Давидовській був 1 вітряк, а в Ново-Микільській - 5 вітряків та 2 маслобійки. Помістям керував прикажчик. Всього землі -1 253 десятини, з них 355 десятин лісу.
В березні 1882 року товариством в 39 чоловік (131 душ) було куплено з торгів у Харківського поземельного банку 616 десятин землі на суму 19 500 рублів, тобто по 31 рублю 59 копійок десятина. Земля ця раніше належала г. Голеніщикову-Кутузову. До купівлі ці землі орендували селяни з 1/3 коп. Термін оплати 24 роки. Куплена земля за угіддями розподілилась так: під будівлі та городи - 9 десятин, ріллі - 300, толоки - 271, незручні - 36. Земля знаходиться на відстані 1 версти від помешкання. Ґрунти-чорноземи. Спочатку ця земля була розділена поміж 39 домогосподарствами, але потім 2 з них відстали, боячись того, що не зможуть сплатити та будуть зовсім розорені. З числа безземельних селян в купівлі ніхто не приймає участь.
Існує договір: «1885 года июля 20 дня, мы нижеподписавшиеся, Екатеринославской губернии Славяносербского уезда волости Макарова Яра, товарищество крестьян д.Ново-Никольской, купившие землю у г.Ивана Тимофеевича Голенищева-Кутузова, заключили настоящий договор в следующем: так как в числе нас находились на покупке земли тов. крестьяне Радеон Колодежный, Пётр Чубейка, Яков Катруха, Андрей Колодежный, Иван Колодежный, Федот Букаев, Степан Щербина, Пантелей Шевченко, Ульяна Дубовска, которые от покупки земли отказались навсегда, то их землю передаём во владение крестьянам д. Анастасьевки Григорию Пантелееву Кравченку и Терентию Осипову Манжуле всего количеством сто десятин начиная границу пользования от Анастасьевской межи, понад межой г. Савич, по дорогу, идущую из деревни Ивановки в село Ново-Божедар; в числе отдаваемой земли находится балка Лесная. В том и подписываем».
3 1918 року 832 десятини землі Анастасівського товариства перейшли до складу Давидо-Микільської волості.
Радянську владу встановлено на селі в 1919 році після того, як частинами Красної Армії було вигнано денікінців. Партійна організація створена в 1920 році, комсомольська - в 1921 році.
В 1922 році з числа бідняків в нашому селі було організовано комітет малозаможніх селян. Проте більша частина селян залишалась одноосібниками. Тоді влада проголошує курс на колективізацію. Селяни вступають в колгоспи з недовірою. Тоді їх починають заганяти туди примусово. За відмову вступати до колгоспу селяни за судовими ухвалами отримували різні терміни ув'язнення. Селян примушували змиритися з колективізацією під загрозою повної втрати власного господарства.Ось що розповідав Полівода Іван Олександрович,1921 р.н.: «Перший колгосп у нас називався імені Шверніка, створили його у 1929 році. Зайшло в нього зразу 40 дворів. Першими вступили: Шевченко Леонід, Жихар Яків, Кравченко Андрій, Рудковський Афанас,Чайка Іван Єфграфович та інші. Тим , хто вступив до колгоспу, видали зерно: на дорослих по 20 пудів, а на дітей по 10.А весною,як нічого було сіять, почали забирать зерно по дворах. Тих ,хто не схотів вступать в колхаз , почали притіснять та заганять силою»
Багато селян було заарештовано, засуджено. Найтрагічніший факт під час суцільної колективізації - розкуркулення.
27 грудня 1928 року на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів Й.Сталін оголосив політику ліквідації куркульства як класу. У розкуркулених конфісковували все майно, цілі сім'ї, враховуючи старих і дітей, відправляли на Північ до Сибіру, виселяли за межі села, як тоді говорили «у ярки».
Розкуркулення було і в нашому селі. Ось як згадувала жителька села Городовіченко Параска Карпівна, 1911 року народження, сім'я якої була розкуркулена: «Нас у сім'ї було шестеро дітей. Старші брати Никифор та Василь уже самі хазяйнували. У них було дві пари коней, воли, молотілка, один робітник. Забрали в них коней і все геть-чисто забрали. Їх на підводу посадили і повезли, а мамка слідом бігла, голосила. Никифора вислали на Провалля, а де Василь дівся - не знаємо, так і не вернувся. Після цього батько зразу пішов у колхоз. Одвів коней, здав бричку. А в мене ще був брат Федя, як же він плакав за кіньми, піде ноччю, вкраде їх у колхозній конюшні, приведе додому, годує, напуває, гладе. А батько його лає та назад веде коней, так ті коні там і пропали».
Частину селян-одноосібників виселяли за село, в Холодну балку та на Бородінову гору. Люди викопали там землянки і жили сім’ями. Проте жити там було майже не можливо, бо навкруги каміння, глинище, земля, яка нічого не родила.Побідувавши, деякі з них поїхали на шахти, хто переселився до родичів, хто помер від голоду та холоду. Ще і сьогодні в тих місцях залишились сумні пам’ятки того часу – залишки житла та порослі травою могили.
А на село насувалась нова біда- голод 32-33 років. Залишившись без продовольства, пухлі з голоду селяни вживали в їжу різні сурогати,перетирали пусті кукурудзяні качани, жолуді, лободу. Щоб утамувати голод, їли м'ясо з дохлих тварин, ловили ховрашків, їжаків, горобців. Та багатьох це не врятувало.
І знову наших односельців чекають випробування – політичні репресії сталінського режиму 1937-1939 років. Це ще одна з чорних сторінок історії рідного краю. Ось як згадує про ті страшні роки наш земляк Бабошка Федір Іванович: «Людей забирали в основному ноччю. Приїде «Чорний ворон», погрузили і повезли. Куди? За що? Ніхто нічого не знає. Забирали зразу чоловік по 6-7, щоб часто не їздить.
В цей же час влада стала широко вдаватись до повторних репресій. Стосувалося це передусім розкуркулених і висланих за межі України селян, які після відбуття строку покарання влаштовувалися, як могли, на роботу, сподівалися розпочати життя заново. Тих, хто повертався, знову піддавали репресіям, тільки на цей раз більш суворим. Були повторно репресовані і наші односельці.
Змінюється і соціальний склад репресованих. Якщо раніше переслідувань ставали здебільшого куркулі, заможні селяни,то тепер сільська інтелігенція, керівники радгоспів, бригадири.
Одинадцятого серпня 1937 року тодішній нарком внутрішніх справ СРСР М.І.Єжов підписав наказ №00485, спрямований на «розгром антирадянської роботи польської розвідки і повну ліквідацію її основних людських контингентів». До останніх було віднесено осіб польської національності,які працювали на підприємствах, колгоспах і радгоспах, установах.
Кожний факт репресій стосовно однієї людини бив рикошетом по членах сім’ї та найближчих родичах, на довгі роки переводячи їх у розряд ізгоїв суспільства. Членів сімей тих, кого безпідставно оголошували ворогами народу, зрадниками Батьківщини, відправляли до таборів, виселяли в необжиті райони Півночі, Уралу, Сибіру. Десятиліттями несли тяжкий хрест знедолених діти, засуджених «за політику». Перед ними були наглухо зачинені двері середніх і вищіх навчальних закладів, існували суворі обмеження при влаштуванні на роботу.
Пройшовши через голодомори й репресії, село продовжувало жити та розвиватись. Працювала семирічна школа, дитячий садок, пошта, магазини, колгоспи та радгосп, риболовецька артіль. В часи відпочинку молодь спішила до клубу.
Проте, попереду трудівників краю чекали нові випробування. На нашу землю насувалась німецька орда. 22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз.
По всій країні почалася мобілізація всіх військовозобов’язаних. В перший рік війни Червона Армія терпить поразки ,з важкими боями відступає на Схід. Починається страшна доба нацистської окупації. За архівними даними наше село було окуповано 17 липня 1942 року. Окупація-це ще одна чорна сторінка в історії рідного краю. Почались довгі місяці страждань, хвилювань, розлук, очікувань...
У Давидо-Микільському фашисти встановили найжорстокіший режим, який супроводжувався поневоленням та, навіть, фізичним знищенням жителів села. Почалася масова відправка юнаків та дівчат до Німеччини. Протягом 1942 року з села погнали у фашистську неволю 30 жителів села.
200 днів та ночей тривала страшна окупація. Коли в січні 1943 року радянські війська підійшли до села, то щоночі розвідники навідувались в село, щоб дізнатись про розташування німецьких частин та кількість у ньому фашистів. Жителі села Рудковський Іван та Оліярчик Василь допомагали розвідникам. Вони вночі по льоду перейшли через Донець й передали відомості та продукти харчування радянським розвідникам. Завдяки цьому, наші війська отримали план розташування німецького штабу та фашистської техніки. Фашисти підозрювали Оліярчика та Рудковського в партизанських діях. Через декілька днів хлопці були заарештовані. Юнаків допитували, але вони ні слова не сказали. Німці жорстоко знущалися над комсомольцями. У Івана були зламані пальці, вирвані нігті, він весь був побитий, закривавлений, на грудях було вирізана хрест, у Василя було вирізано п'ятикутні зірки на грудях, на чолі та на щоках. Хлопців закатували 25 січня 1943 року.
Визволяли село війська 3-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту на чолі з гвардії лейтенант-полковником Д.Д.Лелюшенком. Першими в село ввійшли воїни 5-ї гвардійської мотострілкової бригади. Бої мали затяжний характер.Штаб 14-го стрілкового корпусу дав телеграму в штаб 3-ї гвардійської армії з проханням надати невідкладну допомогу. Військова рада армії швидко зреагувала на це прохання. Було віддано наказ: через Сіверський Донець біля село Давидо-Микільське переправити 23-й танковий корпус та надати допомогу відступаючим дивізіям. Проведення такої операції було доручено генералу Пушкіну Є.Г.
Танк гвардії лейтенанта Жуметіна з 19-го гвардійського механізованого корпусу, виконуючи наказ про прорив ворожої оборони біля Давидо-Микільська, першим ввірвався в населений пункт та сходу розбив три зенітні установки,вогнем та гусеницями знищив 30 фашистських солдат.
В ніч з 31 січня на 1 лютого 1943року, коли підійшла допомога танків, Давидо-Микільське було повністю визволено. Саме з нашого села почалося визволення всієї Краснодонщини.
На фронтах війни воювали 72 жителі села, загинули - 44, орденами та медалями нагороджено- 52 воїни.
Ще на фронтах продовжувались запеклі бої, а село почало відбудовуватись.
Ось як згадує про ті часи підполковник запасу Паращенко Яків Йосипович, якому на той час виповнилось 16 років: «Село після визволення лежало в руїнах, бої йшли не один день. З-за Дінця била радянська артилерія, з неба бомбили, як німці ,так і свої. Більшість хат було розбито. Майже у всіх повибивано вікна,а зима того року була люта, сніжна. Поки село бомбили, населення сиділо по погрібах, а коли все затихло, люди вертались в хати, затикали вікна вовною, продовжували жити. Труднощі були величезні, треба було очищати поля від мін і трофейної техніки, засипати на них окопи та численні воронки, привчати корів до ярма, адже в перший післявоєнний рік ми сіяли на коровах. Весь тягар у колгоспі ліг на плечі жінок,стариків,підлітків,інвалідів. Та, не зважаючи ні на які труднощі, полагодили пошкоджені будинки, відремонтували приміщення школи, вчасно посіяли. Люди працювали з піднесенням,ентузіазмом»
Поступово село відродилось. В 1962 році на базі колгоспу імені Т.Г.Шевченко було організовано радгосп «Вперед», до складу якого увійшли села Давидо-Микільське, Іванівка, Водоток. На території Давидо-Микільська знаходилась центральна садиба радгоспу «Вперед», який спеціалізувався на виробництві молока та м'яса. За господарством було закріплено 7 512 га землі в тому числі ріллі – 6 152 га, сіножатей - 58 га, пасовиськ - 1 259 га.
В роки дев'ятої п'ятирічки (1970-1975) особливу увагу дирекція радгоспу «Вперед» приділяли благоустрою села. Завдяки цьому від повороту на с. Пархоменко до нашого села прокладено дорогу з твердим покриттям, що дало змогу пустити рейсові автобуси в м. Краснодон та м. Ворошиловград.
До побуту робітників увійшла електроенергія (радгосп підключено до високовольтної державної електромережі). Майже в кожному домі з’явились телевізор, пральна машинка, електропраска, холодильник. За роки дев'ятої п'ятирічки працівники радгоспу, доярки, трактористи, водії придбали 16 легкових автомобілів.
В 1972 році було збудовано культурно-просвітницький центр, де розміщено середню школу на 250 чоловік, сільський будинок культури на 320 місць, бібліотеку на 8 000 томів книг, медпункт. Збудовано 40 будинків для переселенців та розпочато будівництво 16-квартирного будинку для вчителів та працівників тваринництва. На території села в 1974 році збудовано двоповерховий будинок центральної контори радгоспу «Вперед» та сільської ради. На 1/3 відновлено автомобільний та тракторний парки радгоспу.
Слава і гордість будь-якого міста чи села-це його люди. Давидомикільці по праву можуть пишатися тими, чиє коріння в нашій землі, хто прославив не тільки наше село, а всю Україну. Серед них: генерал-лейтенант авіації, двічі Герой Радянського Союзу Молодчий Олександр Гнатович, Герой Радянського Союзу Паращенко Феодосій Карпович, герой війни та праці Гуртовий Іван Павлович та багато інших.