членів гуртка СЮТур м.Антрацит – Калмикової К.С., Диктун К.Е.,
Магомедової А.А., Міхєєвої Є.В., Мовчан В.М., Стеценко Х.Д., Мирець М.В.
Керівник: Гнутов В.В.
Селище шахти №15
Історія невеликого шахтарського селища, що народилося на початку ХХ століття невід’ємно пов’язане з народженням Донбасу. Шахти відкривали з однією метою - дати людям тепло. Ця мета дала поштовх для народження серед безкраїх степів, міста шахтарської слави. Це наше місто, назва якому - Антрацит! І саме наше селище стояло у джерел народження міста Антрацит. Багато років минуло з того часу як перші шахтарі-переселенці побудували свої оселі біля рудника №5 і нинішньому поколінню вже важко уявити нашу місцевість без вічних, на наш погляд, териконів і гуркоту шахтних «Грохотів».
Пройдешні покоління шахтарів багато зробили для нашого селища і ми бажаємо лише одного, наша маленька батьківщина повинна жити і ми повинні пам’ятати і шанувати важку шахтарську працю, завдячуючи якій у нас тепло в оселях.
Це наш край – це мальовничий Нагольний кряж, найвищий на Донбасі, діброви у прохолодних балках, де дзюрчать невеличкі струмочки і маленькі річки, прохолодні води ставку, вкриті зеленими травами пагорби – таким побачив наш край великий російський письменник Антон Павлович Чехов і дав назву «Донська Швейцарія».
Селище продовжує жити своїм самобутнім життям. Пройшовши крізь роки військового лихоліття, важкі роки кінця 20-го століття, селище як і раніше радує усіх своєю гостинністю.
На території селища діє мала приватна підприємство (шахта) "Схід",два магазини. На жаль багато підприємств епохи
Житла шахтарів, 1916
СРСР у неспокійні 90-і роки були зруйновані. Серед них завод "Радист", шлакоблочний завод, «Міжколгоспбуд».
Центром культурного життя у селищі є школа. Збудована ще у 1930 році школа, як і повинно бути, стала храмом науки. Педагогічний колектив ЗОШ №14спільно з групою ініціативних школярів створили пошуковий загін «Меморіал». Основним завданням загону був пошук матеріалів, що стосуються історії селища, зустрічі з ветеранами, працівниками тилу, старожилами селища, збір усної і письмової інформації, фотографій.
Кожної весни учні наводять лад біля обеліску, присвяченому воїнам-визволителям 203 стрілецької дивізії, проводять урочисті мітинги під час святкування Дня Перемоги.
Пройдешні покоління шахтарів багато зробили для нашого селища і ми бажаємо лише одного, наша маленька батьківщина повинна жити і ми повинні пам’ятати і шанувати важку шахтарську працю, завдячуючи якій у нас тепло в оселях.
Це наш край – це мальовничий Нагольний кряж, найвищий на Донбасі, діброви у прохолодних балках, де дзюрчать невеличкі струмочки і маленькі річки, прохолодні води ставку, вкриті зеленими травами пагорби – таким побачив наш край великий російський письменник Антон Павлович Чехов і дав назву «Донська Швейцарія».
Селище продовжує жити своїм самобутнім життям. Пройшовши крізь роки військового лихоліття, важкі роки кінця 20-го століття, селище як і раніше радує усіх своєю гостинністю.
На території селища діє мала приватна підприємство (шахта) "Схід",два магазини. На жаль багато підприємств епохиЖитла шахтарів, 1916
СРСР у неспокійні 90-і роки були зруйновані. Серед них завод "Радист", шлакоблочний завод, «Міжколгоспбуд».
Центром культурного життя у селищі є школа. Збудована ще у 1930 році школа, як і повинно бути, стала храмом науки. Педагогічний колектив ЗОШ №14спільно з групою ініціативних школярів створили пошуковий загін «Меморіал». Основним завданням загону був пошук матеріалів, що стосуються історії селища, зустрічі з ветеранами, працівниками тилу, старожилами селища, збір усної і письмової інформації, фотографій.
Кожної весни учні наводять лад біля обеліску, присвяченому воїнам-визволителям 203 стрілецької дивізії, проводять урочисті мітинги під час святкування Дня Перемоги.
Значні для селища історичні події
Виникнення нашого шахтарського селища пов’язують з ім’ям поміщика Шарапова, який у компанії з штейгером Красильщіковим заснував у 1896 році акціонерне «Товариство Боковських Антрацитових рудників Красильщікова і Шарапова». В 1904 році акціонери збудували тут шахту, назвавши її «Рудник Боковський Антрацит».
На території селища в дореволюційний час працювало два вуглевидобувних рудники №4 (нині район вулиці Пушкіна) і №5, останній був перейменований в шахту №15. У районі міського ринку перебував вугільний рудник №1, що належав промисловцеві Кольбергу, з ім'ям якого й зв'язують народження міста Антрацит.
Видобуток вугілля з кожним роком зростав. Якщо в 1900 році шахти теперішнього Антрациту давали 1,8 мли. пудів, то в 1916 році — 21,6 млн. пудів вугілля. Кількість робітників за цей час відповідно збільшилася з 264 до 1563 чоловік.
Злиденне становище гірників посилювалося вкрай тяжкими умовами праці. Доставка вугілля із забою до відкаточного щтрека здійснювалась санками. Робітник-тягальник ліз навколішки по вузькому й низькому проходу, що сполучав забій із штреком, і ланцюгом тяг навантажені антрацитом сапки.
Не легше було забійникам і прохідникам. Першим доводилося відбивати вугілля навпочіпки, а другим нерідко працювати по пояс у воді. Грілок і сушарок на шахтах не було, і робітники змушені були взимку в мокрому одязі бігти до своїх осель, щоб погрітися і обсушитися.
Щоденна 12-14 - годинна праця в умовах повсякчасної вологості, бруду, вугільного пилу призводила до поширення багатьох захворювань. Сухоти, ревматизм, ушкодження дихальних органів були професійними хворобами гірників.
В умовах неймовірно тяжкої праці зарплата шахтарів була дуже низькою. «Розпис поденних заробітних плат Товариства Боковських Антрацитових рудників Красильщікова і Шарапова» за 1910 рік, який зберігся до нашого часу, свідчить, що забійник, наприклад, одержував за день 1 крб. 20 коп., плитовий — 90 коп., чорнороб на па верхні – 70 коп. Жінкам і підліткам платили – 25-50 коп. До того ж, як правило, інструментом і освітлювальні засобами не забезпечувалися, їх доводилося купувати за власний рахунок.
Щоб менше платити, підприємці все частіше використовували жіночу й дитячу працю. На шахтах Боково-Хрустальської гірничої округи за 13 років (1900—1913 рр.) кількість дітей і підлітків у складі дорослих робітників зросла в 3,2, а жінок — в 4,5 рази.
Маленькі працівники працювали в шахтах коногонами, лампоносами, тягальниками і на поверхні при вибиранні порожньої породи. Зокрема, поширеним видом дитячої праці було безперервне чергування біля рудникових дверей. Підліток весь, час повинен був відкривати й закривати двері, щоб у шахті регулювалась течія повітря. Тут були великі протяги, і діти систематично хворіли, а часом і вмирали.
Вкрай тяжкими були й житлово-комунальні умови робітників. Багато з них жило в бараках з тонкими дощаними стінами, або землянках, де було тісно, волого і брудно. В акті одній комісії, яка обстежувала стан квартир робітників шахт Красильщікова і Шарапова в 1910 році, записано: «...Землянки для сімейних робітників комісія не знайшла за можливо описати, оскільки вони непридатні навіть для «свійських тварин». Однак, в одній з таких землянок комісія виявила сім'ю з 11 осіб: двох дорослих і дев'ять дітей, що проживали разом з поросятами».
Найближча церковнопарафіяльна школа, куди шахтарі могли посилати вчити своїх дітей, знаходилась за кілька кілометрів від рудників — у селі Боково-Платово. Для її потреб шахтовласники інколи робили «пожертвування». Але про розміри її «допомоги» можна зробити певний висновок хоча б з такого прикладу. В 1913 році товариство Боковських Антрацитових рудників» на утримання поліції видало 909 крб. 25 коп., а на школу – 107 крб. 80 коп. З кожних 100 дітей шкільного віку, 78 не відвідували школи.
Нестерпні умови життя призводили до того, що серед шахтарів дедалі більше зростало невдоволення хазяями. Хвиля політичних страйків, що прокотилася по всій країні в 1905 ропі, не обминула й Боковських шахт.
31 жовтня застрайкували гірники рудників Кольберга, 2 листопада до них приєдналися робітники шахт Красильщікова та ін.
Відчутні зміни відбулися лише після революції 1917 року. Шахтарі вперше відчули повагу і турботу, слід сказати, що шахтарська праця почала добре оплачуватися і на шахти №4 і №5 почали приїжджати працівники з усього Радянського Союзу.
Наше селище в 40-ві роки гриміло на всю область. За доблесну шахтарську працю в 1938 році наша шахта була нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора, а це в ті роки було досить почесно.
Прізвища шахтарів, що прославили шахту в ті далекі для нас сорокові, пам'ятають і шанують. За доблесну працю орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені начальники ділянок Шулаєв Ф., Литвинов Ф. І., Кисельов С. Г.- гірський майстер, шахтарі Бенюх Дмитро, Корзунов Д.С., Редька В.К., Сірий С.П., Зуєв С.П. машиніст Кисельов Іван Іванович за ударну працю вибраний депутатом Верховної Ради СРСР.
Директором шахти в 30- ті роки був Хазанов Микола Борисович, головним інженером Муслін, в 1941 році Хазанова М. Б. перевели на шахту "Центральна" і на його місце був призначений Демиденко.
В 30- ті роки на території селища була відкрита школа й дитячий садок, які перебували біля вугільної сортувальної бази. Незабаром школа й дитсадок були перенесені ближче до шахтарських гуртожитків і навіть будинок одного гуртожитку було виділено під школу, а директор шахти віддав свій будинок під новий дитячий садок.
На території селища є район, що одержав назву "Шанхай", назва ця з’явилась від того, що в приїжджих шахтарів не було житла й вони будували мазанки з підручних засобів, розпилів, дощок, каміння, битої цегли, глини. Хатинки виходили маленькі, ліпилися один до одного досить тісно й картина виходила, немов з кінофільму про середньовічний Китай. Пізніше із приходом радянської влади, мазанки були знесені й на їхньому місці були побудовані нові досить просторі будинки барачного типу, у які й переселили родини шахтарів.
Шахта мала вертикальний стовбур, що йде в глиб землі до 120 метрів, потужний підйом із кліттю, за допомогою якого «на гора» видавалося паливо, опускалися й піднімалися люди. Осторонь від головного стовбура 15- ої був квершлаг, через який теж відправляли на поверхню вугілля, що залягало в землі на глибині 24 метрів.
У довоєнний час на шахтах все встаткування працювало "На парі", тобто за допомогою парових двигунів. Для безперебійного забезпечення шахти водою, біля струмка, що протікає через селище шахти №15, була побудована водокачка з паровим двигуном. Тому що централізованого водопостачання не було, воду як правило брали з колодязів і річки. Поблизу школи №14 була побудована "Кип’ятильня", як називали в народі підприємство по забезпеченню населення питною водою.
На шахті працювали, як правило, чоловіки, але й жінки селища не залишалися осторонь і надавали допомогу. На території селища була заснована "Жінрада", що бралася за виконання, здавалося б, нежіночих обов'язків. Приміром, руками жінок були прориті траншеї для прокладки водопроводу від селища Боково-Платове й до селища шахти "Центральна", під час війни жінки рили окопи й протитанкові рови, спускалися у забій і ставали у верстата, на руках жінок виносилися солдати з бою...
В 1941 році коли німецько-фашистські війська підходили до місту, шахтне встаткування було евакуйоване, а шахтні будови були підірвані відступаючими радянськими військами.
Шахта давала вугілля найвищої якості і його навіть відправляли на експорт. Для зручності на окраїні селища побудували вугільну сортувальну базу, до якої проклали залізницю. Від шахти до сортування проходили дві вузькоколійки, по яких доставляли вугілля, а у зворотну сторону йшли вагонетки з розпилами для шахти. До речі, половина селища була побудована із цих розпилів. Директор шахти жив напроти вузькоколійки й прекрасно бачив, що місцеві жителі розтаскують деревину, але тому що людиною він був гарною, розумів багато чого й на багато що закривав очі, дозволяючи людям відновлювати зруйноване війною господарство.
Відразу після війни, на відновлення шахт у наше селище приїхало багато молоді. Житла катастрофічно не вистачало, на селище доводилося всього два гуртожитки, одне для родин, інше для одиначок. В одній кімнаті проживало до 30-ти жильців, спали по черзі, поки одні на роботі, інші відсипаються й навпаки. Улітку, щоб не тіснитися, спали під відкритим небом. Піклувалися тоді про трудову молодь. Були обладнані два клуби, дві бібліотеки, два буфети, їдальня, парк відпочинку з двома волейбольними й танцювальними майданчиками. У той час молодь масово захоплювалася волейболом. І на волейбольних майданчиках найчастіше не вистачало місця всім бажаючим, тому грали командами на вибування.
Наш клуб був центром культурного життя селища. У ньому перебував великий глядацький зал із двома балконами, на яких найчастіше не вистачало місця, хоча й сиділи в три ряди. У клубі так само діяли танцмайданчик, бібліотека й зал для гри в настільний теніс. Тут виступали артисти, діяли гуртки самодіяльності, на потіху дітям приїжджав цирк.
Селище росло, дітвори було так багато, що школа №14 працювала у дві зміни. Дитсадок був повний дзвінкого дитячого сміху, керівники шахти робили все для селища.
Багато чого змінилося в 1958 році, коли за наказом Хрущова закрили невеликі шахти, у тому числі й шахту №15. Однак селище продовжувало розвиватися, в 1961 році були врочисто відкриті другий парк культури й відпочинку, в 1979 році побудовані шлакоблочний завод, завод "Радист", а шахтні майстерні перебудували і відкрили підприємство "Міжколгоспбуд".
На території селища в дореволюційний час працювало два вуглевидобувних рудники №4 (нині район вулиці Пушкіна) і №5, останній був перейменований в шахту №15. У районі міського ринку перебував вугільний рудник №1, що належав промисловцеві Кольбергу, з ім'ям якого й зв'язують народження міста Антрацит.
Видобуток вугілля з кожним роком зростав. Якщо в 1900 році шахти теперішнього Антрациту давали 1,8 мли. пудів, то в 1916 році — 21,6 млн. пудів вугілля. Кількість робітників за цей час відповідно збільшилася з 264 до 1563 чоловік.
Злиденне становище гірників посилювалося вкрай тяжкими умовами праці. Доставка вугілля із забою до відкаточного щтрека здійснювалась санками. Робітник-тягальник ліз навколішки по вузькому й низькому проходу, що сполучав забій із штреком, і ланцюгом тяг навантажені антрацитом сапки.
Не легше було забійникам і прохідникам. Першим доводилося відбивати вугілля навпочіпки, а другим нерідко працювати по пояс у воді. Грілок і сушарок на шахтах не було, і робітники змушені були взимку в мокрому одязі бігти до своїх осель, щоб погрітися і обсушитися.
Щоденна 12-14 - годинна праця в умовах повсякчасної вологості, бруду, вугільного пилу призводила до поширення багатьох захворювань. Сухоти, ревматизм, ушкодження дихальних органів були професійними хворобами гірників.
В умовах неймовірно тяжкої праці зарплата шахтарів була дуже низькою. «Розпис поденних заробітних плат Товариства Боковських Антрацитових рудників Красильщікова і Шарапова» за 1910 рік, який зберігся до нашого часу, свідчить, що забійник, наприклад, одержував за день 1 крб. 20 коп., плитовий — 90 коп., чорнороб на па верхні – 70 коп. Жінкам і підліткам платили – 25-50 коп. До того ж, як правило, інструментом і освітлювальні засобами не забезпечувалися, їх доводилося купувати за власний рахунок.
Щоб менше платити, підприємці все частіше використовували жіночу й дитячу працю. На шахтах Боково-Хрустальської гірничої округи за 13 років (1900—1913 рр.) кількість дітей і підлітків у складі дорослих робітників зросла в 3,2, а жінок — в 4,5 рази.
Маленькі працівники працювали в шахтах коногонами, лампоносами, тягальниками і на поверхні при вибиранні порожньої породи. Зокрема, поширеним видом дитячої праці було безперервне чергування біля рудникових дверей. Підліток весь, час повинен був відкривати й закривати двері, щоб у шахті регулювалась течія повітря. Тут були великі протяги, і діти систематично хворіли, а часом і вмирали.
Вкрай тяжкими були й житлово-комунальні умови робітників. Багато з них жило в бараках з тонкими дощаними стінами, або землянках, де було тісно, волого і брудно. В акті одній комісії, яка обстежувала стан квартир робітників шахт Красильщікова і Шарапова в 1910 році, записано: «...Землянки для сімейних робітників комісія не знайшла за можливо описати, оскільки вони непридатні навіть для «свійських тварин». Однак, в одній з таких землянок комісія виявила сім'ю з 11 осіб: двох дорослих і дев'ять дітей, що проживали разом з поросятами».
Найближча церковнопарафіяльна школа, куди шахтарі могли посилати вчити своїх дітей, знаходилась за кілька кілометрів від рудників — у селі Боково-Платово. Для її потреб шахтовласники інколи робили «пожертвування». Але про розміри її «допомоги» можна зробити певний висновок хоча б з такого прикладу. В 1913 році товариство Боковських Антрацитових рудників» на утримання поліції видало 909 крб. 25 коп., а на школу – 107 крб. 80 коп. З кожних 100 дітей шкільного віку, 78 не відвідували школи.
Нестерпні умови життя призводили до того, що серед шахтарів дедалі більше зростало невдоволення хазяями. Хвиля політичних страйків, що прокотилася по всій країні в 1905 ропі, не обминула й Боковських шахт.
31 жовтня застрайкували гірники рудників Кольберга, 2 листопада до них приєдналися робітники шахт Красильщікова та ін.
Відчутні зміни відбулися лише після революції 1917 року. Шахтарі вперше відчули повагу і турботу, слід сказати, що шахтарська праця почала добре оплачуватися і на шахти №4 і №5 почали приїжджати працівники з усього Радянського Союзу.
Наше селище в 40-ві роки гриміло на всю область. За доблесну шахтарську працю в 1938 році наша шахта була нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора, а це в ті роки було досить почесно.
Прізвища шахтарів, що прославили шахту в ті далекі для нас сорокові, пам'ятають і шанують. За доблесну працю орденом Трудового Червоного Прапора були нагороджені начальники ділянок Шулаєв Ф., Литвинов Ф. І., Кисельов С. Г.- гірський майстер, шахтарі Бенюх Дмитро, Корзунов Д.С., Редька В.К., Сірий С.П., Зуєв С.П. машиніст Кисельов Іван Іванович за ударну працю вибраний депутатом Верховної Ради СРСР.
Директором шахти в 30- ті роки був Хазанов Микола Борисович, головним інженером Муслін, в 1941 році Хазанова М. Б. перевели на шахту "Центральна" і на його місце був призначений Демиденко.
В 30- ті роки на території селища була відкрита школа й дитячий садок, які перебували біля вугільної сортувальної бази. Незабаром школа й дитсадок були перенесені ближче до шахтарських гуртожитків і навіть будинок одного гуртожитку було виділено під школу, а директор шахти віддав свій будинок під новий дитячий садок.
На території селища є район, що одержав назву "Шанхай", назва ця з’явилась від того, що в приїжджих шахтарів не було житла й вони будували мазанки з підручних засобів, розпилів, дощок, каміння, битої цегли, глини. Хатинки виходили маленькі, ліпилися один до одного досить тісно й картина виходила, немов з кінофільму про середньовічний Китай. Пізніше із приходом радянської влади, мазанки були знесені й на їхньому місці були побудовані нові досить просторі будинки барачного типу, у які й переселили родини шахтарів.
Шахта мала вертикальний стовбур, що йде в глиб землі до 120 метрів, потужний підйом із кліттю, за допомогою якого «на гора» видавалося паливо, опускалися й піднімалися люди. Осторонь від головного стовбура 15- ої був квершлаг, через який теж відправляли на поверхню вугілля, що залягало в землі на глибині 24 метрів.
У довоєнний час на шахтах все встаткування працювало "На парі", тобто за допомогою парових двигунів. Для безперебійного забезпечення шахти водою, біля струмка, що протікає через селище шахти №15, була побудована водокачка з паровим двигуном. Тому що централізованого водопостачання не було, воду як правило брали з колодязів і річки. Поблизу школи №14 була побудована "Кип’ятильня", як називали в народі підприємство по забезпеченню населення питною водою.
На шахті працювали, як правило, чоловіки, але й жінки селища не залишалися осторонь і надавали допомогу. На території селища була заснована "Жінрада", що бралася за виконання, здавалося б, нежіночих обов'язків. Приміром, руками жінок були прориті траншеї для прокладки водопроводу від селища Боково-Платове й до селища шахти "Центральна", під час війни жінки рили окопи й протитанкові рови, спускалися у забій і ставали у верстата, на руках жінок виносилися солдати з бою...
В 1941 році коли німецько-фашистські війська підходили до місту, шахтне встаткування було евакуйоване, а шахтні будови були підірвані відступаючими радянськими військами.
Шахта давала вугілля найвищої якості і його навіть відправляли на експорт. Для зручності на окраїні селища побудували вугільну сортувальну базу, до якої проклали залізницю. Від шахти до сортування проходили дві вузькоколійки, по яких доставляли вугілля, а у зворотну сторону йшли вагонетки з розпилами для шахти. До речі, половина селища була побудована із цих розпилів. Директор шахти жив напроти вузькоколійки й прекрасно бачив, що місцеві жителі розтаскують деревину, але тому що людиною він був гарною, розумів багато чого й на багато що закривав очі, дозволяючи людям відновлювати зруйноване війною господарство.
Відразу після війни, на відновлення шахт у наше селище приїхало багато молоді. Житла катастрофічно не вистачало, на селище доводилося всього два гуртожитки, одне для родин, інше для одиначок. В одній кімнаті проживало до 30-ти жильців, спали по черзі, поки одні на роботі, інші відсипаються й навпаки. Улітку, щоб не тіснитися, спали під відкритим небом. Піклувалися тоді про трудову молодь. Були обладнані два клуби, дві бібліотеки, два буфети, їдальня, парк відпочинку з двома волейбольними й танцювальними майданчиками. У той час молодь масово захоплювалася волейболом. І на волейбольних майданчиках найчастіше не вистачало місця всім бажаючим, тому грали командами на вибування.
Наш клуб був центром культурного життя селища. У ньому перебував великий глядацький зал із двома балконами, на яких найчастіше не вистачало місця, хоча й сиділи в три ряди. У клубі так само діяли танцмайданчик, бібліотека й зал для гри в настільний теніс. Тут виступали артисти, діяли гуртки самодіяльності, на потіху дітям приїжджав цирк.
Селище росло, дітвори було так багато, що школа №14 працювала у дві зміни. Дитсадок був повний дзвінкого дитячого сміху, керівники шахти робили все для селища.
Багато чого змінилося в 1958 році, коли за наказом Хрущова закрили невеликі шахти, у тому числі й шахту №15. Однак селище продовжувало розвиватися, в 1961 році були врочисто відкриті другий парк культури й відпочинку, в 1979 році побудовані шлакоблочний завод, завод "Радист", а шахтні майстерні перебудували і відкрили підприємство "Міжколгоспбуд".
Видатні постаті селища
Основою селища шахти №15 завжди були шахтарі. Саме завдяки шахтарській праці на Донбасі народились, живуть і працюють на благо своєї Батьківщини сотні таких шахтарських селищ як наше.
Велика пошана важкій шахтарській праці. В цій частині праці ми розповімо вам про трудове життя Гнутова Валерія Андрійовича, що віддав шахті 36 років свого життя.
Гнутов Валерій Андрійович народився 4 січня 1942 року у родині кадрового військового Гнутова Андрія Йосиповича і домогосподарки Гнутовой Ганни Юхимівни. Після закінчення школи і проходження військової строкової служби у лавах радянської Червоної Армії у 1964 році пішов працювати на антрацитівський рудоремонтний завод, де пропрацював сім років. У 1971-му році йде працювати на шахту «54-річчя Радянської України».
За довгі роки сумлінної праці був неодноразово нагороджений.
01.04.70 – нагороджений медаллю «За доблестный труд»
25.12.73 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1973 года»
04.02.75 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1974 года»
16.12.75. – нагороджений знаком «Ударник девятой пятилетки»
24.10.77 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1977 года»
19.07.78 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени» та знаком «Победитель социалистических соревнований»
02.03.81 – нагороджений орденом «Знак почёта»
01.08.91 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени»
Велика пошана важкій шахтарській праці. В цій частині праці ми розповімо вам про трудове життя Гнутова Валерія Андрійовича, що віддав шахті 36 років свого життя.
Гнутов Валерій Андрійович народився 4 січня 1942 року у родині кадрового військового Гнутова Андрія Йосиповича і домогосподарки Гнутовой Ганни Юхимівни. Після закінчення школи і проходження військової строкової служби у лавах радянської Червоної Армії у 1964 році пішов працювати на антрацитівський рудоремонтний завод, де пропрацював сім років. У 1971-му році йде працювати на шахту «54-річчя Радянської України».
За довгі роки сумлінної праці був неодноразово нагороджений.
01.04.70 – нагороджений медаллю «За доблестный труд»
25.12.73 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1973 года»
04.02.75 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1974 года»
16.12.75. – нагороджений знаком «Ударник девятой пятилетки»
24.10.77 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1977 года»
19.07.78 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени» та знаком «Победитель социалистических соревнований»
02.03.81 – нагороджений орденом «Знак почёта»
01.08.91 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени»
Гнутов В.А.Велика пошана важкій шахтарській праці. В цій частині праці ми розповімо вам про трудове життя Гнутова Валерія Андрійовича, що віддав шахті 36 років свого життя.
Гнутов Валерій Андрійович народився 4 січня 1942 року у родині кадрового військового Гнутова Андрія Йосиповича і домогосподарки Гнутовой Ганни Юхимівни. Після закінчення школи і проходження військової строкової служби у лавах радянської Червоної Армії у 1964 році пішов працювати на антрацитівський рудоремонтний завод, де пропрацював сім років. У 1971-му році йде працювати на шахту «54-річчя Радянської України».
За довгі роки сумлінної праці був неодноразово нагороджений.
01.04.70 – нагороджений медаллю «За доблестный труд»
25.12.73 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1973 года»
04.02.75 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1974 года»
16.12.75. – нагороджений знаком «Ударник девятой пятилетки»
24.10.77 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1977 года»
19.07.78 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени» та знаком «Победитель социалистических соревнований»
02.03.81 – нагороджений орденом «Знак почёта»
01.08.91 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени»
Велика пошана важкій шахтарській праці. В цій частині праці ми розповімо вам про трудове життя Гнутова Валерія Андрійовича, що віддав шахті 36 років свого життя.
Гнутов Валерій Андрійович народився 4 січня 1942 року у родині кадрового військового Гнутова Андрія Йосиповича і домогосподарки Гнутовой Ганни Юхимівни. Після закінчення школи і проходження військової строкової служби у лавах радянської Червоної Армії у 1964 році пішов працювати на антрацитівський рудоремонтний завод, де пропрацював сім років. У 1971-му році йде працювати на шахту «54-річчя Радянської України».
За довгі роки сумлінної праці був неодноразово нагороджений.
01.04.70 – нагороджений медаллю «За доблестный труд»
25.12.73 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1973 года»
04.02.75 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1974 года»
16.12.75. – нагороджений знаком «Ударник девятой пятилетки»
24.10.77 – нагороджений знаком «Победитель социалистических соревнований 1977 года»
19.07.78 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени» та знаком «Победитель социалистических соревнований»
02.03.81 – нагороджений орденом «Знак почёта»
01.08.91 – нагороджений знаком «Шахтёрская Слава ІІІ степени»