За матеріалами робіт «Старобільськ»
учнів Старобільської ЗОШ I-II ст. №1, №16.
Керівник: Кобиляцький Ю.І.


Історія м. Старобільська

Далеко не кожен край нашої області має таку давню та славну історію, як Старобільщина.  Перші поселення людей тут з’явилися ще в епоху кам’яного віку. Археологами обстежені стоянки первісних людей в м. Старобільську в районі водолікарні; на території району - поселення епохи неоліту в селі Підгорівка та селі Новоселівка. В селах Лиман, Проказіно, Бутківка виявлені кургани і 4 поселення епохи бронзи.
В 1892 р. в  балці Водяний Яр знайшли скарб срібних монет початку нашої ери, а сарматський срібний фалар із зображенням тварин (I ст. до н.е.) зберігається в Ермітажі. Археологічні дослідження на Старобільщині тривають і по сей день. Так 31 липня 2004 р. почалися розкопки в селі Петрівка. Експедиція на чолі з Костянтином Івановичем Красильниковим з Луганська, виявила тут три кургани, які датуються 16-13ст. до н.е. і відносяться до так званої зрубної культури.
На території сучасної Старобільщини в різні часи проживали кімерійці, скіфи сармати, болгари, алани, половці. Після монголо-татарської навали край у XIII –XVII ст. входив до складу безлюдного Дикого поля .В 3км на захід від Айдару по нашій землі проходила знаменита Кальміуська сакма (по татарські ”сакма”- слід).
Цією дорогою татарські і ногайські орди ходили в набіги на Москву та інші міста. Тут же, з метою протидії татарам виникла фортеця Бєльська, побудована в 1600 році царським воєводою Богданом Яковичем Бєльським. Чергове заселення краю відбулося в 1686 році вихідцями з Правобережної України.
В 1707 році через Старобільщину прокотилася хвиля селянсько-козацького повстання на чолі з Кіндратом Булавіним. А почалося воно в селі Шульгинка  Старобільського району.
В XVIII – XIX ст.  лобода Старо-Біла розвивається, стає значним торговим центром. В 1797р. слобода стала містом Старобільськ , центром однойменного повіту Слобідсько-Української, а згодом Воронезької та Харківської губерній. У 1804 р. місто одержало герб.
На межі XIX – XX ст. Старобільський повіт був самим великим по території і самим багато чисельним по населенню (в 1905р. - 399811чол.) в Харківській губернії. Це був один із самих багатих хліборобних повітів тодішньої Росії. На 4 щорічні Старобільські ярмарки з’їжджалися купці півдня Росії і навіть Москви. На них торгували цінними твердими пшеницями, житом, ячменем і мукою.
Так в 1897р. було вивезено за межі повіту 1164000 пудів (18624 т.) зерна, 562100 пудів (8994 т.) муки і значна кількість круп.
В Старобільську жив визначний російський письменник В.М.Гаршин, заслані декабристи, революціонер Ф.Д. Панфілов, тут народилися винахідник реактивних снарядів Г.Е, Лангемак та пеніциліну Т.І.  Балєзіна.
В місті є багато пам’яток архітектури XIX ст., величні храми, місцевий краєзнавчий музей - найдавніший в області.
В роки громадянської війни саме у Старобільську була підписана угода Нестора Махно із радянською владою. Тут же знаходилась остання ставка батьки Махно. Є свідчення того, що під Старобільськом знаходяться підземні ходи.
Прославилося наше місто і в роки Великої Вітчизняної війни. Старобільськ був першим визволеним містом України (21 січня 1943 року).
Майже півроку він був неофіційною столицею України, бо до визволення Харкова в місті знаходилися ЦК КПУ,  Президіум Верховної Ради й Рада міністрів України.
Мешканці нашого міста свято бережуть пам’ять про історичні події.

Дата заснування міста

До сьогодні чомусь датою заснування міста вважається 1686 рік. Але достатньо відкрити будь який довідник з історії краю і дізнатися, що згідно з книгою „Городские поселения в Российской империи  т. 5, ч.1, СПб., 1865. С.371 – 375 перше поселення на території сучасного Старобільська було засноване в 1600 році одним з видатних  іячів Російської  історії  Богданом Яковичем Бєльським, чиє ім’я, до сих пір звучить в назві  нашого міста.
Суперечки  про дату заснування міста могли б тривати довгий час, але крапку в цій суперечці поставила Постанова Кабінету Міністрів України від 26 червня 2001 року № 878. Після ретельного розгляду джерел був складений Список історичних населених пунктів України. В Луганській області до таких віднесено 10.
Серед них самим найдавнішим визнано Старобільск.  

174
     м.Старобільськ   
     1598-1600 рр.   
    
Розбіжність в два роки пояснюється  тим фактом, що до реформи Петра I в 1700 році, за старим стилем Новий рік починався 1 вересня. В джерелах вказано, що Б.Я. Бєльський відправився в Дике поле (так називався в ті часи наш край) в 1599 році (без зазначення місяця) і спочатку керував будівництвом м. Цареборисова (с. Червоний Оскол Ізюмського району на Харківщині), де проходив Ізюмський шлях, по якому татари  ходили в набіги на Московію; а потім, на свої власні кошти, вирішив побудувати фортецю поблизу Кальміуської сакми („сакма” – по татарські – слід, шлях).Так на території сучасного Червоного містечка в Старобільську виникло перше поселення в нашому краї, яке одержало назву – фортеця Бєльська. Точної дати заснування не збереглося, тому і існує така розбіжність.  

Храми Старобільська


На Монастирській вулиці (нині Кірова) стоїть чудова архітектурна будова - пам'ятник російської архітектури - жіночий монастир, заснований у другій половині XIX століття.
Російсько-Турецька війна 1853-1855 рр.. принесла великі лиха народу. Залишилися вдови, наречені, що втратили женихів, старі, діти-сироти. Панувала бідність, голод, безправ'я. У цей важкий період деякі передові люди Старобільська проявили свої зусилля для покращення життя народу. Особливої уваги та подяки заслуговує колишній полковник Булич і його дружина Ангеліна Булич. Вмираючи від ран на російсько-турецькому фронті і під час героїчного захисту Севастополя, полковник Булич заповідав свої земельні угіддя в місті і хутір в селі Писарівка для влаштування дитячого притулку дітям загиблих воїнів.
Після смерті чоловіка Ангеліна Булич проявила посилені клопоти, зуміла домогтися великими стараннями створення в 1862 році жіночої громади. Жіноча громада розширена відкриттям у 1870 році дитячого притулку для дітей сиріт від 5 до 14- річного віку.
За клопотанням А. І. Булич в жіночій громаді в 1862 році побудована кам'яна церква імені «Святої Трійці».
Преосвященний Архиєпископ Харківський і Охтирський Амвросій (Ключар) на прохання настоятельки і сестер Старобільської Скорбященської громади в 1870 році порушив клопотання перетворення її в монастир. Святійший Правлячий Синод, керуючись Високим велінням від 9 травня 1881 року, Указом від 16 березня 1887 постановив: «Старобільську громаду перетворити в монастир з найменуванням його Старобільським жіночим монастирем чернецький» на чолі з ігуменею Ангеліною Булич. Відкрито монастир було 19 березня 1887.
У монастирі до 1900 року було 800 рядових черниць-робітниць. Над ними чотири благочинних черниці, які відали всім життям монастиря під владою ігумені.
В хуторі Писарівка, поблизу Новопскова був побудований кам'яний храм, житлові будинки, парафіяльна школа для навчання грамоті черниць. Господарський двір обнесений високою цегляною стіною, там був сарай, загорожа для худоби, птиці, свинарник, зерносховище, фуражні та кормові будівлі. Окремо був фруктовий сад з високосортним яблунями, грушами, абрикосами, сливами, вишнями, горіхом, виноградом і малиною. На великому городі вирощувалися всі види овочів. Цегла вироблялася черницями на заводі цього монастирського хутора.
Майстром – ковалем відмінної кваліфікації була черниця Межевицька. Всі роки завідувала всім господарством черниця Єфімія Назаренко.
У місті Старобільську вся територія монастиря обнесена високою цегляною стіною, цегла і весь матеріал виготовлений черницями на заводі монастиря, вони ж були і майстрами-каменярами.
У величезному дворі монастиря крім зимової церкви побудовані цегляні будинки з житловими кімнатами-келіями трапезна, їдальня, виробничі цехи-майстерні.
У 1895-1900 рр.. на території монастиря в центрі споруджений великий річний кам'яний храм, унікальної архітектури, в ньому кілька ікон давньогрецького мистецтва, надіслані братом однієї з черниць з монастиря Новий Афон (Абхазія). Середина храму з вівтарем, царськими вратами, все мистецтво радує погляди віруючих.
Вся територія під садом, декоративними деревами, чагарниками,  квітниками, на алеях лавки, чудовий аромат повітря, навколо ідеальна чистота - сюди жителі міста приходили походити й відпочити.
Дзвіниця середньої висоти, на ній дзвонар - обдарована Доната Хорольська (Дарина Микитівна) - з великим мистецтвом виконувала чотири дзвонових симфонії: звичайний дзвін, урочистий благовіст, веселий передзвін з танцювальними піруетами, тривожний дзвін. Зазвичай у великі свята навпроти монастиря збиралися юрби людей і танцювали під дзвін.
Монастир у своїх майстернях виготовляв ризи, вишиті нитками золота, срібла і обробка коштовностями, робили ікони та кіоти з багатою обробкою. Розвинена швейна майстерність, доходи значні.
На вулиці навпроти монастиря побудований один двоповерховий (зруйнований при бомбардуванні у Велику Вітчизняну війну) і один великий одноповерховий будинок для готелю приїжджих, вони підносили багаті жертви та пожертвування, їх імена вносились у молитвеник. Поряд була двокласна парафіяльна школа монастиря.

Богдан Якович Бєльський походив з незнатного роду коломенських  дворян. Великого впливу в Московській державі досяг при Іванові Грозному в роки опричнини, завдяки родинним зв’язкам з головним катом країни Григорієм Лукичем Бєльським, більше відомим як Малюта Скуратов. Вже в молоді літа він вступає в опричнину, проявивши себе не тільки в боротьбі з надуманими змовниками, але й у битвах із зовнішніми ворогами. За взяття міста Вільмара під час Лівонської війни цар нагородив його золотим ланцюгом і золотим на шапку.
Високий, ставний, надзвичайно красивий, з великими синіми очима, кучерявою русою бородою Богдан незабаром стає головним фаворитом Івана Грозного. Царські милості посипались на нього одна за одною. Богдан стає хранителем царської рогатини, таємним радником царя, а невдовзі - і зброярем (придворна посада і думний чин, у віданні якого була заготівля зброї). Вдень і вночі був Бєльський поруч з царем. У цей час, за свідченням Миколи Михайловича Карамзіна, він тісно зійшовся з іншим царським фаворитом - Борисом Годуновим. За заповітом царя Б. Бєльському одноосібно було доручено виховання малолітнього царевича Дмитрія. Після смерті Івана Грозного Бєльського звинуватили в зраді і вислали воєводою у Нижній Новгород. Проте після звеличення Бориса Годунова він повертається у Москву і знову займає значні посади при царському дворі. Зростаючий авторитет Богдана викликав занепокоєння Годунова  і він вирішує направити свого давнього друга подалі – боротися з татарами в Дикому полі. Никонівський літопис і Розрядні книги  розповідають, що Бєльський звелів закласти місто-фортецю в тому місці, де річка Оскол впадає в Сіверський Дінець і назвав його Цареборисів. Після закінчення його будівництва, на свій страх і ризик, не маючи на те розпорядження государя, вирішує перекрити не тільки Ізюмський шлях, але й Кальміуську сакму. З цією метою він із загоном своїх людей відправляється на береги Айдару, де за три кілометри на схід від Кальміуського шляху засновує ще одну фортецю. Оскільки спорудження її здійснювалось на власні гроші Бєльського, він відважився дати їй своє ім’я.      
Будівництво обох фортець воєвода доручив не царським, а своїм людям. Щодня він пригощав стрільців і козаків, давав їм одяг і гроші, не вимагаючи нічого від государя. Наслідком цього було те, що нові фортеці спорудили швидше і краще за інші. Незабаром вони стали невід’ємною ланкою в єдиній оборонній системі Російської держави. Ця система була поєднанням укріплених міст-фортець, проміжки між якими прикривались оборонними валами і засіками з рухомими пунктами спостереження і розвідки. Підступи ж до цієї постійної оборонної системи прикривались легкими і рухливими елементами оборони у вигляді спостережних постів (сторож) і роз’їздів (станиць). Джерела вказують на те, що популярність Богдана Бєльського в цей період його життя була надзвичайно великою. За короткий час йому вдавалося налагодити нормальне функціонування оборонної системи на лінії Цареборисов - Бєльськ. Люди одержували за свою службу велике жалування і милості від воєводи, любили і славили свого начальника.
Проте надмірно зростаюча популярність і слава Бєльського у декого викликали заздрість. Мабуть, саме цим можна пояснити факт доносу царю Борису. В доносі йшлося про те, що Бєльський думає оголосити себе незалежним, стати правителем „польських” земель. Йому приписувались начебто сказані ним слова: „Борис - цар у Москві, а я - цар в Борисові”.
Цей наклеп, що ґрунтувався швидше за все  на якомусь необережному слові Богдана Яковича, сприйняли за істину (адже Годунов бажав позбутися давнього неспокійного друга) - і вирішили, що Бєльський заслуговує смерті. Та цар, хизуючись милосердям, наказав лише відібрати у воєводи помістя і вищипати йому всю його довгу густу бороду. Новий вид ганебного покарання (чоловік без бороди - не чоловік) виконав за наказом царя шотландський хірург Габріель. Шотландець для цієї процедури був вибраний не випадково: Богдан Якович завжди з глибоким презирством ставився до всіх бусурманів-іноземців. Ганьбу Бєльський переніс з гідністю і був засланий в одне з низових міст. Глибокий сум охопив людей і в Цареборисові, і в Бєльській фортеці. Новий воєвода відзначився користолюбством і мало дбав про достаток служилих людей. Фортеця Бєльська поступово спустошувалась. Проте життя в ній зовсім не завмерло. Коли в 1686 році тут знову було створено військове поселення, місцеві жителі зберегли старе ім’я фортеці. Відтоді поселення-слобода називалась Старо-Бєльською. Той факт, що протягом 86 років ім’я Бєльського не було забуте, хоча змінилось два-три покоління людей, говорить про те, що очевидно, вірніше вважати датою заснування нашого міста не 1686, а 1600 рік. Загинув Богдан Бєльський восени 1611 року під час бунту в Казані, де він в той час був воєводою.
В 1686 році почалося повторне заселення дещо запустілого краю. В цей час на Слобожанщину хлинула хвиля переселенців з Наддніпрянщини.
В наш край прибули козаки та селяни з Чернігівщини та Полтавщини. Відродивши колишню фортецю, вони заснували ряд нових слобод, деякі з них, такі як Заєрчанська, частково Чмирівка та Піщане згодом злилися в єдине поселення під назвою слобода Старо – Біла.
В 1708 році поселення після придушення Булавінського повстання майже повністю було спалено.
В 1732 році відбулося чергове переселення в наш край. Свою сотню за дозволом царя привів в Старо – Білу сотник Острогозького козацького полку Іван Хомич Синельников. Слобода стала сотенним містечком.
У XVIII – XIX століттях поселення розвивається, стає значним культурним і торгівельним центром. Було збудовано декілька храмів, що стали духовними осередками культури. На Айдарі з’явилося кілька десятків водяних млинів, в місті побудували перше в Донбасі пожежне депо, приватний театр, першу на теренах сучасної Луганщини гімназію. Відкрилася лікарня та поштове відділення.

Старобільська геральдика

В 1804 році Старобільську було даровано герб: «У верхній частині герба – герб Воронезький, в нижній – в золотому полі чорний кінь, що скаче в правий бік».
Автор герба – герольд П.П. Вінклер.

В 1863 році герольдом Б.Кене був розроблений проект герба для міста Старобільска Харківской губернії: «В золотому щиті чорний кінь с червленими очима и язиком, у вільній частині щита - герб Харківскої губернії; щит увінчаний срібряною стінчатою короною і оточений золотим колоссям, з’єднаним Олександрівською стрічкою».

Радянський герб міста. Затверджений 19.10.1988 року рішенням міської ради: «В червоному полі золотий сніп пшениці з серпом і молотом, по сторонам срібний український візерунок і ломана лазурова  лінія внизу. На лазуровому фоні – золота дата – «1686». Лінія – символ річки Айдар». Автор герба – В.Н. Леонічев.

Легенди і міфи рідного краю

Про місті Старобільськ існує безліч легенд. Одна з них свідчить, що нібито в місті заховані награбовані скарби Нестора Махно, який довгий час перебував у місті. У місті є мережа підземних ходів, за легендою в них сховав свої скарби Нестор Махно.
Крапку в історії скарбниці Махно ставити рано. Коли саме з'явилися в Старобільську підземні ходи, точно ніхто не знає. Відомо лише, що найбільші з них поєднували жіночий монастир та міські церкви. Один з ходів довжиною близько трьох кілометрів починався в монастирі і закінчувався на березі річки Айдар (пам'ятаєте червону цегельну кладку ліворуч від підвісного моста). Для чого вони були побудовані, можна тільки здогадуватися. Як розповідають бувалі старобільчани, стіни, підлоги і склепіння викладені цеглою або мергелем, а ширина їх така, що там може вільно проїхати запряжена конем підвода. Крім того, під містом є і менші системи підземних комунікацій. Виникли вони в XIX столітті, тоді стало модно споруджувати підземні переходи між будинками. Багато хто з заможних городян будували підвали, які з'єднували один або кілька будинків, мали відгалуження, потаємні кімнати-сховища. Зараз ними майже не користуються - ґрунтові води піднялися надто близько до поверхні і стародавні підвали або затоплені, або стали надто сирими. Бажаючих знайти ці скарби було чимало. Самими старанними шукачами скарбів, природно, виявилися діти. Багато хто в катакомбах губилися, їх доводилося довго шукати. Саме через це входи замурували. Найбільш примітні з них - у підвалі Старобільської гімназії та на березі річки Айдар - зараз завалені землею і закладені цеглою. Єдиний відкритий вхід у підземелля знаходиться на території жіночого монастиря. Зараз сторонніх туди не пускають. А за часів СРСР там розташовувалася військова частина. Тоді, незважаючи на збройну охорону, потрапити в підземні ходи міг кожен охочий. Невдачі шукачів скарбу можна пояснити тим, що всі вони діяли як аматори. У підземелля жодного разу не спускалася експедиція, підготовлена і проведена за всіма правилами пошуку скарбів або археологічної науки. Оскільки в Старобільську Махно збирався будувати свою республіку і розраховував рано чи пізно повернутися сюди з-за кордону, можна припустити, що «зниклої» скарбниці цілком могла бути відведена роль стартовою матеріальної бази майбутнього анархістської автономії.
Місто згадується у творі І. Ільфа і Є. Петрова «12 стільців». З цього приводу в «Студентському» сквері Педагогічного інституту був встановлений пам'ятник Остапу Бендеру, який було пошкоджено вандалами і після реставрації знов радує старобільчан і гостей міста. Як старобільчанин озеленив Червону площу в Москві, або хто насадив навколо Старобільська Сосновий Бор.
Більшість найдавніших поселень виникали на берегах річок.  Старобільськ важко уявити без славетного Айдару. Він  має багатовікову історію. Вчені вважають, що він набагато старіший, ніж Сіверський Донець, притокою якого являється зараз. Про нього складали вірші і легенди . Одна з них розповідає:
 
Было это, иль не было
По слободке слухи плыли
К нам на счастье иль беду
С Петербурга в Слободу
К вольным казакам в станицу
Едет мать наша – царица
Дан был клич по всей станице
Как встречать императрицу:
Чем кормить, дарить дары.
Обошли все – все дворы
Серебро, злато собрали,
Кузнецам наказы дали –
Мастерам металл клепать,
Удивить царицу – мать.
Рыбакам наказ под руку:
Поймать в два аршина щуку,
Приготовить, поперчить
И царицу угостить.

Приготовить дар не просто,
Не обидеть бы нам гостью.
Царский гнев, что блеск меча
Полетит глава с плеча.
Угадать бы Слободе

И в подарке и в еде!
Приготовим мы застолье,
Хохол щедр на хлебосолье
Чем богат казак, хохол

Всё поставит он на стол.
Не  вдивить ёё речами,
Украинскими борщами,
Да пампушкой с чесноком,
Галушками с творожком
Гусь то с яблоками, шкварки
Да с лучком колбаска, жарка
И налимова уха!
Самогон – только обуза

Надо бы Шампань француза
Да заморские сыры.
Где их взять, эти дары?
А сюрпризом, вот так штука,
Быть должна царь – рыба – щука
Приготовить, досолить
И царицу угостить.
Щуке в нос кольцо из злата
Мол не бедны мы – богаты.

Чрево начинили кашей
Подать в дар царице нашей
Цепь серебрена на блюде.

Всё готово, ждут все люди
Вот и начался банкет
Несут щуку на обед.
В кубок льются красны вина
Дарят щуку Катерине
Сам Куракин дарит, князь,

Чтоб не вдарить лицом в грязь
Фаворит был князь царице
Может враки, небылицы
Правда это или нет
Слобода даёт банкет
Радость искрится на лицах
Славицу поют царице
Слався, матушка – виват!
Малоросс с Россией брат!
Хмель, как радостная птица –
Прослезилася царица:
«Вот так дар; Ай дар, славяне
Вот хохлы, вот слобожане
С выдумкой, со златом щука.
Вам хвала, другим наука!
Вечно чистой быть воде
Мирно жить всей слободе
А за щуку й злато в дар
Величать реку – Айдар!»
Именем своим отныне
Айдар верен Катерине
Верят в сказку дети й внуки
Об айдарской рыбе – щуке,
О царице Катерине
Ходят сказки и поныне
Было это или нет…
Сказка есть – вот в чём секрет!

Воронці та маки

… Щороку навесні в Черемховому байраку як ніде інше, розквітають воронці та маки. Згідно з легендою, першими поселенцями Айдарського краю, були в основному чоловіки, що втікали від польських гнобителів.
Все було добре на новому місці, але не вистачало жінок. Тому молоді козаки зібравшись у невеликі ватаги, час від часу ходили в «дівочі походи» на Полтавщину за нареченими. Там вони знайомилися з дівчатами та молодими вдовами, вінчалися, адже в той час на берегах Айдару ще не було церков, і привозили дружин в свої селища.
Та було у молодят чимало ворогів. По степу час від часу проносилися татарські орди, в ярах поблизу великих доріг ховалися розбійницькі зграї. І для всіх них молоді жінки були бажаною здобиччю. Тому молоді козаки зі своїми жінками в рідні краї пробиралися обережно, тримаючи напоготові зброю. А у випадку зустрічі з ворогом, на смерть стояли за своїх обраниць.
Так сталося в один далекий рік… Поверталися з Полтавщини кілька козачих пар. Позаду була більша частина шляху, попереду вже виднілися білі кручі над милим Айдаром. Але раптом з`явилися  чисельні татари, а тікати було вже пізно. І вирішили тоді козаки прийняти нерівний бій, надаючи перевагу смерті перед ганебним полоном. По тісному і незручному Черемховому байраку вони кинулися на прорив, рубаючи татар шаблями і вражаючи вогнем з пістолів. І на рівні в цьому бою билися з ворогами козаки й козачки, відстоюючи своє щастя і волю, тому вдача була за ними. Хоча й зранені, але вирвалися вони з оточення і сховалися в приайдарських лісах. Але там, де впала краплина козачої крові – там виріс воронець, а де пролилася дівоча кров – розквітли маки.
І так повторюється з року в рік - розцвітають квіти, нагадуючи теперішнім поколінням про хоробрість їх предків, прагнення до волі та про палке кохання.

Просмотреть увеличенную карту